Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПРАВОСЛАВНИЙ ХРАМ НА ВІЙСЬКОВІЙ ЗЕМЛІ
Церква Юрія Переможця у Луцьку розпочала 15-й рік своєї новітньої історії

Юрій РИЧУК

Храму Юрія Переможця, куполи якого височіють за каштанами по вулиці Стрілецькій у Луцьку, дісталася непроста історія. Переживши часи польської окупації, панування атеїстичної влади, церква мусила побувати і католицьким храмом, і Музеєм бойової слави. Але очевидно, того хотів Бог, що церква (до речі, збудована для духовних потреб армії) усі роки мала безпосередній стосунок до війська – середовища, якому священиче слово та християнські цінності потрібні як нікому. І хоча сьогодні храм позбувся означення «військовий», ставши церквою однієї з луцьких парафій, все ж перебування на території військової частини робить його особливим. І зберігає у пам’яті сучасників майже екзотичну назву – Бригадна церква...

Другий український храм міста

Храм збудували 1898 року на місці дислокації 2-ї бригади 11-ї піхотної дивізії російської армії. Історія навіть зберегла згадку про те, що церкву заклали на честь візиту до Луцька 1890 року самого імператора Олександра ІІІ з родиною. І так уже сталося, що са­ме цій церкві судилося стати другою у Луцьку церквою українського Православ’я.

– До 1992 року у стінах храму був Музей бойової слави, – розповідає настоятель храму протоієрей Микола Цап. – І хоча статут релігійної громади затвердили ще у серпні 1991-го, проте лише наприкінці квітня – на початку травня 1992 року після заяв віруючих та за підтримки деяких чиновників церква перейшла від ракетної дивізії у користування релігійній громаді УАПЦ. Тоді ж, на початку травня, у храмі почалися служби Божі.

Свідки тогочасних подій пригадують, що до цього в українське Православ’я у Луцьку повернувся лише один храм – Хрестовоздвиженський. Але оскільки церква Олександра Невського (ім’я саме цього святого вирішили дати храму) була набагато більшою, саме вона стала місцем Богослужінь тогочасного владики Миколая (Гроха).

– Храм став потрохи відновлюватися, – пригадує отець Микола. – Спочатку, звичайно, ні відповідного вівтаря, ні іконостасу, ні розписів не було. Іконостас з’явився 1999 року. Внутрішній розпис храму луцькі художники батько і син Шолудьки закінчили тільки торік. Тоді ж на престольне свято Юрія Переможця за участю єпископа Михаїла здійснили і чин освячення новорозписаного храму. – Оскільки архітектура храму особлива, вирішено було писати ікони на арочних схилах. Ці ікони мають свій символічний зміст і значення. Он там, перед іконостасом, по обидва боки написані Всі святі землі Волинської. Далі на колонах зображені перші святі Київської Русі. Далі ми вирішили по обидві сторони храму, згідно з традиційним поділом на чоловічу і жіночу частину, зобразити мучеників – відповідно праворуч чоловічої статі, ліворуч – жіночої. Адже саме мученики утворюють основу християнської церкви. Ще в перші роки християнства, коли не було храмів як таких, молилися на могилах мучеників.

До появи розписів у храмі уже змурували дві колони в передній частині церкви, встановили відкритий купол, розібрали дерев’яну стелю (спадок «музейних» років храму). 1998 року реконструювали дзвіницю, встановили нові куполи, а в храмі – новий Престіл.

Вийшло так, що за свою історію церква кілька разів змінювала назву. Від самого початку існування була освячена на честь Покрови Божої Матері. Коли ж 1991 року постало питання відновлення церкви, парафіяни нарекли її ім’ям Святого князя Олександра Невського, бажаючи зберегти традицію військового храму. Так вона значилася і в державній реєстрації. Але от антимінс, виданий владикою Миколаєм, носив первісне ім’я Покровського храму.

– Щоб зняти такі суперечності, – пригадує настоятель храму отець Микола, – 1997 року на свято Трійці при великій кількості парафіян порушили питання назви. Звичайно, правильніше було б повернути церкві першу назву Покровської, проте такий храм уже маємо в Луцьку. А тому, щоб зберегти спогад про військову історію храму, віряни дійшли думки назвати храм на честь Юрія Переможця.

«Велич, благодать, простір не лише дивує багатьох, але й вражає у храмі...»

Ці слова належать благочинному священикові К. Максимовичу, які він сказав на освяченні нової полкової церкви 1898 ро­ку. Дійсно, збудована для війська, церква мала бути просторою. До речі, 1978 року після обстеження приміщення радянські проектанти повідомили: зовнішній об’єм споруди – 4869 м кв, площа – 806 м кв, а товщина стіни – 4 цеглини.

На відкритті храму благочинний говорив, що «храм вміщує в себе до 1000 чоловік». І сьогодні багато хто переконаний, що через прямокутну свою форму храм стає настільки просторим, що може вмістити більше людей, аніж Свято-Троїцький собор.

Архітектура церкви не сподобалася окупаційній польській владі, яка у 20–30-х роках минулого століття панувала на Волині. Політика ополячення українців включала в себе і релігію: Бригадну церкву вирішили перетворити на костел. Проект перебудови будівлі був настільки кардинальним, що годі на проектних малюнках впізнати Покровський храм. Проект професора Галензовського передбачав повну перебудову фасаду.

Поляки запровадили католицькі Богослужіння, знищили дзвіницю, добудувавши два високих шпилі. Після воєнних канонад храму легше не стало: за радянської влади церкву використовували спочатку як військовий клуб, а потім – Музей бойової слави.

Церква, пасіка і діти

Третій рік при храмі працює недільна школа. Під заняття для дітей відведено окреме приміщення храму, де стоїть фортепіано для музичних занять, столи, на стінах висять ікони. Щоправда, приміщення не до кінця відремонтоване, проте для занять цілком пристосоване.

Діти збираються щонеділі – приблизно 30–40 охочих християнської мудрості. Це, як правило, діти парафіян. Вони вивчають основи Божого Закону, займаються музикою,  разом із учасниками Центру християнського виховання дітей і молоді при Свято-Троїцькому соборі беруть участь у паломницьких поїздках (Тростянець, Почаїв, Манявський скит), готують програми до християнських свят.

Ще одне достоїнство храму – професійний хор під керівництвом Миколи Седлярука. У хорі співає заслужена артистка України Зоя Комарук. І, за глибоким переконанням усіх парафіян і священика, – то другий за силою мистецького співу церковний хор у Луцьку – після «Оранти». А ще у Свято-Юріївському храмі є любительський хор, що співає на криласі.

...Якось дивно було автору цих рядків, потрапивши на територію Волинського прикордонного загону (де й розміщений храм), з шумної міської вулиці, уздріти під церковними стінами... пасіку.

– Я пасічник з діда-прадіда, – зізнається настоятель храму. – То, напевно, таке заняття, що найбільше личить священику (а я зі священичої родини). Традиційно в Україні були монастирські, парафіяльні пасіки.

– А нічого, що серед міста? – запитую.

– Ні. Тут дуже гарна для них база. Біля церкви багато лип, кульбаба цвіте, акація, згодом з’явиться конюшина. Весною ранньою вони на ріку летять, пилок верби носять. Та й немає тут промислових об’єктів, які б природу забруднювали.

Отець Микола з сім’єю живе при церкві уже четвертий рік, а керує парафією з 1994-го. Посилено цікавиться історією свого храму, викладає в духовній семінарії і не хоче мати жодного іншого місця для священства.

– Це моя перша парафія. Я 12 років тут, храм на моїх очах відроджувався. Тепер куди не глянь – усе рідне.

Отець Микола Цап мріє про комплексну реконструкцію храму. І радий, що для багатьох лучан Свято-Юріївська церква стала своїм, рідним храмом. Схоже, Бригадна церква врешті вступила у мирний, невійськовий етап свого життя, без потрясінь, змін і конфліктів. Тільки гудуть під стінами бджоли, мирно мовчать могутні стіни споруди, за якими щонеділі звершується служба Божа.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 5 (18)