Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ДВА РОКИ РАЗОМ

Інна ЧЕРНЕНКО,
членкиня Православного молодіжного братства Преподобного Миколи Святоші, князя Луцького

Що може бути кращим показником життя в Церкві, як не присутність у ній дієвої молоді? Приємно, що наша славетна єпархія не обділена подібним показником. У храмах присутність молодої людини вже не викликає щирого подиву стареньких. Ця тенденція стала можливою через небайдужість Церкви до питань праці з молоддю. Власне, Православне молодіжне братство Преподобного Миколи Святоші і є плодом цієї небайдужості. Два роки тому владика Михаїл благословив невеличку групу молоді, яка запрагла працювати на благо Церкви і Христа ради. І ось 19 червня цього року братчики зібралися на нічну ватру. Адже настав час пороздумувати над тим, що зроблено, а що – ні, та над тим, як рухатись далі.

Що зазвичай відчуває людина в свій день народження? Чи це лише свято веселощів, феєрверків, гучних оплесків і красивих фраз, чи, може, все-таки це привід для роздумів над прожитим, можливість оцінити пройдене і зробити належні висновки? Для молоді Луцького братства друга річниця була саме таким днем. А почалося все, як і належить, – з відправи Вечірні.

«Сподоби, Господи, в вечір цей без гріха сохранитися нам», – співав кожен, у кого співало серце. А наприкінці ще й подякували Богу, бо ж і є за що. Як-не-як, а молодь гуртується, знайомиться, ділиться досвідом свого життя, горнеться до Церкви. Та й як будеш байдужим до неї, адже не можуть не зворушити церковні наспіви в напівтемному храмі, яскраві вогники свічок, що символізують нашу віру в темноті зневіри. А ледь освітлені ікони святих є наче доказом можливості християнського подвигу. Намісник Свято-Миколаївського монастиря ієромонах Марк часто говорить, що на стінах храму є ще багато місця і для нашої молоді, цим спрямовуючи кожного до дієвості в духовному житті.

Прообразом життєвого шляху можна було назвати хресний хід від монастиря до гори Святий Дух. Кожен тримав у руках запалену свічку. Але зберегти маленький вогник було завданням не з простих через сильні пориви вітру. І не раз доводилося поновлювати втрачене світло свічки. Чим не алегорія з життям? Невже так легко зберегти віру в своєму серці, коли навколо стільки проблем і випробувань? Напевно, багато роздумів відбулося в молодих серцях тієї ночі. І один з них пов’язаний саме з горою Святий Дух. На цьому пагорбі раніше стояв монастир. Важко збагнути, як може наважитись людина зруйнувати таку святиню. Та що вдієш, інколи доводиться приймати гіркі уроки історії. Хоча зруйнований монастир зовсім не є ознакою знищення віри. І, як не дивно, але таке розуміння приходить якраз тоді, коли стоїш на місці руїни.

Верталися до монастиря з утішеним серцем і натхненням. Емоції переповнювали душу, хотілося поспілкуватися, що й зробили за вечірньою трапезою. Тепер кожен мав можливість висловити побажання на майбутнє, але не «для годиться», а просто від щирого серця. Молоді було чоловік за двадцять. Хоча відчути себе молодими і розділити взаємну радість прийшли й  місцеві жителі, парафіяни монастирської церкви. І, чесно кажучи, зібралися недаремно: зоряне небо, палахкотіння вогню, гарячий чай і щира розмова залишили в душі незабутні враження. І досі виринає в пам’яті тихенький спів духовних пісень, усміхнені обличчя, цікаві розповіді, які викликали то смуток і жаль, то невимовну радість і сміх. А ще не забули і чиї ми діти, на якій землі живемо, якою мовою спілкуємось. Тому й лунала українська пісня над замріяним селом. Не могла така ніч не торкнутися молодої душі: хтось відкривав найсокровенніше, хтось наважувався прочитати свої вірші, а комусь легше було вилити свої почуття в пісні. Робили це від щирого серця. За що й були нагороджені подаруночками на згадку. Красиві свічники та духовні книги, на думку голови братства Івана Марченка, обов’язково стануть у пригоді.

Невідомо скільки б ще тривало свято, якби не почало світати. Утома брала своє. Та це, мабуть, більше відчували місцеві жителі, що святкували з нами цілу ніч. Роки хоч і не ті, та душа в них ще молода. А юнь, зокрема спортивна і сильна її частина, готувалася до футболу. Саме цей ранковий матч і став завершальним етапом свята.

...Позаду вже два роки спільних зустрічей, спільної праці, пережитих радощів та негараздів. І, мабуть, не дивно, що найбільш цікавим є питання про те, що ж зроблено? Найпершим і найкращим результатом для багатьох повинна бути згуртованість молоді. Адже часто буває так, що зберуться відважні люди до гурту, подивляться один на одного кілька зустрічей, та й по всьому. Іван Марченко стверджує, що праця з молоддю більшою мірою спрямована на її внутрішню діяльність. Бо ж не так і легко поріднити людей між собою, створити гармонійну атмосферу в колективі. А від цього залежить успішність зовнішніх кроків, які невеликою кількістю, але все ж виважено й обдумано робить братство. Час біжить і мріється виправдати сподівання тих, хто нам вірить, особливо ж владики Михаїла, який завжди радить не розпорошувати братську діяльність, а зосередитись на чомусь одному, куди й вкладати всі свої сили. Віримо, що молитви вірних, а також нашого заступника перед Господом преподобного Миколи Святоші, князя Луцького, зміцнять братство в служінні ближнім та Богу.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 11 (24)