Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ВІД ШКОЛЯРА ДО ЄПИСКОПА
Владиці Михаїлу – 40 років

Андрій ГНАТЮК

Волинська єпархія відзначила 40-річчя єпископа Луцького і Волинського Михаїла. З нагоди ювілею у кафедральному соборі відправили Божественну Літургію, під час якої молилися 6 архієреїв, близько 230 священнослужителів, представники влади, громадськості, багато вірян. У муздрамтеатрі відбулася урочиста академія, де преосвященного вітали сусідні ієрархи, лідери християнських спільнот, що входять Волинської Ради Церков, обласні очільники, керівники державних установ, підприємств, представники закладів освіти, науки, медицини, громадських і благодійних організацій, а також найкращі творчі колективи Луцька.

Два роки тому, після смерті митрополита Якова, єпископ Михаїл очолив волинську кафедру. Тоді, можна сказати, розпочалась нова віха в історії Київського Патріархату на Волині, відроджено старі традиції й започатковано нові. Єпархія вийшла на значно вищий рівень у структурі Київського Патріархату. Волинь православна, як і в сиву давнину, знову на повен голос заявила про себе.

Спогад про Почаївську лавру. Дитинство і шлях до чернецтва

Витоки такої любові єпископа Михаїла до Церкви приводять нас до однієї з найвизначніших святинь світу – Почаївської лаври. Владика родом із сусіднього села Лосятин, – того самого, звідки його духівник та попередник митрополит Яків. Тимофій Зінкевич – так до постригу називали єпископа Михаїла – зростав звичайним рухливим хлопцем, відбув службу в армії. Але велика святиня, яка блиском золотих куполів нагадувала про вище, залишила в душі Тимофія незабутній слід. Після війська хлопець пов’язав себе з Церквою, і з роками цей зв’язок став нерозривним.

– Ви знаєте, Почаївська лавра справляє враження на всіх людей, не лише на тих, які приїжджають здалека. Благодать Божу я почав там відчувати пізніше, коли дорослішав.

У дитинстві ми з хлопцями говорили про Бога, загалом про релігію. Під враженням школи, яка більше уваги приділяла атеїстичній пропаганді, розмірковували про лавру: там же і Бог є, і Стопа Божої Матері є. Це був такий аргумент, який, незважаючи на великий пропагандистський тиск атеїстичної машини, його розвіював. І багато моїх однолітків, з якими спілкувався, не сумнівалися, що Бог є.

– Але попри благодать на лавру були гоніння. Як Ви сприймали це дитячим розумом, враховуючи, що в школах налаштовували проти святині?

– Я вже не застав, коли було гоніння на лавру. Я це більше чув з розповідей монахів, батьків, від тих, з ким зустрічався по життю. При вході до Почаївської лаври стояв музей атеїзму, де розповідали про недоліки священнослужителів, їх гріхопадіння, видаючи, що це вся така релігія, вся така Церква. Усе-таки лавра мала таку особливу силу, силу впливу, що все це нівелювалося. Приходили всі в музей атеїзму, дивилися, бо це – екскурсійний маршрут, а вже в лаврі ставили свічки, щоб менше хто бачив, подавали записки. Тобто все те, що пропагувало, що Бога немає, не спрацьовувало. Батьки жили як віруючі люди і їх позиція була підтвердженням, що все те – неправда.

– Чи думали Ви себе пов’язати з Церквою?

– У дитячі роки – ні. Я усвідомив це в достатньо дорослому віці, тобто Церква для мене була як життя християнина. Не було тоді бажання ставати священнослужителем, працювати для Церкви. Швидше, вже після строкової служби, коли пройшов школу життя на Військово-Морському Флоті, лавра стала ближчою. Ще більше захопився нею, коли став там працювати. Це вже був перший контакт з лаврою, перший і переможний.

– Ви думали одразу стати білим священиком чи вже подумували про монашество?

– Я не уявляв себе монахом, бо не було кого наслідувати. Якби хтось був з родини, я б його наслідував.

– Але ж у лаврі були подвижники.

– У лаврі були подвижники, і я був з ними знайомий. Але там не вели такої агітації: іди в монастир, монахом будеш. Я спостерігав. Швидше, це питання постало, коли закінчив семінарію, уже навчався в академії. Коли відчув внутрішньо, що хочу священнодіяти. Не просто проповідувати, служити в церкві чи говорити щось про християнське, а хочу священнодіяти. От тоді більш активно став обдумувати свій подальший статус. Знав, що треба визначитись, ким хочеш бути в майбутньому, тому що після висвяти неможливо одружитись.

Роздуми про постриг

Духовну освіту Тимофій Зінкевич здобув у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії та Київській духовній академії. Напевно, ще з того часу він усвідомив, що сім’я не забезпечить повноти служіння, це може зробити лише чернецтво. Але його духівник владика Яків змусив добре обдумати свій вчинок. Та рішення про постриг було твердим. Після висвяти на диякона в жовтні 1997 року митрополит Яків постригає отця Тимофія в рясофор (перший ступінь чернецтва) та висвячує на ієромонаха. Священиче служіння спочатку проходить у Свято-Троїцькому духовному центрі на честь князя Данила Галицького, що в Тернополі, а відтак у Києві, в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі.

27 вересня 2000 року молодого священнослужителя постригають у мантію з іменем Михаїл на честь святителя Михаїла, першого митрополита Київського і всієї Руси, а в жовтні того ж року Священний Синод обирає ієромонаха єпископом Сумським і Охтирським. Єпископська хіротонія відбулася 22 жовтня 2000 року у Свято-Володимирському Патріаршому соборі.

– А думки про монашество коли виникли? Що підштовхнуло?

– Думки про монашество... Звичайно, живучи у лаврі чи прислуговуючи при монахові, такі думки виникали, але це швидше роздуми, ніж глибоке переконання. Пізніше, власне, розмірковуючи над тим, чому я хочу бути священиком, ставив перед собою таке питання: як я повноцінніше можу послужити Богу. Знаючи вже про певний досвід і монахів, і одружених, читаючи твори святих отців, моє особисте переконання було, що якщо я хочу потрудитися во славу Божу, то повинен чимось пожертвувати. Розумів, що сім’я буде відволікати, і частину часу доведеться витрачати на вирішення сімейних питань. А я хотів повністю присвятити своє життя Богові. І тоді вже постало питання про прийняття монашества.

– А бажання створити сім’ю не було? Адже монашество – це все! Відречення від світу! Воно не лякало тоді, в молодому віці?

– Звичайно. Але коли постало питання, то це вже було моє переконання. І я знав сімейне життя, бо бачив, як живуть сімейні люди. Жив дитиною в сім’ї, знав її турботи, проблеми, радощі і труднощі. І тому, мабуть, це дало можливість свідомо підійти до вибору.

– Якщо не секрет, чи була претендентка, яка відмовляла від чернецтва?

– Мені, у всякому разі, ніхто не зізнавався, що страждав за мною. Мені про це не повідомляли, можливо, таємно таке було. Але я про це не знаю.

Благословення владики Якова. Спогади про духівника

– Чи радились Ви про постриг з владикою Яковом?

– Так. Він залишав вибір за мною. Казав: «Це Ваше рішення, Ваше життя і Ви його повинні зробити свідомо». Декілька разів він мене наче відмовляв: «Ні, Ви повинні...» Я кажу: «Як благословите цей вчинок зробити». Він: «Ні, Ви визначтеся, як Ви хочете, а тоді прийдете, я Вас благословлю далі». Не прямо казав, що це недобре. А казав, що вчинок відповідальний і треба про нього подумати серйозно. Так випробовував.

– Безпосередньо насельником лаври Ви були?

– Був послушником. Монахом у лаврі не був.

– Це було під час правління владики Якова?

– Так.

– Згадайте, яким він був.

– Владика практично не мінявся по життю. Він однаковий був. У літах став єпископом. У цьому сані повернувся в лавру. І сюди прийшов архієреєм. Власне, якісь особливі зміни не відчувалися.

– У той період, коли його виганяли з лаври, Ви були поруч?

– Так.

– А як це було?

– Це був 92-й рік, я – безпосередній учасник, тому що був келійником тоді єпископа Якова. Усе відбувалося на моїх очах... Страху як такого не було за особисте життя. Більше тоді переймався проблемами загалом Церкви й держави. Було якось страшно, що люди себе поводять не по-людськи. Люди – як біснуваті. Мали б вестися якісь переговори, прийматись якісь рішення. А це агресія, ненависть до всього українського. Тому що стояло питання боротьби усього українського і російського в лаврі. Владика Яків пропонував, щоб відбувались Богослужіння українською мовою.

Власне, після неканонічного призначення митрополита Володимира (Сабодана), владика Яків залишився вірним митрополитові Філарету, вірним Церкві, не просто йому вірним особисто. Ніхто проти Філарета не голосував, тому що всі ці рішення не мали законної підстави. З боку Москви це просто були бунтарі, які хотіли вчинити переворот. Тому владика Яків чинив за законом, як і належало чинити. Я цю інформацію знав, це були й мої переконання. І дивитись, як глумляться над правилами Церкви, кричать про правила, і їх же самі знецінюють, кричать про віру і тут же всім цим нехтують, було нестерпно. Це було страшно й образливо, не тому що було гоніння, а що нехтується сама віра, що відбувається щось незбагненне. А все решта – не було страху смерті, ні страху побиття, ні ще якихось там речей, хоча загрожували й перші й другі, й треті. Як і мені, так і владиці Якову. Більше хвилювався за нього, бо я ще як молодий розраховував, що можу за себе постояти. Але ще розумів, що відповідаю за владику.

У чернецтві

– Після постригу відбувся якийсь злам у душі, свідомості?

– Так. Інше бачення на світ. Щось настільки змінилося, що пояснити неможливо. Якесь інше ставлення до світу і, відповідно, своє значення в цьому світі. Розумію, що зробив крок, і за ним потрібно робити наступні кроки. І сьогодні, розмірковуючи над цим, можу підтвердити, що зміни відбулися. Відбувалися не тільки, коли приймав монашество, а й висвячувався. Відчуваю, що я просто інший і якась сила мене вже веде. Це вже потім усвідомив, що це благодать, яка сходила, і промисл Божий, який провадив мене.

– Як Ваше рішення сприйняли вчителі, адже у тій місцевості більшість із них, очевидно, не була атеїстами? Як це рішення сприйняли батьки і Ваші друзі?

– Першу реакцію не знаю, але пізніше, коли спілкувався, звичайно, дивувалися, бо я був життєрадісним і активним у житті, і всі, напевне, мене уявляли одруженим. І коли я обрав інший шлях, то це було певне здивування, а потім сприйняття й захоплення, що вибір правильний.

– Чи Ваш постриг змінив стосунки з Вашими друзями дитинства, школи?

– Ні, абсолютно жодних змін. Нічого не відбулося. Можливо, стосунки набули іншого характеру, коли я став єпископом. Тобто вони вже ставилися з повагою, з шаною як до єпископа. І дуже часто я бачив дискомфорт і у їх намірах, не знаючи, як себе поводити.

– І як же вони себе поводили?

– Звичайно, ми переходили на нормальні загальнолюдські стосунки, але усі люди набожні і зважали, на те, що єпископ...

– Кажуть, що чорне духовенство (монахи) несе значно більший подвиг, ніж біле (одружене). На них більше нападають злі сили, їм більше треба боротися, нести значно важчий хрест. Чи відчуваєте Ви це на собі?

– Не можу на це в повноті відповісти, бо треба бути в числі білого духовенства, а потім стати в числі монахів. Але із того досвіду, який існує у священнослужителів, можу сказати, що якщо на біле духовенство летять 10 стріл лукавого, то на монаха – 50, тому що людина вже вибрала себе тільки для служіння Богові. Злим силам цікавіше знищити одного монаха, ніж двох білих священиків. Ополчення йде проти всіх, але проти монахів особливо.

– Як Ви можете прокоментувати слова Серафима Саровського, що дорога в пекло буде встелена кістками духовенства?

– Що не всі священнослужителі до кінця виправдали себе перед Богом, отримуючи благодать священства, яку вони несли. Що їх особисте життя не збіглося із тим, яке повинен був вести священнослужитель. Багато священиків спокушаються принадами цього світу – це ще в апостола Павла написано, що деякі християни ведуть себе гірше, ніж язичники.

– Чия це вина, адже священиків тепер багато випускається?

– Вина самого священнослужителя, не суспільства чи Церкви, чи будь-кого.

Владика Михаїл – керуючий Волинської єпархії

2002 року владику Михаїла призначено керуючим Чернігівської єпархії. І в Сумах, і в Чернігові він докладає чимало зусиль для налагодження церковного життя й утвердження Київського Патріархату. За активну діяльність Патріарх Філарет нагороджує архієрея орденом рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня.

У день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського, 14 травня 2004 року, рішенням Священного Синоду преосвященнійший Михаїл призначається єпископом Луцьким і Волинським і стає 127-им православним волинським архіпастирем (якщо рахувати, починаючи від першого єпископа Володимир-Волинського – святого Стефана).

Волинь давно чекала молодого дихання для утвердження своєї ролі в історії Церкви. Адже в багатьох церковних питаннях вона з давніх-давен була першопрохідцем. Саме тут заснована друга після Київської православна кафедра Давньої Русі. Волинь була зимовою резиденцією князя Володимира й протягом багатьох століть ревно берегла православну віру. Тому посісти волинський престол завжди вважалося престижним. Після смерті владики Якова люди думали-гадали, хто буде його наступником, і хотіли б лише одного: щоб сюди прийшла небайдужа до церковного життя людина. 31 травня 2004 року в день храмового свята Троїцького собору Луцька Патріарх Філарет представив волинянам нового архієрея. Ним став 38-річний єпископ Михаїл (Зінкевич).

За час перебування на Волині владика Михаїл розпочав реконструкцію собору та навколишньої території, почав будівництво водосвятної каплиці, отримав у дарунок від італійського і чорногорського архієреїв мощі святого Миколая, немовлят-мучеників, замордованих за наказом Ірода, а також привіз мощі цілителя Агапіта Печерського. Таким дарунком він довів, що Київський Патріархат визнають інші Церкви. З ініціативи та благословення архієрея стали традиційними щорічне паломництво до чудотворного образа Холмської Богородиці, який зберігається у Музеї волинської ікони, та Луцький загальноміський страждальний хресний хід у Велику П’ятницю. Він також запровадив капеланську, паломницьку та прес-служби, випуск єпархіального часопису, відродив традиції відзначення Водохреща на Стиру, яке існувало ще за часів Лесі Українки. Налагодив чудові стосунки з місцевою владою, іншими конфесіями, навіть відчулось певне зближення між Київським та Московським Патріархатами на Волині – усього не перелічиш. Стерти грань між православними різних Патріархатів вважає найголовнішим завданням.

– Тепер безпосередньо до Волині. Яке Ваше враження після того, як Ви очолили Волинську кафедру і яка проблема Вам видалася найболючішою, найнагальнішою, яку треба вирішувати?

– Я би не сказав, що тут одне питання було гостре – цілий спектр питань, над якими довелося трудитися. Найбільш для мене болюче – це протистояння в православному середовищі. Тому для мене було найважливішим стерти грані протистояння та ворожнечі, тому що через це люди не думають ні про віру, ні про релігію, доказуючи, яка юрисдикція більша, забуваючи вже про самого Бога і те, через що почали дискутувати. Я себе бачу пропагандистом утворення єдиної Помісної Православної Церкви.

– Але кожен регіон має свої традиції, особливості. Що найбільше Вам імпонувало, що найбільше сподобалось, коли Ви потрапили на Волинь?

– Побожність людей. Тут я побачив велику кількість практикуючих християн, які, беручи знання в церкві, переконаннями своїми ведуть інших на дорогу життя за Євангелієм. З кожним роком таких людей стає все більше.

– Які роздуми викликає дворічне перебування на Волинській кафедрі? Можливо, 40-річчя змушує переосмислити життя чи певні його етапи?

– Просто по-іншому починаєш бачити певні проблеми. Коли дорослішаєш, то далі дивишся в перспективу. І з віком відходять другорядні питання на другорядний план. Найцінніше в житті – це час.

– Власне, молодість допомогла Вам багато що змінити на волинській кафедрі.

– Наша Церква складається в більшості з молодих священнослужителів. І, власне, це дало мені можливість швидше віднайти симпатиків тих ідей, які я виношував. Звичайно, були, є і залишаються багато консервативних людей, і віруючих, і духовенства, але потихеньку збирається кістяк тих людей, які щось хочуть зробити в цьому житті нового й корисного. І, власне, такими людьми я себе оточую, які самі непосидючі і десь в момент, коли я трохи привтомлююся, вони підтримують і надихають більш ревно і активно працювати.

– Чого чекати на волинській кафедрі найближчим часом і що є каменем спотикання для втілення Ваших ідей?

– Я не знаходжу сьогодні більшого каменя спотикання, як нестачу часу. Стільки хочеться зробити! А каменем спотикання на сьогодні є лише елементарна лінь деяких людей. Перспективи ми виголошуватимемо ступенево. А задуми є.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 5 (18)