Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

МОНАСТИР РІЗДВА ХРИСТОВОГО У ВОЛОДИМИРІ-ВОЛИНСЬКОМУ
Після 65-річного занепаду над святинею знову засяяла зоря відродження

Андрій ГНАТЮК

Історія святині

Хоча Різдво Христове – одне з найпопулярніших свят у світі,  храмів і монастирів, освячених на честь цієї величної події, не так уже й багато. Насамперед, це пов’язане з тим, що відзначення храмових празників на Різдво не є масовими, оскільки того дня кожен священик править для тієї громади, яку опікає. В одному з наймолодших монастирів України – Різдва Христового, – що у древньому Володимирі-Волинському, перший храм планують спорудити на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

Сам монастир має значно глибшу історію. Собор, на честь якого й освячено монастир, зводили ще в 1749-1751 роках, а через 30 років – безпосередньо приміщення монастиря. Спочатку він був греко-католицьким, а через 15-20 років перейшов під юрисдикцію Російської православної церкви, де створено єпископську кафедру. Житловий статус монастирський корпус зберігав аж до 1939 року, після чого його передали під школу. Собор перетворили на сховище мінеральних добрив. 1995 року зібралась громада з ініціативою відновлення святині. Але для цього необхідно було чимало попрацювати. Жінки, які підтримали цю ідею, готові були допомагати у її відбудові, але приймати постриг не наважувалися. Для відродження ж було важливо, аби там постійно жили люди. Роботи було вдосталь, та найголовніше – треба було відремонтувати дах і знищити грибок на майже метрових стінах. Останню проблему можна було вирішити, провівши опалення. Тепер тут встановлено ванну, газові колонку і плитку, котельню, яка працює весь рік...

Обитель освятили 24 березня 2002 року. Її очолила матінка Варвара, яка до того жила в дубенському монастирі. Вона ж забрала сюди й матінку Марію, яка перед тим 9 місяців була послушницею в Кіровоградській обителі. 19 серпня 2002 року, на Спаса, Валентина Ігнатенко стала монахинею, отримавши чернече ім’я Марія. Вона й повідала нам цю історію.


Матінка Марія

Валентина Ігнатенко довго не знаходила себе в житті. Але більше двох років тому усвідомила, що церква і Бог для неї значно важливіші, ніж сімейне життя. Чоловік стану душі своєї дружини тоді так і не зрозумів. Це й пришвидшило розлучення. На той час Валі ледь виповнилося 30 років. Згадує, що дуже хотіла, аби їй обрізали коси, бо це символізувало для неї повне відречення від мирського й перехід у світ духовний.

Нині вона єдина насельниця обителі, і на неї покладена місія відродження монастиря. Матінка Марія каже, що дуже хвилювалася й не хотіла такої відповідальності. Але вибору не було. Вона зуміла досягти того, аби в монастирі було затишно й по-домашньому тепло. Скрізь прибрано, на вікнах завжди білі фіранки. Саме вони, на думку настоятельниці, повинні відділяти монастирське життя від мирського, аби під час молитви ніхто не відволікався на те, що діється за вікном. Усе має бути просто, бо чернече життя вимагає скромності й смирення. Однак жіноча пристрасть до краси, каже матінка Марія, насельниць губить. Вони сприймають монастир як якийсь пансіонат, де тільки лежать і їдять. Але життя в монастирі – то насамперед безперевна молитва, нічим не легша, ніж фізична робота. Чи то жінка, чи то чоловік, вони мають бути аскетично налаштовані щодо одягу й обстановки в келії.

Матінка Марія каже, що іноді їй добре в самотності, адже тоді легше молитись. Однак у відродженні святині не вважає себе одинокою.

– Сказати, що я сама… За час мого перебування в монастирі я дуже часто чую це запитання. Я завжди відповідаю: я з ангелами, я з Матінкою Божою, тому що я постійно відчуваю покров Матері Божої.

Матінці Марії самій доводиться влагоджувати справи з комунальними й банківськими структурами, приймати відвідувачів і, звичайно, встигати молитись. Сама їздить до Києва й привозить звідти необхідне для монастиря церковне начиння та літературу для прихожан.

– Йду з тим тяжким візком, з сумкою з Бібліями на метро. Іду, щось собі розповідаю, навіюю, що в метро, а сама – на Майдан. Думаю, вибори пройдуть, а я на Майдані не побуваю, Президента не почую, перші його слова, і буду все життя шкодувати, що Бог дав таку можливість, а я не пішла.


* * *

Живе монастир на мізерні пожертви, які залишають люди в скриньках, що стоять у інших храмах. Помолитись за них і рідних звертаються у листах і мешканці інших областей, які теж надсилають посильну допомогу. Наскільки може, допомагає в розбудові святині місцева влада. Поки що монастир навіть не має свого храму, тому його облаштування вважає найпершим своїм обов’язком.

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 1 (2)