Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ВІДРОДЖЕННЯ І ЗАБУТТЯ
Храм – душа села. Та подекуди душа та згасає...

Андрій ГНАТЮК

Наша історія свідчить: тривалий час церква була місцем, де люди шукали і знаходили спокій, спасіння, силу і наснагу до життя. Тому коли погортати численні сторінки минувшини, побачимо, що, незважаючи на епоху, до будівництва чи відновлення храмів люди долучались усією громадою. Тепер же вони, відновлені, стоять мало не пусткою.

У селі Твердині Локачинського деканату храм Успіння Пресвятої Богородиці відзначив 80-річчя. Несолодка доля випала йому, проте велика сила витримки людей, їх бажання мати в своєму селі центр спасіння врятувало святиню від руйнації. Однак про все по порядку.

Як повідав нам старожил Твердинь 87-річний Василь Шульга, церква в селі існувала ще до Першої світової війни. Йому, географу за освітою і вчителеві за фахом, колись говорив про це священик Волошин (його імені вже не пригадує). Сам пан Василь ще при добрій пам’яті, і, що особливо хотілося б відзначити, бездоганно володіє українською мовою. У його висловах не трапляється суржик і слух милує чітка вимова. Сам він пояснює це просто: адже родом з Полтавщини, а київсько-полтавське наріччя стало основою сучасної української літературної мови.

Під час воєнних дій храм не встояв. Згодом одна сім’я поставила на тому місці хату. Але жити в ній виявилося заважко: якийсь дискомфорт переслідував щодня. Очевидно, родину непокоїло, що вони зайняли те святе місце, відібравши його в церкви, адже іншої на той час ще ніхто не звів. Тоді вирішили хату продати, а самі побудувалися в іншому місці. Та й новий господар розповідав, що не міг спати в купленій оселі. Тепер вона стоїть нічийна.

...Новий храм звели 1928 року. Освятили його на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Але і він натерпівся від вражих рук. Після війни церкву закрили. Дзвони та ікони вивезли. Спочатку храм хотіли розкидати, потім зробити з нього зерносховище. Проте люди не дали. Але хрест-таки зняли. На вандалізм послали солдатів, які не відмовились виконати наказ. Тамара Медведчук згадує розповідь свого свекра, чий батько був старостою церкви. Він казав, що люди забрали ключі, заховали їх. Були часи, коли їх намагалися відібрати, але громада відстояла церкву. Якби з неї дійсно зробили зерносховище, навряд чи святиню можна було би врятувати, каже пані Тамара. Але й молитися в ній не дозволяли. Фанатики більшовизму довели храм до повної руйнації, аж завелися голуби.

Таким зубожілим він простояв аж до 1989 року. Хвиля відродження прокотилася й Твердинями. І тоді селяни одностайно вирішили зробити все можливе, аби духовний центр села засяяв у всій красі. Очолив рух за відновлення святині тодішній староста пан Мельник. Люди стали жертвувати на реставрацію. Розпочалися пошуки втраченого, згадує Варвара Кліщук.

Валентина Кліщук розповідає, що ініціаторами пошуку були п’ять жінок. Знали, що образи вивезли в обласний краєзнавчий музей, тому поїхали туди. Ікон там було безліч. Два дні жінки перебирали їх одну за одною, стежили за написами. І ті, на яких було вказано – «село Твердині», – забирали. Таким чином, до церкви повернулися п’ять ікон і один хрест. Із Луцька привезли й іконостас. У музеї сказали, що має бути й дзвін, але шукати його треба в Нововолинську. Проте цю реліквію віднайти так і не вдалося. Цілком можливо, що його вже давно переплавили.

Сильних руйнувань зазнало й панікадило (велика люстра храму). Настоятель парафії священик Володимир Галайда розповідає, що світильник довелося везти в Луцьк на реставрацію. Також відновили два підсвічники, які вціліли. Один із них тепер стоїть біля ікони блаженної Мотрони, що її привезли з Москви й подарували для церкви мешканці Твердинь, які тепер на заробітках. В образ умонтовано часточку мощей святої.

Згодом храм оббили вагонкою. У Нововолинську замовили дзвін, який висить на вулиці. Але він виявився неякісним і через декілька ударів тріснув. Тепер миряни й настоятель хочуть звернутись до керівництва заводу по допомогу.

Два роки тому громада перейшла до Київського Патріархату. І це – волевиявлення переважної більшості твердинців. Отець Володимир каже, що люди дуже тішаться відродженням рідної мови і тим, що розуміють Богослужіння.

Проте сьогодні молільників у храмі побачиш небагато. У неділю на Богородичний акафіст прийшли зо п’ять жінок і двоє-троє дітей. Навіть на сам храмовий празник з’явилося чоловік 15–20. Того піднесення, яке було між селянами під час відродження святині, вже немає. І просто диву даєшся, що раз на тиждень урізноманітнити своє життя, зібратися всім селом заради власного спасіння вони не хочуть. Люди часто забувають, що церква – для них, а не вони – для церкви.

* * *

Незабаром громада ще одного Божого дому, де настоятелем є священик Володимир Галайда, відзначатиме престольний празник. Храм збудований у селі Озютичі того ж Локачинського деканату на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Правда, він значно молодший за твердинський. Йому буде всього 13, але його історія не менш цікава.

Озютичі колись були містечком. Їх населяли українці, жиди й поляки. Усі співіснували мирно. Було тут два храми, один православний, один греко-католицький. Перший згорів 1943 року, а другий військові розібрали 1945-го. На його місці збудували конюшню, розповідають парафіянки Степанія Озимко і Софія Штунда.

Греко-католицький священик покинув містечко, а православного згодом поховали на кладовищі поблизу церкви.

За часів незалежності, на початку 90-х, громада вирішила відбудувати храм. Жодна родина не лишилася осторонь. Навіть голова колгоспу спершу погодився посприяти. Але згодом почав ставити палки в колеса, заручившись підтримкою голови сільради. Коли люди дізналися, що церкву доведеться зводити в іншому місці, а не там, де вона стояла раніше, запротестували. А голова колгоспу став погрожувати: якщо вони не відступляться – не допоможе жодною копійкою. Такий був проект, і відступати від нього керівник бажання не мав.

Приїхав тракторист і став копати котлован під клуб. Селяни всіляко намагалися перешкодити йому, адже на тому місці було кладовище. Тракторист натрапив-таки на могилу і порушив поховання священика. Одна з жінок стала просити, щоби перепоховали останки на кладовищі. Та будівельники не послухали. Тепер, кажуть озютинці, жоден із них, у тому числі й тракторист, не живе. Клуб урешті-решт збудували в іншому місці, а той, який почали зводити, де колись стояла церква, лишився недобудований. На місці зруйнованої могили стоїть фігура. Новий храм звели через два роки за кількадесят метрів від того місця, де  стояв раніше. І це досі відгукується щемом у людей, каже мешканка села Оксана Гудим.

...Люди самі збирали гроші на білу цеглу, бо червону голова колгоспу вивіз і людям не дав. Він тільки дивувався з головою сільради: «Як, невже вам потрібна церква?» Вона дійсно була потрібна, бо ходити доводилося через ліси в дощі й заметілі, спеку й морози за 5 кілометрів до найближчого храму в селі Кисилин. Найняли будівельників із села Затурці. Поселили їх у гуртожитку, щодня годували...

На відміну від Твердинь, з Озютицької церкви не вціліло нічого. Люди самі приносили ікони, рушники. З Білорусі привезли виткані килимові образи.

І хоча ця парафія значно більша від твердинської, але тепер і в цьому Божому домі молільників мало. Ходять хіба що старші, іноді діти. Молодь чи то забуває, чи то не цінує віри своїх предків і їх подвигу у відродженні святині.

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 08–09 (45–46)