Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

КРАХ ІЛЮЗІЙ
Українське Православ’я під час Другої світової війни

Протоієрей Микола ЦАП,
канцлер єпархії, викладач Волинської духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в Луцьку

У статті «Під прицілом» (№ 10 за 2007 р.) автор вів мову про церковні справи на початку війни. У цій публікації він продовжує розповідь.

Після висвят єпископів Никанора (Абрамовича) й Ігоря (Губи) у лютому 1942 року в Пінську відбувся Собор єпископів канонічної УАПЦ, на якому було ухвалено приймати в свою юрисдикцію духовенство і вірних тієї УАПЦ, яку очолював із 1921 року митрополит Василь Липківський. Щоправда, згодом це рішення було виправлено. Цей же Собор призначив владик Никанора та Ігоря заступниками Адміністратора УАПЦ з осідком у Києві.

Через транспортні труднощі воєнного часу владики прибули до Києва лише 13 березня 1942 року. Вістка про прибуття нововисвячених українських єпископів з великим піднесенням рознеслася не тільки по Київщині, але й по інших землях України. 15 березня обидва владики в співслужінні з духовенством відправили рідною мовою Службу Божу в Андріївському соборі. До єпископів невпинно зверталися люди з парафій, щоб висвятити їм священиків. Ще на Пінському Соборі передбачалася трудність із висвятою священнослужителів на Сході України при відновленні церковного життя, знищеного безбожною владою разом з винищенням безлічі духовенства. Тому цей Собор ухвалив, що у разі необхідності можна відновити давню традицію Української Церкви – висвяту по кілька кандидатів на одній Літургії. Цю практику й було впроваджено Великого посту 1942 року в Києві. Упродовж трьох місяців перебування єпископів Никанора й Ігоря на українських землях було висвячено 122 священики.

Ще наприкінці 1941 року Собор єпископів-автономістів направив львівського архієрея Пантелеймона (Рудика) до Києва, який заснував тут декілька десятків парафій. І коли прибули українські єпископи, то це стривожило його. 18 березня у своїй відозві він зазначав: «Приїхало до вас, до Києва, двох єпископів, Никанор та Ігор, котрих прислав Луцький єпископ Полікарп, не маючи на те жодного права канонічного ... і що ці єпископи увійшли в молитовне єднання з священиками ієрархічної висвяти митрополита Липківського...» Владика Пантелеймон закликав народ цих єпископів не приймати. На підставі цієї відозви розпочалася боротьба автономістів проти автокефалістів, головним мотивом якої стала неправда щодо походження нового українського єпископату. 30 квітня 1942 року єпископат Автономної Церкви звертається до православних України з посланням, де прирівнює відновлену УАПЦ до Церкви митрополита Липківського, закликає не мати з ними церковного спілкування.

Німецький райхскомісаріат розумів, що УАПЦ буде підсилювати національну свідомість українців і їхнє прагнення до відновлення незалежності. У політичні плани німців самостійність України не входила – вони планували половину українців знищити фізично, а другу половину перетворити на рабів. Тому вони не були зацікавлені допомагати Українській Автокефальній Православній Церкві, їм було вигідніше підтримувати автономістів, які не поділяли змагань свідомих українців. Неприхильне ставлення німецької цивільної влади в Києві до УАПЦ, яке проявилося ще до приїзду сюди українських єпископів в акті закриття нею 11 лютого 1942 року Української Церковної Ради, відразу ж було проявлено загарбниками і до прибулих владик. Їм влада заявила, що населення вже має тут православного російського єпископа Пантелеймона, а інших не потребує. Так відразу німецька влада, яку українці прийняли були за «визволителів», стала в церковному житті Києва на стороні противників УАПЦ.

Вихід владики Полікарпа зі складу Російської Православної Церкви й очолення ним Автокефальної Церкви на окупованих німцями українських землях викликало великий спротив з боку РПЦ. На її думку, таким учинком він «выразил непримиримую ненависть к советскому режиму…» Патріарший місцеблюститель митрополит Московський і Коломенський Сергій у своєму зверненні зазначав: «…в самом деле Сикорский в 1932 году посвящен был во епископа Луцкого по настоянию властей и именно в угоду партии петлюровцев. Он и держал себя в монашестве, и в архиерействе, как истинный петлюровец: хвалился нелюбовью к „москалям“, старался говорить только по-украински…» 28 березня 1942 року відбувся суд єпископату РПЦ над владикою Полікарпом.

4 травня 1942 року в Рівному пройшла конференція з церковних справ, на яку райхскомісаріат викликав представників обох православних юрисдикцій. Представниками від УАПЦ були протоієрей Микола Малюжинський та Іван Власовський, а від Автономної Церкви – єпископ Веніамин (Новицький) та о. Федір Юркевич. На цій конференції начальник політичного відділу Нестлер у присутності референта з релігійних справ Майнке повідомив, що німецька влада на Східній Україні в Православній Церкві визнає два «напрямки»: автокефалістський, яким керує архієпископ Полікарп, і автономістський, з керівництвом у Москві, який очолює архієпископ Олексій. Зазначалось також, що влада не втручається в суперечки канонічного характеру, не надає переваг одним над іншими і що кожна релігійна громада має право вільного вибору, до якої з Церков їй належати. Одночасно наказувалось припинити полеміку між двома юрисдикціями в обіжниках (циркулярах) до духовенства.

Автономісти такими рішеннями не були задоволені, а вимагали, щоб німецька влада визнала за Православну Церкву в Україні саме їхню. Конференція в Рівному засвідчила, що факт церковного розколу був вигідний для німецької влади. Високопреосвященний Полікарп звертався до митрополита Олексія листом від 9 травня 1942 року із закликом возз’єднатися, де зазначав: «Ваш крок такого поєднання без сумніву благословенний буде цілим народом, благословить його і майбутній історик, як крок церковно-мудрий і патріотичний».

Отже, незважаючи на деякі поступки, окупаційна адміністрація чинила всілякі перешкоди розвиткові нашої Церкви. Літом 1942 року забороняються Богослужіння у великі православні свята, а в неділі німці вимагали закінчувати їх до 8-ї години ранку, щоб люди йшли працювати на окупантів. Де правилася Служба Божа у свята, німці зі зброєю в руках людей розганяли, а священикові наказували церкву замкнути. Були випадки насильства щодо священиків. Ієрархи зверталися зі скаргами, але це не допомагало. Матеріальне становище духовенства німців зовсім не цікавило. Траплялось, що навіть хліб з панахид відбирався. Обмежувався вік слухачів пастирських і дяківських курсів, а згодом їх закрили. Релігію по школах священикам викладати заборонили. На жодне церковне видання німецька адміністрація в Україні дозволу не дала.

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 1–2 (38–39)