Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ДОРОГА ДО ХРАМУ
45 років виповнилося нововолинському деканові протоієрею Стефанові Фульмесу

Роксолана ВИШНЕВИЧ

Люди, як і храми, мають свою долю. А трапляється так, що їхні шляхи міцно переплітаються, стають часточкою один одного. Саме так сталося з нововолинським деканом, протоієреєм Стефаном Фульмесом. Його знають як настоятеля Свято-Духівського собору, який перебуває у стадії будівництва. Яким був шлях до цього храму у священика, що є головним дороговказом на шляху духовного служіння – це тема нашого інтерв’ю з нагоди ювілею.

– Зростав я у побожній родині на Яворівщині Львівської області, – почав свою оповідь він. – Нам пощастило, бо у нашому селі ніколи не закривали церкву. Пригадую, що мені, малому хлопчаку, важко було вистояти всю службу – я млів, мене виносили на вулицю. Але згодом, так би мовити, адаптувався, і вже не топтати до церкви стежку не міг.

– Отче Стефане, але смію думати, що, очевидно, були якісь особливі події, які спонукали Вас присвятити життя служінню Богові?

– Так, були два випадки, коли я висів на волосині від смерті, коли здавалося, що життя закінчилось... Один раз улітку – під час роботи на комбайні. Переднє колесо важкого агрегата мало проїхати через мою голову. У той момент, коли руки мої не витримали навантаження і зірвались, за частки секунди до фатального моменту комбайн... зупинився. Подібний випадок повторився. Я зрозумів, що це Божа рука залишила мене на білім світі і – як маленька данина Всевишньому – я вирішив стати священиком.

– У роки тотального атеїзму непросто було вступити до духовного навчального закладу. Як Ви подолали цю сходинку?

– З атестатом про середню освіту пішов спочатку навчатися у Львівське професійно-технічне училище за спеціальністю електро­слюсар контрольно-вимірювальних приладів автоматики. Доброю школою гарту стала служба у групі радянських війську Німеччині. Але, варто сказати, мене вже тоді не полишала думка вступити до духовної семінарії, тому вивчав програму. І 1986 року мрія стала дійсністю. Було нелегко, адже тоді на одне студентське місце претендувало п’ять чоловік. Потрібно було отримати хорошу рекомендацію від правлячого архієрея. Не отримав повного схвалення, відверто кажучи, і від усієї родини, в якій, окрім мене, виховувалось ще троє братів. Але моє тверде переконання у єдиному покликанні – бути вірним слугою Богові – ніхто не змінив.

– Чим пам’ятні стали для Вас перші роки служіння Церкві?

– Не забуду періоду проходження практики у кафедральному соборі Святого Юра у Львові. Після того отримав парафію з чотирьох сіл: Тудорковичі, Пісочне, Старгород, Войславичі Сокальського району. Храми були занедбані. У Войславичах під церкву переобладнали колишній костел, проводили там реставраційні роботи. Багато праці довелось докласти під час відновлювальних, оздоблювально-реставраційних робіт у Тудорковичах. Але головне – у людей було велике натхнення відродити духовність, тому-то все швидко ладилось. Пам’ятним стало висвячення у сан священика, яке проводив у Свято-Нікольському кафедральному Соборі митрополит Горьковський і Сизранський Йоан.

– А яким чином ви потрапили у Нововолинськ і чи не боязко було починати фактично все з нуля у досить стійкому за атеїстичними поглядами шахтарському місті?

– 1992 року на прохання церковного комітету я очолив громаду Святого Духа, яка мала надзвичайно велике бажання спорудити храм, який би належав Київському Патріархату. Скажу відверто, погодився тому, що на Львівщині загострились міжконфесійні суперечки. Тим більше, що це місто було для мене не зовсім чужим, бо не раз туди приїздив. Додали бажання до таких зміні позитивні емоції після Богослужіння в храмі Різдва Христового, що у Володимирі.

– Отче Стефане, знаю, що, крім своїх основних обов’язків – задовольняти духовні потреби пастви, Ви змушені вести й організаційну роботу, виступаючи як будівничий...

– Це не просто дається. Але я добре знав, на що йду. Насправді собор, який з Божої милості постає величною окрасою нашого міста, потребує багато фізичних сил, матеріальних витрат. Потрібно було навколо храму згуртувати громаду, яка перейнялась би спонукою бачити довершеною нашу святиню, вірити, що вона потрібна і нам, і нашим нащадкам на сотні років. І я радію з того, що це вдалось нам досягти. Готовність собору становить 70 %. Залишились в основному внутрішні та оздоблювальні роботи – на куполах і у вівтарі. Приступили до монтування електропроводки та штукатурення.

– Чи є у Вас люди, на яких Ви можете повністю покластися у непростому зведенні храму?

– Звичайно, що є. Це – наші парафіяни, без допомоги яких я сам нічого б не зробив. Велику підтримку відчуваю з боку міського голови Віктора Сапожнікова, старости Василя Шевчука, регента Надії Левшун, церковних хористів, які стояли біля витоків сестринства.

– Отче Стефане, які основні життєві принципи Ви сповідуєте і що найбільше цінуєте в людях?

– Основне – служити Богові, творити добро, допомагати іншим і самому намагатися бути прикладом на підтвердження того, що я проповідую. У людях найбільше ціную справедливість, порядність, вірність.

– Бачу, що Ви завжди поспішаєте. Чи не втомлює Вас такий постійно швидкий темп?

– Коли я бачу творіння людських рук – втоми не відчуваю. За храм вболіваю як за щось своє, рідне і дороге. Хоча знаю, що на шляху до довершення якоїсь великої справи потрібно пройти немало випробувань. І я готовий до цього. Шкодую тільки, що, може, моя сім’я дещо обділена увагою. Але мене добре розуміє і підтримує у всьому дружина Марія і четверо дітей – Христина, Мар’яна, Оксана і Владислав.

– А в декана є якийсь відпочинок після напружених днів?

– Щороку на кілька днів їдемо на Світязь. Бували у Санкт-Петербурзі, де проживають брати дружини. Але надовго відійти від своїх основних обов’язків не вдається, адже щодень готує якісь радісні або сумні новини. А коли до мене звертаються, аби я як священик розділив ці хвилини, – не відмовляю.

– Отче Стефане, відомо що аналогів такого храму, який перебуває у стадії будівництва, в області немає. І Ви до цього причетні безпосередньо. Чи не розбираєу зв’язку з тим Вас гординя?

– Гордість – це вершина зла, корінь і джерело всякого нечестя... Хай би ми відзначалися постом, молитвою, милостинею, чистотою або якоюсь іншою чеснотою – все те без покори розпадеться і згине, як сказав святитель Йоан Золотоустий. І, власне, тому в служінні Богові, звершенні і будівництві величної святині я обрав покору, смирення, а не славу. Буду молитися за жертводавців і благоукрасителів нашого храму, дякувати Богу, що допоміг нам встояти перед спокусами, які перешкоджають у такій благословенній справі. Намагаюсь не забувати слів, мовлених Господом Своїм учням: «Та не тіштеся тим, що вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі!»

– Дякую Вам за інтерв’ю.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 1 (26)