Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПРО КЛЯТВУ

Запитання

Нещодавно новообрані народні депутати України приймали присягу, і лиш після того їм видали посвідчення депутата. Текст присяги новообраного Президента міститься в Конституції. Дають присягу і військовики, і юристи, і наречені. Священнослужителі теж мають свою присягу з такими словами: «...Обіцяю і клянусь Всемогутнім Богом перед Його святим Євангелієм...» Як це узгодити з настановою Ісуса Христа: «А Я кажу вам не клястися зовсім»?

Відповідає ієромонах Марк (Левків)

Присягати, або божитися – це робити Бога свідком своїх слів, закликати до Божої правдомовності як до запоруки своєї правдомовності. Коли ми вживаємо клятву, то на запевнення своєї чесності чи добрих намірів ставимо запорукою Божі честь, вірність, правдомовність і авторитет. Забороняючи присягатись небом, землею чи своїм життям, Ісус – свідчить Євангеліє від Матфея – вчить, що всяка присяга стосується Бога. Клятва ставить авторитет Божий заручником наших слів чи дій. Тому нам, християнам, варто стримуватись від обітниць. Святість Божого Імені вимагає не вживати Його для пустих справ чи в буденних розмовах (гріх божби) і не складати обітниць, дотримуватись яких ми не маємо наміру (кривоприсяга), що є злочином проти Господа. А Він осміяним не буває.

Перші християни усвідомлювали, що обітниця перед Богом є надзвичайно відповідальною. Вони розуміли заповідь Христа «не клястися» не як повну заборону давати обітниці, а як заборону клятв щодо неважливих, буденних справ і обітниць, які важко або неможливо виконати. У Книзі Второзаконня читаємо: «Господа Бога твого бійся і Йому одному служи [...] і Його ім’ям клянися». І апостол Павло, закликаючи авторитет Всевишнього, пише в Другому посланні до коринфян: «Бога кличу в свідки на душу мою...» І в Посланні до галатів – «А що вам пишу, ось кажу перед Богом, що я не обманюю!»

Услід за св. Павлом Церква розуміє наведені читачем слова Ісуса як такі, що не суперечать присязі, складеній у важливій і справедливій справі, наприклад перед судом. Павлове Послання до євреїв переконує, що в певні моменти, коли цього вимагають обставини, «люди клянуться вищим і клятва на запевнення закінчує всяку суперечку їхню». Не суперечать Ісусові слова «не клястися» і складанням обітниць, бо бачимо їх, зокрема, у практиці перших християн. Про це свідчить Книга Діяння святих апостолів.

Тому й нині Церква не виступає проти урочистих присяг, обітниць чи клятв, які спонукають людину до винятково сумлінного виконання взятих обов’язків, якщо ці зобов’язання справді важливі й відповідальні перед Богом і людьми. Не виступає Церква і проти обітниць, які закликають Бога як Свідка чи Помічника у їх виконанні, але попереджає, що невірність обітницям є зловживанням Божим Іменем.

Слова присяги повинні бути правдивими, виголошуватися свідомо й щиро. Той, хто складає її, повинен розуміти, яку відповідальність бере на себе, і що за недотримання її буде давати відповідь перед правосуддям Божим.

Церква категорично виступає проти складення присяги, щоб чинити, підтримувати або прикривати зло. Якщо присягання суперечить Закону Божому – від нього треба рішуче відмовитися.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 5 (18)