Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

У ЗАПЛАВАХ СТОХОДУ І ПРИП’ЯТІ
Подорожні нотатки дослідника

У Заріччі, що його творить на Любешівщині Стохід, вливаючи свої води в Прип’ять, доступ до обох рік важкодоступний: численні багна, болота, порослі кущами. Але саме це в давнину було головним природним фактором безпеки для мешканців Бучина. Село розміщувалося в теперішньому урочищі Острівок, де нині церковище і храм Святителя Миколая Чудотворця. Лише пізніше, в XVI ст., через часті спустошливі повені бучинці перебралися на більш підвищену місцевість, за греблю.

Місцеві жителі назву села виводять від слова «буча», яку тут, мовляв, зчиняла водна стихія, змішуючи оселі, посіви, сіно, худобу, птицю. Одначе я вважаю, що воно походить від готського слова «буш» (кущ), видозміненого з часом на «бучи». Справді, в усі часи ці болота були покриті верболозами, і тому мандрівні племена готів так назвали місцевість.

Перші писемні згадки про Бучин належать до XVI ст., коли він, як і всі навколишні села, належав українським православним князям Пинським. Селяни відбували їм різні повинності та платили данину: птицю, рибу, хутра, гриби, ягоди... Здавен головним заняттям населення села і всього Полісся було рибальство, мисливство, збиральництво, почасти сплав лісу.

Князі Пинські дбали не лише про безпеку своїх володінь – вони вибудовували храми. Ставили божниці з дерева – найдешевшого і найдоступнішого матеріалу в цих краях. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. на Острівку, серед заплав Прип’яті та Стоходу, зведено Миколаївську церкву. З того часу місце стало святим, а святість набута молитвами предків, з’явленням тут чудотворного образа Пресвятої Богородиці. 

Його походження окутане товстим покровом віків. Народні ж перекази про походження чудотворної ікони такі: повінь принесла її до Острівка і її знайшли місцеві рибалки. Розповіли про це князю, а той вирішив побудувати тут церкву і помістити в ній ікону. Вірні побачили, що біля образа відбуваються чудесні духовні й тілесні зцілення. Вищою церковною владою це було перевірено і стверджено: ікона має чудодійну силу, її занесли до переліку чудотворних.

Про образ Божої Матері Бучинської вперше розповів мені настоятель церкви Св. Параскеви в с. Морочно о. Павло Дубинець, родом з недалекого від Бучина с. Нобель. Він добрий знавець і дослідник минувшини глибокого Полісся, тож звернувся до мене з листом, у якому було й фото ікони, з проханням вивчити походження святині. У моїй розлогій праці «Чудотворні ікони Волині і Полісся» (Луцьк, 2002) інформація про неї відсутня. Річ у тім, що під час науково-дослідної праці в архівах Берестя, Пінська я не знайшов жодних згадок про цей образ.

...Червневого ранку їду до Любешова, де мене зустрічає студент богословської академії Федір Устимчук. Пішки від хати його старшого брата отця Юрія – місцевого декана – вирушаємо до Бучина.

Дорога в 12 кілометрів пролягла через ліси, болота, багна. Вона переважно немощена, з великими баюрами, тож пробираємося, щоб не полетіти в них. Одначе настрій бадьорий. Розповідаю Федореві історію навколишніх сіл, парафіяльних храмів, їх будівництво та нищення загарбниками й місцевими перевертнями. На півдорозі нас підбирає авто і привітні поліщуки, дізнавшись, хто ми й куди йдемо, не лише доповнюють мої знання про цей край, а й навідріз відмовляються од грошей.

Ми на вулицях Бучина. Старі хати, серед яких багато вже покинутих, дивляться на нас вибитими дверима, вікнами. Шукаємо Миколаївську церкву, натрапляємо на дім одиноких та інвалідів. Будівля мурована, одноповерхова, ошатна. Її насельники показують нам шлях до церкви. Дорогою до неї оглядаємо в східній частині села велику могилу з двома надгробками: металевим без хреста й кам’яним, напис на якому прочитати неможливо – його стирає невблаганний час. Однак видно, що це могили воїнів, загиблих у Першій світовій війні, під час жорстоких боїв 1915 року на Стоході. На превеликий жаль, вони недоглянуті...

Греблею вирушаємо до Острівка. Він природний, про що свідчить ґрунт в одній із ям. Посередині його – церква Св. Миколая. За вівтарем – могила її настоятеля о. Іларіона Цирилькевича, похованого 1863 року.

Прикладаємось до образа Божої Матері Бучинської. Він, без сумніву, італійського походження, XVI–XVII ст., і, на мою думку, належав Римсько-Католицькій чи Руській Унійно-Православній Церкві. Уздоровлення біля нього відбувалися впродовж віків, про що свідчила книга обліку зцілень, яка зберігалася тут до 1915 року і згоріла разом з церквою. Одначе образ удалося врятувати і він знову зайняв найдостойніше місце у храмі, відбудованому в 20-х роках.

Сучасний храм Св. Миколая нагадує свого попередника: трьохнавний, вівтарем на схід, лише дзвіницю збудовано над бабинцем (у старій церкві вона була окремо).

Над храмом у Бучині пронеслися криваві буревії Другої світової війни, але святиня вціліла. Зазіхнули на неї місцеві комуністи-атеїсти. 1961 року її знято з реєстрації і, незважаючи на протести вірних, улаштовано в ній склад. З постанням незалежної України храм знову став використовуватися за призначенням, нині належить до УПЦ МП.

Оглядаємо і знімаємо на плівку Божий дім, від місцевих парафіян дізнаємось окремі факти його історії, минулого села, місцевості. Зокрема й про те, що довголітнім настоятелем храму був священик Сергій Кульчинський, який не одного з вірних урятував від окупантів нашої землі – червоних і коричневих.

Довго сидимо з Федором на лавочці біля храму, перебираємо думками почуте й побачене і рушаємо пішки до Любешова. У дорозі, по якій віками ходили до чудотворного образа Богородиці Бучинської прочани, переживаємо дух святощів і після своєї прощі.