Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

РЯТІВНИК СВЯТИНІ
Володимир Єщенко під час війни не допустив зруйнування собору

Невисокий, але дуже жвавий, непосидючий, завжди усміхнений і привітний до людей – таким знають у Луцьку ветерана війни Володимира Єщенка. Аж не хочеться вірити, що недавно йому виповнилося 85. Недавно завдяки газеті «Волинь» ми дізналися, що якби не він, то православна спільнота краю втратила б свою головну святиню – кафедральний собор Святої Трійці. Солдат учинив воістину подвиг як справжній християнин. За мужній учинок 9 травня архієпископ Михаїл нагородив ветерана благословенною грамотою. Нижче подаємо уривок інтерв’ю Володимира Лиса з нашим героєм.

– Володимире Дмитровичу, хоч народилися Ви у Сибіру, але прізвище українське.

– Обоє батьків були білорусами, а мама Марія Василівна завжди розмовляла білоруською. Правда, я вже рідної мови не знаю. Зате, довгий час проживаючи в Луцьку, вивчив українську.

– А пам’ятаєте, як для Вас війна розпочиналася?

– Треба сказати, що хоч мені тоді було сімнадцять, я вирішив йти добровольцем на війну. Бо ж вона уявлялася чимось невідомим і романтичним, а тут ще й так звабливо звучали мелодії духового оркестру біля військкомату, під які проводжали на війну солдатів. У неповні вісімнадцять я таки потрапив курсантом до Київського артилерійського училища, яке евакуювали до Красноярська.

– Відомо, що Ви пройшли довгий шлях фронтовими дорогами.

– Командиром взводу четвертої батареї другого дивізіону 112-го гвардійського гарматно-артилерійського полку я пройшов від Курської дуги по території семи областей України, форсував Дніпро, визволяв Київ, а потім громили німців під Рівним і Луцьком.

– А який з фронтових епізодів запам’ятався найбільше?

– Знаєте, він пов’язаний саме з визволенням Луцька. Всі знають, що Луцьк 2 лютого визволили кавалеристи. Але ж до того 31 січня 1944 року ми здобули Теремно і вже звідти вели вогонь прямою наводкою по Луцьку, в якому ще були фашисти. У стереотрубу було видно як на долоні будинки, млин, трубу заводу, далі з боку гайок. І посеред всього цього пейзажу – красива, висока будівля собору. Тоді командир нашої батареї, старший лейтенант Стамбула залишив мене командувати батареєю і звелів вести вогонь насамперед по орієнтиру №1. Цим орієнтиром і був собор, звісно, тоді я не знав, що то Cвято-Троїцький собор.

Біля cобору було чимале згромадження людей, стояли два німецькі «Тигри», гармата. Я став давати орієнтири, і раптом щось промайнуло в голові, стислося серце. Ви не повірите, побачив перед очима обличчя моєї мами. А вона в мене була дуже віруюча людина.

У нас, в Ачинську, теж був свій православний собор, правда, менший за луцький. У 30-ті роки його закрили, але мама була в числі тих, хто навіть у ті часи добивався, аби його знову відкрили. І таки добилися, собор у воєнні роки знову став діючим. Ось це я пригадав і побачив маму наче зримо перед собою й дав наводку не точно по собору, а далі й лівіше. Бо уявіть, що сталося б, якби ці великі п’ятдесятикілограмові бронебійні снаряди влучили в собор! У трубу бачив, як снаряд розірвався десь в районі Гнідави. Пролунала команда, щоб стріляв точніше, але вдруге і втретє я давав неправильний орієнтир.

– Виходить, Ви врятували наш собор?

– Виходить, що так, хоч я отримав догану за неточну стрільбу від командира дивізіону, до якого звернувся комбат. Ця історія, до речі, мала своє продовження. Через сорок років ми, колишні артилеристи, зустрілися в Луцьку з нагоди 40-річчя формування артбригади, яке було тоді ж, у сорок четвертому. Прибув тоді і мій колишній комбат із дружиною. От ідемо ми Луцьком мимо собору, я й кажу: «А пригадуєте, Василю Ісаковичу, як ми цю красу врятували?» А він подивився на мене і каже: «А ти тоді мене підвів. На війні накази треба точно виконувати». До речі, коли ми пізніше визволили Берестечко, то знайшли людей, котрі переховувалися в місцевій церкві. Вони нам дякували за порятунок і тоді, і коли ми приїхали через сорок років. Також нагадали про цей епізод.

– У Луцьку опинилися випадково чи свідомо обрали місце проживання?

– Спочатку, восени сорок п’ятого, я тут служив разом зі своєю бригадою. Через два роки демобілізувався, а в сорок дев’ятому знову призвали і два десятиліття довелося послужити. А вже після служби місто, яке стало мені рідним, обрав свідомо. Завжди мене притягало це місто.

Маю чудову дружину, яка стала справжнім другом, бо моя Антоніна Юріївна так само близько до серця сприймає чужий біль і необхідність приходити на допомогу людям. Життя так склалося, що у мене померла дружина, а в неї – чоловік. Нас поєднала спільна життєва доля і ось уже майже три десятиліття йдемо поруч, як мовиться, рука в руку. Взагалі вважаю великою родиною всіх моїх фронтових побратимів, хоча їх стає все менше і менше. Та поки живі – вважаю, що в строю.

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 5 (54)