Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ТІНІ ХРАМУ КОЛЬОРУ НЕБА
Луцька церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього, переживши кілька руйнувань, сьогодні чекає на свою повну відбудову

Юрій РИЧУК

Крони дерев, що обступають храм, ніби захищають його від суєти міста, не кожен перехожий його й помітить відразу. Хтось кивне на невиразні блакитні стіни: «О, це тут був планетарій». А ті височенні тополі – блаженний затишок для кожного, хто простує до церкви. Здається, навіть шум луцьких магістралей он там, відразу за огорожею, сюди не сягає. І ніби звідкілясь із підсвідомості, навіяні пам’яттю предків, благословенням Божого місця, зринають тіні минулого церкви, якій не раз за багатовікову історію судилося бути доленосною для українського Православ’я на Волині...
 

«...За ваші добрі земні діламир вам, спокій і спасінняв Царстві небеснім...»

...Страшна пожежа після нападу татар 1618 року знищила багато дерев’яних будівель у Луцьку. Згорів і міський шпиталь разом із церквою святого Лазаря, якими тільки-но почали опікуватися члени створеного 1617 року Луцького Хрестовоздвиженського братства.

Братства, ці громадсько-релігійні і культурно-освітні заклади, об’єднали в собі свідомих, вольових людей, які не тільки свої гроші й майно, але й час, сили а то й життя віддавали за справу збереження української культури, мови і віри. Досить згадати, що членами Луцького братства були митрополит Петро Могила, видатний громадський лідер Данило Братковський, фундаторка Київського братства Галшка Гулевичівна, іконописець Йов Кондзелевич...

Після пожежі невтомні братчики, заручившись королівським дозволом, почали будуватися. З’явилися церква, шпиталь, монастир, школа. Кажуть, до прогресивної слов’яно-греко-латинської братської школи приїжджали вчи­тися і зі Львова, із Острога, і навіть з Києва.

Нову церкву будували більше 10 років. Проте кам’яній та набагато більшій за попередню, їй з Божої ласки судилося стати на роки не просто братським храмом, але й, як пише історик Петро Троневич «центром із збереження духовної спадщини українського народу, об’єднавши у своїй громаді прихожан різних станів: князів, шляхту, духовенство, міщан...»

...2002 року відновлене Луцьке братство встановило біля Хрестовоздвиженського храму меморіальну дошку, де вказало перелік братчиків, які поховані у підземній крипті храму. На плиті – слова вдячності: «За ваші добрі земні діла мир вам, спокій і спасіння в Царстві небеснім...»
 

Вітри, вогні й зливи історії

Храм пережив тимчасове володіння уніатського духовенства (1774-1795, 1803-1833 роки), пожежу 1803 року, продаж з аукціону «на злом»... Лише заступництво київського генерал-губернатора Безака врятувало споруду. У вівтарі зробили капличку, яку брат­чики освятили 1888 року. А 1890-го уже правили Літургію у відбудованій церкві і навіть приймали родину імператора Олександра ІІІ.

До кінця Другої свтової війни Хрестовоздвиженський храм був осідком Української Автокефальної Православної Церкви. Й тоді Церква була осідком екзарха: луцький єпископ Полікарп (Сікорський) на певний час організував тут свою кафедру, оселившись в будівлях монастиря поряд.

Нова атеїстична влада з 1957 року заборонила в храмі Богослужіння. До 1965 року,добудувавши до старовинного вівтаря прямокутне двоповерхове приміщення, храм переобладнали під планетарій. Відтоді у церковних стінах волинським школярам розповідали про астрономію.
 

На зламі епох

Вітер змін приніс невдовзі шквал національно-визвольних подій. Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР 10 травня 1990 року зареєструвала у Луцьку релігійну громаду й передала їй «культову будівлю Свято-Хрестовоздвиженського храму». Сьогодні це вважається появою однієї з першихв Україні громад Української Автокефальної Православної Церкви. А уже 2 серпня, на свято Іллі, тут відслужили першу літургію. Важливу роль у відновленні храму Господнього відіграло новостворене Луцьке братство святого апостола Андрія Первозваного.

Очевидці кажуть, що з кожним новим Богослужінням до храму приходило все більше людей, і їх кількість інколи сягала навіть багатьох тисяч. Люди йшли молитися до першої УКРАЇНСЬКОЇ церкви. А пожертви на відновлений храм збирали по цілій області.

З того часу і на кілька наступних, найгарячіших у релігійному житті краю, років Хрестовоздвиженський храм став центром відродженого на Волині українського Православ’я. Тут утворилася кафедра керуючого Рівненсько-Луцькою єпархією УАПЦ  єпископа Миколая (Гроха), а в листопаді 1990 року Божественну Літургію правив Патріарх Мстислав (Скрипник).

Якийсь час, «підігріті» полум’ям суперечливого міжконфесійного протистояння, не могли лучани поділити старий, величний храм. То хотіли тут зробити церкву «тільки для патріотів», то не могли дійти згоди, якеправослав’я «більш українське» – Автокефальної Церкви чи Київського Патріархату?.. Стихло у 1994 році.
 

До основ

Якраз тоді до храму прийшов молодий священик Іван Семенюк, який на парафії працює й дотепер.

– Ми почали трохи міняти облаштування храму, – пригадує сьогодні отець Іван. – Зняли горизонтальну перегородку, таким чином зробивши з 2 поверхів один, пробили вікна, зробили ремонт. Правда, робили той ремонт мірою наших можливостей і прав. Адже то є пам’ятка архітектури, і щоб міняти планування, потрібно було мати спеціальний дозвіл.

Священик розповідає, що з весни наступного року може початися масштабна перебудова храму – фактичне його відновлення по старих фундаментах. Історія свідчить, що плани відбудови церкви «в повному об’ємі і в давніх формах» існували ще у ХІХ столітті. Проте на заваді завжди були дві речі: відсутність ґрунтовних досліджень церковних фундаментів (як і відтворення реального вигляду храму), а також банальна нестача коштів.

Проте, очевидно, «крига скресла». «Держава уже виділила немалу суму грошей для дослідження цих фундаментів», – каже отець Іван.

До слова, директор Луцького державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк» Тарас Рабан більш скептично налаштований до такої думки. Каже, дійсно, гроші давно обіцяють дати, і проект відбудови майже готовий, проте чи дійде до справи – невідомо.

А поки храм живе тихим, розміреним життям. Парафіяни (серед яких постійних – кілька сотень) разом зі священиком фарбують стіни. Кажуть, «недоцільно робити розписи, якщо буде перебудова, бо тоді усе, збудоване у 1960-х роках, розберуть». Готуються до престольного свята.

А ще плекають надію, що колись, разом із братчиками, зроблять справжній підземний крипт, де поховані видатні предки (поки що від часу будівництва планетарію, ті поховання невпорядковані). Кажуть, варті найвищої подяки люди, що з Божою поміччю подарували нам такий кам’яний форпост віри й символ незнищенності Православ’я – Луцький храм Здвиження Чесного Хреста Господнього.

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 9 (10)