Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПАНЬКО-ПАСТУХ
(оповідання)

Був в одному селі кріпосний хлопчик Панько. Ріс він при панському дворі. Посада була в нього така – «усім допомагати». Це означало, що всі в садибі «мали право» примушувати Панька робити за них різну роботу, і він безперестанку працював.

Бувало, взимку діти зранку встануть, поглянуть із вікон – а Панько уже везе на собі, зігнувшись, великі санчата з в’язанками сіна та іншого дрібного корму для худоби і птиці. Вони встають, а він уже наробився, і рідко побачиш, що присяде біля хліва і їсть окраєць хліба й запиває водою з дерев’яного кухлика. Запитують його:

– Чому ти, Паню, один хліб сушкою жуєш?

А він, посміхаючись, відповідає:

– З якою юшкою? Він, дивись-но, з чистою водицею.

– А ти ще б чого-небудь попросив: капусточки, огірків або картопельки.

Панько головою хитає і відповідає:

– Ну от ще чого! Я і так наїмся.

Підпережеться – і знову іде у двір тягати то одне, то друге. Робота в нього ніколи не переводилася, тому що всі примушували його допомагати собі.

Був там найнятий суворий-пресуворий управитель, і любив він за всяку провину людей карати. Їде, бувало, у бричці й на всі боки дивиться: чи немає якої несправності. Пробачення у нього вже не насмілювалися просити, тому що він цього терпіти не міг і ще більше давав покарання.

От якось улітку їде цей управитель і бачить, що в молодих хлібах коні ходять. Управитель розкричався. А коней стерегти того року був поставлений хлопчик Петрунько, син корівниці, яка Панькові картопельки шкодувала, а все віддавала своїм дітям. Вигнав Петрунько коней рано-вранці «на росу» і почало його морозити. Він сів та й прикрився свиткою і так зігрівся, що на нього сон найшов. Коли Петрунько заснув, коні у хліби пішли.

– Нехай Панько поки що за твоєю роботою подивиться, – сказав управитель, – а ти зараз іди в контору і скажи, щоб тобі двадцять різок дали. А якщо до мого повернення не виконаєш, то при мені тобі вдвічі більше дадуть.

Сказав це і поїхав.

А Петрунько так і залився сльозами. Весь трясеться, бо ще ніколи його різками не карали, і каже він Панькові:

– Братику миленький, Паню, дуже мені страшно, скажи, як бути.

А Панько його по голові гладить і говорить:

– І мені теж страшно було... Що з цим поробиш? Христа також били...

А Петрунько ще голосніше плаче:

– Боюсь я йти і боюсь не йти! Краще я у воду кинуся!

А Панько його вмовляв, вмовляв, а потім каже:

– Ну тоді чекай, залишайся тут і дивись за моєю і за своєю роботою. Я швидко збігаю, за тебе постараюся – може, тебе Бог помилує. Бачиш, який ти боягуз.

Петрунько запитує:

– А як же ти, Паню, постараєшся?

– А я вже щось придумав, постараюсь.

І побіг Панько полем у садибу швиденько, а через годину назад іде, усміхається.

– Не бійся, – каже, – Петрусю, все зроблено. І не ходи нікуди – з тебе покарання знято.

Петрунько і не пішов.

А ввечері управитель запитує в конторі:

– А що, пастушок уранці приходив сіктися?

– Аякже, – кажуть, – приходив, ваша милосте.

– Всипали йому?

– Так, – кажуть, – усипали.

– І добре?

– Добре, постаралися.

Справа і владналась. А згодом хлопці, набравшись відваги, зізналися управителеві, що обманули, просили-таки вибачення. І цього разу грізний управитель не прогнівався. Йому згадалися слова із Писання: «Носіть тягарі один одного».

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 8 (57)