Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЄВРОСОЮЗ. НАМ ТУДИ?
Сатана використовує демократію як своє знаряддя

Віктор ГРЕБЕНЮК

Знаємо з Біблії, що перед кінцем світу настане по всій землі короткочасне панування антихриста. Його прихід християни вбачали у кривавих диктаторах – Нероні, Петрові Першому, Гітлерові, Сталіні... Проте Господь за молитвами Своїх вірних руйнував імперії й, караючи людство за гріхи, подовжував час для спасіння. Нині ж диявол приходить усміхненим рожевощоким демократом і солодко промовляє: «Глобалізація! Толерантність! Єдність без кордонів! Життя без Бога! Секс без обмежень!». Що на це відповість православна Україна?

Покоління нинішніх п’ятдесятирічних пригадує, як, долаючи шум глушилок, ми слухали західні радіоголоси й мріяли про демократію. Радянська ж пропаганда все запевняла нас, що «Захід загниває». На цю тему був тоді популярний жарт: «Еге ж, загниває... Зате який запах!..»

Нам тоді справді здавалося, що західна демократія – саме те, що потрібно. Та це, в основному й загалом, так і було. Проте нинішня ультраліберальна Європа – це вже дещо інше. Деякі важливі процеси, що розвинулися в ній останніми десятиліттями, сильно насторожують. Вона все ще гарно пахне, але ці пахощі можуть бути й отруйними. Усе більше розширення прав усіляких меншин (расових, національних, сексуальних, вікових тощо), зовні прикрите блискучою риторикою, перейшло всякі мислимі розміри й набуває потворних рис. Тому таке розширення свобод називають уже навіть не лібералізмом, а ліберастією, а надмірну терпимість до меншин – не толерантністю, а толерастією. Чи не головним проявом ліберастії стала християнофобія, тобто агресивно вороже несприйняття всього, що пов’язано з Християнством.

Захід – не так Америка, як Європа – швидко позбуваються свого християнського обличчя. Церкви стоять упорожні, тимчасом як численні мечеті вщерть заповнені. Так, знаменитий собор Паризької Богоматері у неділю відвідує всього-на-всього 12–15 парафіян, решта – туристи. Християнські Божі доми, що вже не мають достатньо вірних, перетворюють на концертні зали, книгосховища, музеї, а то й на ресторани та... ті ж мечеті. Ознаки християнської належності стають небажаними (наприклад, розп’яття у шкільних класах та службових кабінетах, що досі були такими звичайними для католицьких країн). Ідеться навіть про те, щоб замінити державні прапори й герби, адже на багатьох із них зображено хрести. Не повинно бути навіть паперових янголят на шкільних різдвяних ялинках, та й саме Різдво мусить бути без жодної згадки про Христа, лише «днем подарунків і розваг». Аякже! Ми ж тепер живемо в постхристиянському й секуляризованому (знецерковленому) світі. У нас і мусульмани, і юдеї, і безбожники. Їх може образити християнська символіка, християнський зміст державних свят. (Хоча, до слова, мусульманські організації безліч разів заявляли, що не мають нічого проти). Розлучень усе більше й більше, а церковних шлюбів і хрещень – усе менше. У Швеції 50 % дітей – позашлюбні, але це лихо видають за велике досягнення: «розкріпачення жінки» й «подолання релігійних передсудів».

З’являються судові позови на видавництва, що друкують Біблію. Адже в цій книзі, Божому Слові, є місця, де гомосексуалізм прямо й однозначно іменується тяжким гріхом, а це суперечить сучасній демократії. Священнослужителів, які читають на проповідях ці уривки чи роздають листівки з такими цитатами зі Святого Письма, штрафують за «недотримання толерантності». Уже відомо про кількох ув’язнених за цей «злочин перед демократичним суспільством».

Втрачаючи християнські основи життя, європейські народи втрачають власну ідентичність. Тим часом нове населення цих країн – переважно мусульмани – свою ідентичність, передусім релігійну, всіляко плекають. Сім’ї мусульман здебільшого багатодітні, а народжуваність серед європейців уже недостатня навіть для простого відтворення поколінь. Але це наслідок не тільки сексуальної революції серед білих, а й колоніалізму: західноєвропейські країни наводнюють вихідці з їхніх колишніх колоній. Наприклад, у Франції негри, араби вже становлять понад 10 % населення. Був час – білі загарбали їх, нещадно гнобили, а тепер «кольорові» тихо, демократично окуповують Європу. Був час – білі нації багатіли визиском колоній, а тепер «кольорові» переселяються до заможної, зажирілої Європи. Мало-помалу вони розходяться по всьому Євросоюзі, бо рівень життя в ньому потроху вирівнюється, а кордонів нема. Але чому Україна, ставши членом ЄС, мала б спокутувати не свій гріх? У нас і своїх гріхів доволі, але колоній ми не мали і нічого не винні перед неграми й арабами.

Було б перебільшенням сказати, що весь Захід одвернувся від Бога. Але на думку спадає символічний випадок, описаний у Євангелії. Десять прокажених попрохали Ісуса уздоровити їх; коли ж побачили, що вже одержали зцілення – побігли щасливі, лиш один із них вернувся подякувати Спасителеві. Тоді Христос сказав: «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богу?..» (Лк. 17:17–18). Так і нині: Творець дав Європі великий достаток, але її серце запливло жиром, чимало європейців замість того, щоб дякувати Подателеві всякого блага, – відвернулись од Нього.

А Україна – хотіла б бути серед дев’яти невдячних чи десятою вдячною?

Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 1 (74)