Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

АЖ ДО ЗАГИНУ
У 20-ліття першого храму УПЦ КП в Горохові – Вознесенського – спом’янімо о. Володимира Мисечка, його настоятеля у воєнні роки

За німців на Волині діяли два церковні напрямки: автономістський (промосковський, хоч Москвою й не визнаний) і автокефальний. Свідомі віруючі міст і сіл вимагали українських священиків, їх не вистачало, а московських батюшок часто не приймали. 

У 1941 році в Горохові настоятелем Вознесенського храму і повітовим благочинним служив отець Мельников, затятий русофіл, був за царя членом чорносотенного «Союза русского народа». Парафіяни не любили його за важкий характер. Це невдоволення врешті вилилось у справжній бунт, унаслідок якого Мельникова вигнали. 

Отець Володимир Мисечко, благочинний Локачинської округи, багатьом був відомий як товариський, розумний священик, добрий проповідник автокефального напрямку. Владика Полікарп (Сікорський) направив його благочинним Горохівського повіту, настоятелем храму, де раніше служив Мельников. Почалось нове, напружене, але по-своєму щасливе життя, якщо можна так назвати життя під час війни. Бо то був період становлення Української Церкви. 

Самовіддана праця о. Володимира мала успіхи: збільшилась кількість громад УАПЦ на Горохівщині. Із прихожан, що мали вищу освіту, він підшукував тих, які бажали йти на пастирські курси, щоб стати священиками й очолити новостворені парафії. Отець Володимир на Службі Божій, проповідуючи істини Євангелія, завжди пов’язував їх із сьогоденними проблемами. Його проповіді приходили послухати не тільки жителі Горохова, а й навколишніх сіл. Красномовністю він просто зачаровував, закликав бути щирими християнами-українцями, любити Бога й Батьківщину понад усе. Кожна Служба закінчувалась молитвою за Україну «Боже великий, єдиний…», а це не подобалось москвофілам. Розповідають, що хтось у церкві стенографував його казання, а потім ці стенограми опинились у гебітскомісара.

Німці видали розпорядження набирати молодих людей для праці у Німеччині. Горохівський гебітскомісар викликав до себе на прийом о. Володимира і наказав у церкві під час проповіді заохочувати молодь міста їхати до Німеччини, а також дати вказівку всім священикам повіту, щоб і вони таке пропагували. Отець відповів, що німці ведуть себе як завойовники, бо кривдять українців. Вислухавши усі претензії та зауваження о. Мисечка до німецької влади, гебітскомісар різко наказав: «Або ви як благочинний дасте усім священикам вказівку з амвону заохочувати парафіян їхати у Німеччину, і самі це пропагуватимете, або ви не будете у Горохові, а підете під більш строгий нагляд». Отець Володимир відповів, що він не має права політичні питання поєднувати із духовними, християнськими, і що дав присягу служити тільки Богові, а тому виконує розпорядження тільки церковного керівництва. Закликати людей у церкві їхати до Німеччини на страждання не буде. Такою відповіддю розгнівав начальника повітового комісаріату. Це було на початку осені 1942 року. 

Зимою 1942-1943 років панотця викликали до єпархіального управління у Луцьку. Там сказали, що в Горохів він не може повернутись. Архієпископ Полікарп направив його у Рівне – третім священиком Воскресенського собору. Однак вже 15 липня 1943 року о. Володимира заарештували. Річ у тім, що радянський розвідник Микола Кузнецов у Рівному вбив декількох німецьких офіцерів, а на місці вбивства залишив бандерівські листівки. Після таких подій гестапо заарештувало і кинуло до катівень українських патріотів.

Колишній в’язень рівенської тюрми Василь Березовський розповів жахливі подробиці: 

«Було так. Після вранішнього туалету всіх невільників вигнали у коридор в’язниці, вишикували у два ряди. Німець вийшов і пояснив в’язням, що вони зараз будуть робити екзекуцію непослушному в’язневі Мисечкові. Їм роздали кому залізні прути, кому дерев’яні кийки і попередили: якщо хтось із них не вдарить Мисечка, то стане за ним і всі будуть його також бити палицями. Вивели священика у чорній рясі, замученого, видно, вимордуваного. Він став іти між тими рядами в’язнів, озброєних прутами. Вони били, а він, зігнувшись, закривши голову, йшов, аж поки не впав. Підняли його два есесівці і далі погнали бігцем. Кожен із в’язнів хотів жити і вирватись із того пекла, тому сипались на отця удари. Через кілька кроків отець знову впав. Відлили холодною водою – знову пішов і знову посипались на нього удари з обох боків. Відливали водою, але отець лежав у крові без ознак життя». Таких тортур зазнав душпастир. Не тільки від загарбників, а й від своїх, слабкодухих.

Старенький пан Березовський, розповідаючи цю страшну історію про о. Володимира, плакав і казав, що має гріх, що вони, в’язні, забили свого побратима, та ще священика. 

Проте отець не помер того страшного дня, а був розстріляний 15 жовтня 1943 року і тіло його німці спалили. 

Життя і смерть Володимира Мисечка – то хресна дорога щирого християнина і щирого українця. Віддаючи «кесареві кесареве», не змішував «чисте з нечистим і святеє з несвятим». І цю віру передав нам, сущим у незалежній Церкві в незалежній Україні, про які так мріяв, за які боровся, страждав і помер.