Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ВОЗЗ’ЄДНАННЯ, ЩО ЗІРВАЛОСЬ
Дві гілки українського Православ’я мали стати одно...

Протоієрей Микола ЦАП,
канцлер єпархії, викладач Волинської духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в Луцьку

У статтях «Під прицілом» (№ 10 за 2007 р.) та «Крах ілюзій» (№ 1–2 за 2008 р.) автор вів мову про церковні справи в Україні під час Другої світової війни. У цій публікації він продовжує розповідь.

У житті Української Автокефальної Православної Церкви в першій половині травня 1942 р. сталася подія надзвичайної ваги. Владики Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа) отримали доручення від адміністратора УАПЦ архієпископа Полікарпа підшукати кандидатів на єпископські кафедри і висвятити, заздалегідь поставивши його до відома. Від 9 до 17 травня 1942 року в Києві було пострижено в ченці, возведено в сан архімандритів і висвячено в архієреї УАПЦ шістьох осіб: Фотія (Тимощука) – на єпископа Чернігівського, Мануїла (Тарнавського) – Білоцерківського, Михаїла (Хорошого) – Єлизаветградського, Мстислава (Скрипника) – Переяславського, Сильвестра (Гаєвського) – Лубенського і Григорія (Огійчука) – на єпископа Житомирського. Ці хіротонії відбувались таємно, навіть без узгодження з владикою Полікарпом, у нижній церкві Андріївського собору в Києві, щоб не довідалась німецька влада. Сталося це тому, що владики Никанор та Ігор були таємно поінформовані, що німецька влада має намір заборонити подальші архієрейські висвяти в УАПЦ. І дійсно, архієпископ Полікарп 26 травня 1942 року отримав розпорядження рейхскомісара України, щоби висвяти єпископів не відбувались без попереднього погодження з керівництвом рейхскомісаріату України, якому належало також представляти докладні біографічні відомості про кандидата.

Собор єпископів УАПЦ у Києві 9–17 травня 1942 року, за постановами якого відбувалися ці хіротонії, прийняв кілька ухвал: 1) відповідно до вказівок блаженного митрополита Діонисія, вважати рішення Почаївського собору єпископів 18 серпня 1941 року необов’язковим до виконання; 2) оцінюючи розкольницьку роботу цього собору як виразника представників московської орієнтації, не мати молитовного єднання з його учасниками; 3) священнослужителів «на звільнених українських землях» (за тодішньою термінологією) закликати до єднання в єдину УАПЦ; 4) уважати блаженнійшого митрополита Діонисія Місцеблюстителем київського митрополичого престолу до наступного Всеукраїнського Церковного Собору.

Після висвяти в Києві шістьох архієреїв єпископат УАПЦ того року зріс ще на чотирьох ієрархів: 24 травня в луцькому соборі був рукоположений архімандрит Геннадій (Шиприкевич) на єпископа Січеславського; 23 червня в Андріївському соборі у Києві – архімандрит Володимир (Малець) на єпископа Черкаського; 2 серпня там же архімандрит Платон (Артем’юк) на єпископа Заславського (Волинь); 13 вересня в луцькому соборі – архімандрит В’ячеслав (Лісицький) на єпископа Дубенського. Після цих чотирьох хіротоній німці у вересні заборонили подальші висвяти архієреїв. Таке ж розпорядження отримав і митрополит Автономної Церкви Олексій.

27 липня 1942 року до УАПЦ приєднався не знищений радянським терором митрополит Феофіл (Булдовський) із Харкова.

Швидке зростання парафій УАПЦ і релігійна праця єпископів непокоїли німецьку адміністрацію в Україні. Вона вимагала від митрополита Полікарпа забрати з Києва єпископа Никанора, а владику Мстислава перевести до одного з міст на вибір: Ростов-на-Дону, Сталіно (Донецьк), Ворошиловград (Луганськ). Зазначалося також, що єпископ Мстислав не може бути на території з більшістю українського населення. Його праця на Лівобережжі України (Полтавщина, Харків) щодо національно-церковної пропаганди серед українських мас не сподобалася німцям і вони вирішили усунути його з теренів, заселених переважно українцями. Але тієї вимоги владика Полікарп не виконав. Ці єпископи були йому потрібні в Києві, бо велася підготовка до об’єднання Автономної Церкви з УАПЦ.

Церковна боротьба в Україні у 20-х роках, яку розпалювала тоді й більшовицька влада, залишила в народі гіркі спогади. Тепер, коли відродження Церкви прийшло знову до розколу, люди, що прагнули Бога, впадали у відчай. Використовуючи ці настрої, автономісти ширили неправдиві думки, що нова автокефальна ієрархія нібито та сама, що ієрархія 1921 року, – безблагодатна і самосвятська. Автокефальний єпископат уболівав душею за національну Церкву, шукав шляхів припинення розбрату і злиття в єдину Церкву. Незважаючи на те, що глава Автономної Церкви митрополит Олексій (Громадський) не відійшов від Московської Патріархії і був постійним противником УАПЦ, все ж таки пізніше погодився на переговори про об’єднання.

З тією метою Адміністратура УАПЦ скликає до Луцька на 2–9 жовтня 1942 року на Собор єпископів своєї Церкви. Рейхскомісар Кох заборонив його, не вказавши причини. Але архієреї з’їхалися до Луцька, їхня зустріч формально мала характер приватних розмов, у результаті яких обрали делегацію в складі архієпископа Никанора і єпископа Мстислава. Вони виїхали до митрополита Олексія для переговорів про об’єднання. Переговори відбулися в Почаївській Лаврі 8 жовтня того ж року і закінчилися підписанням Акта поєднання.

Німецька влада той Акт не визнала. Це було на руку єпископам-автономістам, котрі були вороже налаштовані до УАПЦ. Вони почали вимагати від свого митрополита зняти підпис із цього документа. Тож владика Олексій став називати Акт лише проектом поєднання. Німецька влада заявила, що до кінця війни не дозволить скликати Собор єпископів. Так поєднання і не відбулося.

Професор Іван Власовський, аналізуючи цей момент нашої церковної історії, висловився так: «Кожен, для кого не політика і не підлабузництво перед силою світу цього, а правда Божа стояла на першому плані, не міг не привітати і не визнати Акту миру церковного від 8 жовтня 1942 року».

Окупаційна німецька влада, обурена Актом поєднання, стала шукати ініціатора і прийшла до висновку, що це був єпископ Мстислав, який проявив непослух, не виїхавши на Донбас чи до Ростова-на-Дону. Владику викликали до Рівного, де його заарештували та відвезли до Чернігова, а пізніше до Прилук. Там він не мав можливості священнодіяти. Заходи митрополита Полікарпа перед німцями звільнити єпископа Мстислава не мали успіху.

В атмосфері наростаючого неспокою, напружених стосунків між Церквами 7 травня 1943 року митрополит Олексій (Громадський) був помилково вбитий вояками УПА під час поїздки з Кременця до Дубна автомобілем рейхскомісара.

Хоча митрополит Олексій належав до Автономної Церкви, він був церковним достойником і в 20–30-х роках багато доброго зробив для рідного народу на Волині.

Після його загибелі німецька влада наказала єпископам автономної орієнтації вибрати старшого з-поміж себе. Собор відбувся у Ковелі. Присутніми на ньому були шість архієреїв: Дамаскин (Малюта), Іван (Лавриненко), Мануїл (Тарнавський), Федір (Рафальський), Іов (Кресович) та Никодим. Новим главою Автономної Церкви став єпископ Кам’янець-Подільський і Брацлавський Дамаскин. На соборі його піднесено в сан архієпископа з титулом – Волинський і Кам’янець-Подільський.

У 1942–1943 роках німецька армія зазнала великих поразок і безупинно відступала під натиском радянських військ. Одночасно посилювався німецький терор. Сотні церков нацисти спалили, іноді разом із загнаними туди священиками і вірними.

Найважливішою подією в УАПЦ під час Другої світової війни є здобуття національного єпископату. Це були священні акти хіротонії, що дали УАПЦ архієреїв канонічних, які ствердили спадковість у ній Божественної ієрархії. А от возз’єднання, на превеликий жаль, так і не відбулося.

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 3 (52)