Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ХРАМ, ЯКИЙ ОМИНАЮТЬ БУРІ
Церкву Положення риз Пресвятої Богородиці у Влахерні, що в селі Менчичі Іваничівського деканату, не змогла закрити ніяка ворожа влада

Юрій РИЧУК

Літописна історія Менчич нараховує більше п’яти з половиною століть. Жителі цього невеличкого села в Іваничівському районі пам’ятають і бережуть своє минуле. Тут вам розкажуть, як саме на території Менчич у 1915 році прийняв свій перший бій російський письменник Микола Гумільов, тоді – унтер-офіцер царської армії. Тут і до сьогодні з уст в уста переповідають дивовижну історію про односельчанина Петра Глиня на прізвисько Обережний, завербованого німецькою розвідкою. Його сім’ю вирізали радянські війська, а той не дозволив німцям у відповідь винищити село: «Цим батьків я не поверну», – сказав. Може, й тому Господь дарував смерть Обережному на Великдень. У селі й досі лишилися свідки буремних років національно-визвольної боротьби УПА. А у центрі села на пагорбі височіє чи не головний свідок історії села, символ торжества Божої справедливості над мирськими негараздами – церква Положення риз Пресвятої Богородиці у Влахерні. Таким знаковим храм став завдяки тому, що за весь час свого існування не був закритий – ні за поляка, ні за німця, ні за «совєта».

З дерев’яних стін і зараз тече живиця

Про стару церкву Менчич сьогодні нагадує пам’ятний хрест на місці її престолу. Переповідають, що простояла вона недовго, і згоріла після удару блискавки. Проте людям вдалося врятувати більшість ікон, Євангеліє і навіть іконостас.

Теперішню – Ризоположенську – збудували у 1890-х роках. На підвищенні, акуратна, скромна й красива, церква ніби влита у мальовничий сільський пейзаж і справляє на новоприбулих достойне враження. А церковний дзвін завдяки вдалому розміщенню чути в усіх навколишніх селах. Настоятель храму протоієрей Володимир Прус вказує на старі ікони, які тут висять. «Хресна дорога» навіть виділяє якусь вологу, природи чого священик не береться пояснювати.

Окремі з образів фахівці Музею волинської ікони з Луцька рекомендували зберігати у підсобному приміщенні до того часу, поки не стане можливості їх реставрувати. Реставрація однієї ікони, за оцінкою спеціалістів, коштуватиме мінімум 500 гривень.

Храм, збудований з самого дерева більше ста років тому, – у чудовому технічному стані. Стіни до сьогодні виділяють живицю – дивується отець Володимир. Незважаючи на події двох світових воєн, церква лишилася неушкодженою. Це при тому, що 1914 року згоріли усі церковні будівлі – крім самого храму. Про неспокійні роки на території церковного подвір’я нагадують сьогодні хіба хрести, які менчичці поставили у пам’ять розстріляним німцями односельчанам. Віталій Юзефович, який народився й виріс у Менчичах, розповідає, що колись перед церквою було провалля, звідки брали глину, і на краю якого 10 непокірних 1943 року зустріло смерть від нацистської кулі.

З церквою пов’язаний чи не кожен житель села

Своєрідну назву села пов’язують з польським словом «męka» – мука. За легендою, на місці села катували (мучили) козаків – борців з польською владою. На місці їх поховання згодом насипали курган (дехто навіть запевняє, що якраз на ньому побудували церкву), а їх рідня й заснувала поселення Менчичі.

Перша згадка про село зустрічається в літописі під 1545 роком. При описі Володимирського замку згадано й поселення Менчичі, що йому належало. А найбільшим село, згідно з історичними даними, було 1910 року, коли нараховувало 910 жителів.

Сьогодні Менчичі, що розташувалися за десяток кілометрів від Іванич, нараховують 380 мешканців і близько сотні дворів. Отець Володимир розповідає, що у селі існує загальноприйняте правило жертвувати щомісяця одну гривню на потреби храму. «Тобто навіть якщо з якихось причин люди не регулярно відвідують церкву – пожертви все одно дають, – каже священик.– А крім того, кожної суботи селяни по черзі приходять прибирати церкву, приносять свіжі квіти, підливають вазони. Тут чергуються щоразу кожні три хати. І так усі це роблять, окрім трьох сімей, які належать до сектантів».

Герой місцевого значення

З повагою і безліччю вдячних слів у селі згадують попередника отця Володимира –священика Євгена Остапюка, який помер 1995 року. Уродженець Менчич, він, починаючи з 1942 року, був незмінним дяком, а з 1978 по 1995-й – священиком Ризоположенського храму. При тому ж керував церковним хором, а заодно знався в окрузі як вправний коваль. І якраз його принциповій позиції завдячують менчичці тим, що храм у селі атеїстична радянська влада не змогла закрити. Авторитетом сільський священик був не тільки для селян, а й для районних чиновників.

«То був справжній музичний талант, – пригадує отця Євгена односельчанин Віталій Юзефович – Він не тільки керував церковним і колгоспним хорами, він робив аранжування пісень. Капела сіл Соснина і Менчичі під його керівництвом завжди займала перші місця на районних зльотах художньої самодіяльності. Не міг і цілий Іваничівський район без Євгена Остапюка обійтися, коли треба було перед областю звітуватися».

* * *

Отець Володимир 15 липня, у неділю, на престольний празник села нагадав односельчанам історію свята. Пресвята Богородиця перед Своїм Успінням подарувала одну зі Своїх риз благочестивій дівиці. При тому веліла їй передавати ризу далі. Так і було, аж поки у V столітті двоє грецьких монахів – Гальвін і Кандін, – мандруючи до Назарета, зупинилися переночувати в будинку доброчесної єврейки. Уночі вони помітили яскраве світло від свічок і запах фіміаму. Виявилося, що господиня – одна з тих, кому передали велику святиню – Ризу Богородиці. Брати вирішили таємно винести ризу і доставити її в Константинополь. А згодом, 15 липня 471 року, за наказом імператора її урочисто перенесли у Влахернський храм Богородиці, саме той, де було явлення Покрови Богоматері.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 8–9 (33–34)