Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ДИВА У СЕЛІ ДУБОВЕ

Андрій ГНАТЮК

Три відродження святині

Історія чи не кожного населеного пункту розпочинається з церкви. Адже зазвичай це найдавніша споруда, яка увібрала у себе всю складність минувшини, надії і розчарування людей, чий рід століттями вкорінився у цій землі.

Церква святого Юрія в селі Дубове збудована не так давно. Але її історія сягає значно глибших років. Старожили, які записували життя парафії, уже померли. В офіційних документах лише раз, під 1814 роком, згадується про існування церкви в цьому селі. Тоді тут діяла церковноприходська школа. Про її будівничих і те, на честь кого була висвячена, – жодного слова. Більше у пам’яті людей збереглося інформації про історію парафії у ХХ столітті. Спорудження храму до 1914 року тривало на пожертви селян. Люди навіть продавали волів, аби виручені кошти спрямувати на будівництво, возили у Брест продавати вирощене збіжжя. Ініціаторами будівництва, яким керував староста села, виступили тоді Степан і Роман Борисюки. На той час парафія вже отримала дзвони. Але підняти їх так і не встигли: незабаром церкву спалили. Від того храму вцілів лише хрест, який нині стоїть на церковному подвір’ї.

Друге будівництво храму розпочалося наприкінці 20-х – на початку 30-х років. Уже тоді вона була освячена на честь святого Юрія Змієборця. У цей період тут служив отець Іван (архієпископ Ігор) Губа, який помер 24 листопада 1966 року. Однак і ця святиня простояла недовго. Під час війни німці спалили село, а разом з ним і храм. А перед тим, як німці мали увійти в село, люди зняли дзвони і закопали їх у клуні тодішнього старости. Про місце знали всього кілька чоловік. З тією таємницею вони і відійшли в інший світ…

Через атеїстичні гоніння розпочати будівництво нової церкви було неможливо. Крига скресла, коли люди відчули подих свободи. 1992 року розпочалося третє відродження святині. Працювали всім селом. Староста церкви Андрій Безека згадує, що жоден, кого б він не запрошував на роботу, не відмовлявся допомогти. Розписував храм Микола Сьомик, пізніше односельчанин Віктор Мороз, а разом з ним і Степан Солодуха. За якийсь рік-другий на невисокому пагорбі на околиці села серед поля церква заясніла своє красою. Це ззовні вона здається не дуже великою, а всередині – місця вистачить кожному. 6 травня 1994 року храм освятили. А кількома роками раніше Бог відкрив дубівчанам і таємницю дзвонів. На місці, де їх закопали, оселився Макар Мишковець. Однієї весни, орючи город, він зачепив верхівку. Однак значення цьому не надав. Подумав: камінь. Очевидно, рано було ще показувати благовісти селу. А вже наступного року про закопану реліквію знали всі. Старожили кажуть, що в землі метал підходить до гори. Спочатку дістали менший дзвін і, знаючи, що поруч мають бути інші, одразу віднайшли більший. Загалом дзвони пролежали в землі 50 років. Куди поділись три найменші, достеменно не знає ніхто. Ті, що залишилися, вилиті 1914 року на заводі імені Островського Чернігівської губернії. Поки храму в селі не було, благовісти передали для тимчасового користування в ковельський собор. Але коли прийшов час дзвони повернути, виникла проблема. Міське духовенство воліло лишити їх у себе, мовляв, тут більше населення, а отже, дзвони необхідніші. Добитись того, щоб вони знову скликали на Службу дубівчан, допоміг Полікарп Шафета, звернувшись із проханням до владики...

Скільки-то радості було! Як залунали дзвони, як почуло їх село, то люди стали сходитися сюди й тішитися, і радіти, і плакати, – згадує дубівчанка, літописець парафії Ганна Кузик.

Так і благовіствує прониклива мелодія дзвонів до кожної домівки, до кожного серця...

Сучасне життя парафії

22 лютого 1996 року настоятелем парафії в селі Дубове архієпископ Луцький і Волинський Яків призначив уродженця Львівщини отця Івана Бониса. За час служіння отримав від владики дві благословенні грамоти. Сам отець Іван згадує, що священиком мріяв стати з дитинства, але давно розумів, що це надто висока відповідальність. Він уже з семи літ усвідомлював роль церкви в своєму житті. Якщо від людей щось можна приховати, то від Бога – нічого, відповідати доведеться за кожен вчинок. Тому спочатку вступив до кооперативного училища, а вже після його закінчення бабуся переконала піти вчитись на священика. Досі отець Іван своїм авторитетом вважає колишнього ректора Львівської духовної академії й семінарії Віталія Політила, а нині архієпископа Полтавського і Кременчуцького Євсевія.

– Я розумів, що треба більш ретельно вчитися, читати Богословську літературу, багато молитися, постити і пам’ятати, що ти не просто священик. Ти повинен бути духівником і пастирем – пасти тих овець, яких Господь тобі довірив, – згадує отець Іван. – Коли прийшов на цю парафію, – каже священик, – спочатку було важко, адже довгий час храму в селі не було. Треба було похрестити багатьох людей, повінчати шлюбні пари, багато розповідати про значення церкви і про поведінку в ній. А найбільше людей цікавив Закон Божий, і в священика з’явилося бажання їх навчати...

У листопаді 1999 року в мешканки села Дубове Агафії Кучеренко оновилася ікона Казанської Божої Матері. Коли жінка вранці поралася по господарству, побачила на образі сяйво. Чутки про диво дійшли аж у Луцьк. Прикладатися до чудотворної ікони поїхав митрополит Яків, і того дня її з будинку пані Агафії перенесли в храм. Цього дня, згадує отець Іван, зцілилася тітка господині. Її викручені руки поступово випрямилися. Згодом від образа зцілився хлопчик. Торік на парафії відзначили 5-річчя його оновлення та 10-ліття освячення храму.

Ще одне резонансне зцілення від ікони можна було спостерігати в сім’ї Євдокії Горбач. У її внучки було хворе серце. Ковельські лікарі розводили руками. Стан дівчинки був критичний, вона перебувала при смерті. Важкою виявилася недуга і для луцьких лікарів. Зцілитися допомогла лише Богородиця, молебень до якої біля чудотворної ікони замовила бабуся хворої дівчинки.

...Отець Іван був членом Наукового товариства імені митрополита Полікарпа Сікорського. Уперше в Ковельському районі він запровадив у школі уроки християнської етики на основі програми, затвердженої Львівським обласним управлінням освіти. Тоді це було неофіційно. Остаточний дозвіл на викладання отець Іван отримав 1 вересня 2003 року. У газеті «Вісті Ковельщини» ініціював запровадження рубрики Ковельського благочиння Київського Патріархату «Духовні вісті». А зі світських захоплень отця Івана полонило бджолярство.

З травня минулого року отця Івана призначено благочинним Ковельського району. За цей час кількість парафій у районі зросла з 16 до 19, які обслуговують 14 священиків. А загалом парафій – 26. Непогано складаються стосунки з отцем Романом із Московського Патріархату, що є в селі запорукою спокою.

У житті настоятеля Свято-Юріївського храму села Дубове було дві заповітні мрії. Одна – стати священиком – уже збулася. Інша – створення в Україні Помісної Православної Церкви.

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 4 (5)