Система Orphus

Сайт нашої Церкви

Сайти нашої єпархії

Наші банери

  • Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату
    Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату

Лічильники

img Газета Крик душі

ЛІТЕРАТУРА З БРУДОМ І ПРОКЛЬОНАМИ

Андрій ГНАТЮК

Проблеми збереження української мови полягають не лише в захисті її від зовнішніх впливів, вважають волинські мовознавці. Те, що сьогодні чужомовного продукту на полицях книгарень і розкладках більше, – проблема задавнена. Інша біда, що цей чужомовний вплив підхоплюють багато наших письменників і використовуютьу своїх творах у формі нецензурної лексики, походження якої аж ніяк не українське. Таким чином, мова, яка вижила під чужинським геноцидом і циркулярами, тепер занепадає від деяких так званих майстрів пера, які заради марної слави забруднюють її лихослів’ям. Справжня українська мова знову недоступна українцям?

Українська мова – чи не єдина, яка ворогів здатна назвати ласкаво-пестливим словом – вороженьки. Споконвіку вона розвивалася як самостійна, а не в контексті «давньоруської спільності». Але якщо раніше вона зазнавала гонінь, то тепер, за незалежної держави, повинна була б мати вільний розвиток. Та попри все те її ущемлюють російськомовні газети та книжки. Сьогодні на одного українця припадає одна видана книжка на рік. Але яка? Чи здатна вона задовольнити читацький інтерес? Адже частина творів просто пересипана лихослів’ям.

– Якщо покоління не може заявити про себе культурою, то намагається заявити про себе в такий спосіб. Звичайно, це епатує публіку, привертає увагу, але говорити про якийсь естетично-культурний рівень, на жаль, не можна, – зауважує заступник декана філологічного факультету ВДУ Ольга Яблонська.

– Я згадую напуття нашого славного українця і видатного письменника Олеся Гончаря, який казав, що слово не повинно нести вульгарність. Воно повинно нести добрі, хороші почуття, – вважає волинський поет Василь Гей.

Народний артист України Валерій Маренич те, що коїться сьогодні з українською мовою, називає диверсією:

– Та не було в нас нецензурної лексики. Зауважте, що в інших мовах на вираження почуття любові – всього один відповідник, а в нас багато.

Сьогодні така література особливо популярна насамперед серед молоді. Серед найкасовіших письменників – молодий львів’янин Любко Дереш, вихідці з Волині Оксана Забужко та Юрій Покальчук, багато інших. А от роман Любка Дереша «Поклоніння ящірці» – не просто чергування лайки з натуралізмом, а ще й такий собі підручник з убивства. І все це пропагується для молоді. Поціновувачі ж такої літератури кажуть, що без цих мовних засобів твір не буде правдивим і втратить свою цінність. Але чи задумувався хто колись, що таке лайка і що вона в собі несе?

Святе Письмо заповідає: «Позбавте вуста свої лихослів’я». Але ж як його позбавитись, коли сучасна література ледь не на кожному кроці змушує, хай хоч і подумки, промовляти ці слова. Як зазначає у праці «Моральне богослів’я для мирян на основі десяти Заповідей Божих» російський богослов протоієрей Євгеній Попов, на одному зі Вселенських Соборів засудили лайку, адже це «непотрібні слова, які ображають честь матерів і цноту інших».

Свого часу нецензурну лексику вже намагались вилучити з книжкової продукції, зокрема зі словника Даля, казок Афанасьєва, деяких творів Пушкіна. Про це пише доцент кафедри української і російської мов Одеського медичного інституту імені Пирогова кандидат педагогічних наук Л. Діденко. Особливе ставлення до матюків зумовлено тим, що навіть жартівливе їх застосування не знімає з мовця відповідальності.

Матюки існували ще за язичництва. Вони були широко представлені в різноманітних обрядах, чи то весільних, чи то сільськогосподарських, але так чи інакше пов’язаних із плодючістю. Оскільки лайка була необхідним компонентом обрядів, то мала магічне значення, а отже суперечила Християнству. Тому в давньоруській писемності лихослів’я розглядається як риса бісівської поведінки. Протоієрей Євгеній Попов пише, що той, хто вживає лихослів’я, насамперед ганьбить честь матерів, зневажає встановлені Богом закони народження, забуваючи, що й сам народився через плотську похіть. Це наче чудовисько якесь, яке до слова «мать» додає поняття про блуд і знущається з матері.І оскільки цю лайку він вимовляє вголос, шукаючи в ній зміцнення своєму гніву, то його лайку змушені нерідко вислуховувати люди сором’язливі й цнотливі. Отець Євгеній Попов уста такої людини називає смердючим джерелом, особливо, коли вона п’яна. Давньоруські рукописи застерігають від спілкування з тими, хто матюкається: «...Ні їсти, ні пити, ні молитись, доки не позбудеться такого злого слова».

Водночас лайка може виступати й прокляттям. Дослідник Б. А. Успенський цитує уривок з болгарської анонімної хроніки 1296–1423 рр.: «Болгари ж, почувши це, насміялись і облаяли греків, не тільки образили, а й обматюкали й відіслализ порожніми руками». Б. А. Успенський гадає, що слово «обматюкали» в цьому контексті має значення «прокляли».

В одному з повчань проти матюків ідеться, що «не личить православним християнам матюкатися», оскільки цим, по-перше, ми ображаємо Матір Божу, по друге – рідну матір людини і, по-третє, – матір землю.У духовному вірші «Згорток єрусалимський» порада не пити і не матюкатися вкладається в уста самого Христа, причому додається, що якщо це не припиниться, то земля перестане плодоносити: «буде земля, як вдова». Паралельно при цьому згадуєтьсяй Богородиця:

На престолі стрепенулася,
Вуста кров’ю запікаються.

Важливо відзначити, що матюки зневажають не лише матір співбесідника, якому адресована лайка, але насамперед рідну матір самого лихослівника. Зіставлення лайки саме з рідною матір’ю людини відповідає стосункам її з Богородицею і матір’ю землею, які настільки ж рідні людині, які біологічна.

Сьогодні лихослів’я стало звичним загальновживаним пластом лексики. І застосовується здебільшого мовцями з бідною мовою – «для зв’язку слів у реченні». Лайливі слова не стали самостійними, які б уживалися поза певним контекстом. Натомість, залежно від ситуації, вони несуть, швидше, емоційне забарвлення, або навантаження і, наче хамелеон, змінюють своє значення. Можливо, це і робить їх частовживаними і «зрозумілими». Хоча ніхто не задумується, наскільки контекст стає брудним і небезпечним.

Деякі письменники й мовознавці стверджують, що вжита у творах лайка більш точно передає сучасну дійсність. Якщов уста негативного героя, скажімо, бандита, насильника, вбивці вкласти літературну мову, то його образ буде неповним, навіть зміненим. Адже відомо, що певний соціальний прошарок характеризується й відповідними мовленнєвими рисами. Професор, кандидат філологічних наук, завкафедрою культури української мови Волинського державного університету імені Лесі Українки Світлана Богдан вважає це питання дискусійним.

– Але, – продовжує вона, – у менеє особистісне сприйняття, точніше, його можна було б назвати несприйняттям, оскільки я вважаю, що читання таких текстів не приносить в наше суспільство ні гармонію, ні розширення читацької аудиторії.

Дещо іншої думки доцент кафедри української мови, видавничої справи та редагування ВДУ Ніна Данилюк:

– Якщо в художньому тексті використовується нецензурна лексика, яка є засобом типізації героя, в певних межах вона може допускатися. Але якщо це суцільний текст із суцільно перемежованими лайками, то це вже не естетичне явище, а, швидше, вульгарне явище.

Немає однозначної думки щодо цього питання і в студентів. І це не дивно. Адже носіями лихослів’я здебільшого сьогодні є молодь. Випускниця філологічного факультету ВДУ імені Лесі Українки Зоя Чирук каже, що лайка не є великим позитивом, а, напевне, якась необхідність, данина нашому часу. Четвертокурсниця Ольга Комарицька вважає, що це вибір кожного митця, але література повинна залишатися літературою. Вона повинна нести чистоту, нести світлі імпульси в душі людей. На думку третьокурсниці філологічного факультету Ірини Качан, лихослів’я – це погано. «Але мені здається, – каже вона, – що краще іноді не приховувати того, що є насправді». І величезна кількість літератури, яку ми бачимо сьогодні з лихослів’ям, говорить, що література якоюсь мірою деградує.

Уявімо злочинця, який, підставивши  до горла ножа, буде вас допитуватись літературною мовою: «Скажіть, будь ласка, де ви ховаєте гроші?» чи, наприклад, про супротивника: «Де він приліг?» або «Куди заліз?» Усе звучатиме грубіше. Це те саме, що приписати справжньому вірянинові нецензурну лайку. Але якщо другий випадок неможливий сам по собі, – людина або справді віруюча, або є такою формально, – то у першому випадку лайку можна просто замінити реченням, яке б дало пряму характеристику образові, що така-то людина добірно лаялась, незважаючи ні на кого і ні на що. Тож уживання лихослів’я можна легко уникнути. Тим паче, що в багатьох випадках воно просто недоречне. Можливо, автори не враховують, що вжитою у тексті лайкою спокушають людину до гріха, адже читач сприймає її зором і мимоволі промовляє, хоч і про себе. Але лайка на письмі ще гріховніша, ніж в усному мовленні, бо написання швидше можна стримати, ніж язик. Отже, писемна лайка більш свідома.

Українську літературу, як і українське книгодрукування, поглинула комерція. Видавництва спираються на тенденції в суспільстві і друкують те, що можуть продати. А реалізувати вдається здебільшого нову літературу. Та не враховують інших тенденцій, що до нової літератури належать і письменники або їх твори, які булив забороні. І це теж хтось хоче читати. Навіть повного видання творів Франка українці так і не бачили. Натомість виходять твори, де українська лексика забруднена чужоземною. В українських класиків ми ніколи не знайдемо лайливого слова, хоча доля нашого народу була нелегкою. Автори, відображаючи важке життя, різносторонній гніт своєї нації, теж могли б вдатися до нецензурної лексики, аби красномовніше описати нестерпне життя українців. Але не вдавались. Можливо, тому, що цих слів не було. Лайка-прокляття не була притаманна українцям, тому її немає і в творах. Проте сучасні писаки, які називають себе українцями, її вживають. Відповідно, як зазначає заступник декана філологічного факультету ВДУ Ольга Яблонська, як на мене – як на читача чи як на філолога – то, очевидно: про якісь здобутки говорити зарано.

– Мусить цим перехворіти наше суспільство, тоді воно, може, перестане комплексувати, тоді воно не буде себе сприймати провінційним, якимось відсталим від Європи. Хай пройде наша країна і цю сходинку. Але не треба бачити в цьому якихось цінностей, – наголошує на проблемі професор Волинського держуніверситету імені Лесі Українки, доктор філологічних наук Марія Моклиця.

На початковій стадії лайка співвідноситься з міфом про шлюб Неба і Землі – усе зводиться до плодючості, бо під Небом розуміли бога грози. Він поливає землю,і вона стає плодоносною.

На другій стадії в ролі діяча виступає собака – як противник бога Перуна, який оскверняє Землю.

На ще вищій стадії об’єктом лайки вважається жінка. Цю образу мовець переадресовує матері співрозмовника, про що вона не знає і не може захистити себе від прокляття.

Для християнина лайка – неймовірний гріх ще й тому, що вона може промовлятись майже одночасно зі згадуванням Бога.

Та навряд чи письменники й видавці, які поширюють лихослів’я, задумуються, яку загрозу несуть. Вони поширюють не просто матюки – вони поширюють прокляття, насамперед для матері. Тож скільки разів ми читаємо чи промовляємо матюки, стільки ж кажемо прокльони.

За свідченнями Феодори Царгородської, пустослів’я і лайка – перше митарство, яке змушена пройти душа після фізичної смерті, перш ніж потрапить до Бога. Той, хто постійно матюкається, не має шансів здолати цю перепону, а отже, навіть на один крок наблизитись до Бога. Здається, такий собі незначний гріх, але наскільки сильно він стримує людину від благодаті Божої. Виходить, що це чи не найважчий гріх, адже словом ми теж можемо вбити людину. Прокляттями, тобто лихослів’ям, закликаємо на інших нечисту силу. Тож на яких підставах можемо сподіватись на милість Божу, коли заграємо з дияволом? Пройти це митарство можна лише попередньо посповідавшисьу гріху. Але про це треба дбати ще на землі. Тож ідучи до Сповіді, християнин повинен свідомо виказати духівнику гріх лихослів’я, аби очистити свою душу.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 4 (29)

29 квітня 2007 р. Версія для друку
Аудіо

Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Скопіювати файл

Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).

Скопіювати файл

25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.

Скопіювати файл

Усі аудіо