Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«ВТІШАЮСЯ, ЩО МЕНЕ ЗРОЗУМІЛИ»

Андрій ГНАТЮК

Цього року архієпископ Луцький і Волинський Михаїл (у миру Тимофій Зінкевич) дякуватиме Богові за перші 45 літ, даровані йому Всевишнім. День народження архіпастиря припадає на 9 травня, а 31-го виповниться сім років, як він очолює волинську кафедру. На Трійцю 2004-го Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет наприкінці Літургії з нагоди храмового свята луцького собору представив краянам нового єпископа.

– Ваше Високопреосвященство, свого часу, до призначення на волинську кафедру, Ви не раз бували в Луцьку, постригали тут у чернецтво майбутнього єпископа Кіровоградського і Голованівського Марка. Тож з яким відчуттям Ви йшли на це місце? Що в душі почували, наскільки були впевнені, що зможете все підняти?

– 2004 року після смерті владики Якова Священний Синод призначив мене керуючим Волинською єпархією. Я до того бував у митрополита Якова, тому що то був мій наставник, при якому я ріс. Ми з ним багато спілкувалися. Дещо він розповідав із життя єпархії, чим він займається, як урядує, які є проблеми. Але дуже багато про Волинську єпархію я не знав. І тому на мене лягала відповідальність не просто керувати нею, а підтримувати цей дух, який унаслідував від митрополита, – дух побожності, дух патріотизму, дух відстоювання своєї віри. Власне, з цього й починав своє служіння. А в подальшому займався вирішенням тих проблем, які випали на долю Волинської єпархії.

Зокрема, тільки вступивши на кафедру, трапилося пройти перше випробування – це пожежа у семінарії, яка вщент знищила навчальний корпус. Але мене це надихнуло відродити духовну школу на Волині, яка славилася в минулому. Тому, зважаючи на бажання вірян, ми взялися разом відбудовувати Волинську духовну семінарію. У новому корпусі зможуть жити, навчатися, харчуватися 120 чоловік. Буде в ньому семінарська церква, класи, бібліотека, актовий зал, спортивний зал, їдальня, гуртожиток.

Разом з тим я симпатизую подвижницькому монашому руху, тому із задоволенням узявся відкривати монастирі – чоловічі й жіночі. І на сьогодні ми маємо діючих чотири монастирі, де спасаються молоді ченці й черниці, ревні у православ’ї. Це добре і для прикладу мирян, тому що монастирі – осередки віри, як було здавна. Це другий напрямок, який довелося мені взяти за основу й розвивати.

І третє – це безпосередньо парафіяльне життя. Так Господь дає: щороку ми освячуємо до десяти нових храмів. Єпархія збільшилася священнослужителями і парафіями, а отже, і новими храмами. У нас щороку все більше і більше стає типових церков і все менше стає пристосованих приміщень. І кількість вірян збільшилася у нашій єпархії. Це спільна робота всіх, не тільки моя. Розвиток духовності, розвиток Церкви на Волині – заслуга священнослужителів, заслуга мирян, заслуга друзів Церкви. І сьогодні я принагідно дякую всім, хто спричиняється до відродження духовності на Волині в дусі любові до своєї віри, до своєї країни, до своїх батьківських традицій.

– Коли Ви прийшли, побачили, – очевидно, виникло питання: з чого ж розпочинати? Що найперше треба було зробити?

– Мій принцип, з яким я сформувався як єпископ, – це принцип «священик – у народ». Найперше, що я наголосив священнослужителям: іти до людей, спілкуватися з людьми, знати їхні духовні проблеми, тому що епоха Радянського Союзу диктувала зовсім інші цінності. Тоді священик не міг бути серед людей. Він просто правив, хрестив, вінчав і на тому обмежувалася його діяльність. Як наслідок – люди не мали духовної освіти, не знали навіть, як себе повести в храмі. Лише віра, що була в серці людей, спонукала їх брати участь у великих святах, великих дійствах, які відбувалися в храмах. Тому людей треба було навчити, виховати і, власне, це було перше завдання, яке я поставив перед собою і перед священиками.

– Усі відзначають, що єпархія виросла за ці сім років. Чимало підрозділів, відділів створено в її консисторії. Наскільки Ви задоволені їх роботою? Що влаштовує, що ні, що б Ви хотіли покращити вже, а що, можливо, з часом?

– Меж досконалості нема. Перше, що ми зробили, – відкрили нашу єпархіальну газету, відкрили прес-службу. Це такий початок діяльності – висвітлювати, чим живемо, розказувати людям про наші переконання. Ми не ставили собі завдання критикувати будь-кого чи говорити погано про будь-яку конфесію. У першу чергу треба розказувати про самого себе, що ти собою являєш. Розкажи, що ти собою являєш, куди ти йдеш – і за тобою потягнуться ті люди, які симпатизують цій ідеї чи тим цінностям, які сповідуєш. А далі саме життя підказувало, в якому напрямку треба рухатися. Було відкрито капеланську службу, яка зайнялася діяльністю у спецзакладах, куди священнослужитель рідко доходив або взагалі не доходив, а був потрібен. Співпраця почалася з молоддю, дітьми, було утворено Молодіжне братство. Інший напрямок, який ми взяли, – була створена паломницька служба. Пізніше постало питання глибше висвітлювати наше життя, бо було що розказати і було бажання ділитися досвідом. І тому прес-служба переросла в інформаційно-видавничий відділ, у який увійшло видавництво «Ключі». Почали відстежувати інформацію, реагувати на проблеми в Україні, повідомляти про ставлення Церкви до тих чи інших питань. Було бажання чути проповідь священнослужителя не лише в храмі, а й за межами храму. Створили радіостудію «Благо», телестудію «Собор», щоб люди могли, перебуваючи вдома, послухати Слово Боже, подивитися про життя Церкви, могли збагачуватися духовно постійно, а не лише на Богослужінні.

– Що, на Вашу думку, Вам найбільше вдалося і що не вдалося, що є в планах?

– Втішаюся, що мене зрозуміли священнослужителі, що вдалося їм донести моє бачення життя Церкви. Я побачив у них відгук і бажання так працювати. Бажання працювати для слави Божої, для України, для спасіння своєї душі, бажання опікуватися людьми, допомагати їм – ставати справжніми духівниками. Ось ця співпраця зі священнослужителями дала можливість сьогодні бачити, як наповнюються храми Київського Патріархату. Усі. Людей збільшилося в декілька разів. Тобто люди, які раніше не ходили до храму, почали ходити; люди, які побачили, куди ми йдемо, почали об’єднуватися навколо Київського Патріархату. Не можу сказати, що це вповноті вдалося, це судити краще зі сторони. Але відчуваю, що мене розуміють священики, і роблять не тому лише, що я від них вимагаю, а розуміють, що це важливо. Тому втішаюся духовенством єпархії. Тільки гарні слова можу сказати на їхню адресу, і благословляю їх сьогодні, і дякую їм за працю, яку вони покладають для спасіння ближніх, для їхнього духовного окормлення.

– А найбільша невдача?

– Ну ми працюємо над тим, щоб невдач не було. Та й насправді немає такої великої невдачі. Є якісь недопрацювання чи помилки. Але ми їх виправляємо. Тому сказати, що невдача, – це грішити проти Бога. Господь інколи попускає нам спіткнутися для того, щоби піднявшись, набратися сили і долати труднощі. Тому не хочу нарікати на ті невдачі, які сталися, бо це наші провини і це Господь теж нам дає як урок, щоб ми духовно зростали.

– І ще за сім років сталися «три світові прориви», якими може похвалитися тільки Волинь. Це єрусалимський, синайський і грузинський напрямки паломницької служби. Тому що ми вперше змогли і наш прапор там поставити, і українською мовою служити там. А як далі ця стежка протоптуватиметься?

– Дійсно, це момент приємний. Це було духовне піднесення і радість усіх, хто, побувавши вперше на Святій Землі, міг звершувати у тих місцях Божественну Літургію, причащатися Тіла Христового. Уперше волинські прочани піднялися на гору Синай, де Господь дав скрижалі Мойсею. Ми там згадували із любов’ю про Україну і молилися там за Україну, за Волинь, за мир, за добробут людей, за те, щоби під мирним небом Батьківщина жила і процвітала. Ми поставили український прапор. І я думаю, якщо Господь на цій горі чув Мойсея, то почув і наші молитви, які ми в той момент на тому святому місці возносили. Ну і перша Літургія на горі Синай, яку ми звершили. Принесена безкровна жертва на тому місці, де Господь лицем до лиця спілкувався з Мойсеєм.

Звичайно, «грузинський прорив» – це контакт із нашими братами по вірі, це добрий почин для подальших доброхристиянських стосунків, які повинні бути між православними і взагалі між християнами. Налагоджуємо ті стосунки між Київським та Московським Патріархатами: загалом іде процес зближення і порозуміння. Він, може, йде повільно, може, на окремих острівцях, але це зближення все одно відбувається і цей процес не зупинити. Його, звичайно, недруги наші можуть призупинити, але зупинити його неможливо. Хай вони знають, що стоять на дорозі Богу і не коряться Христу, Який хоче, щоб ми всі були єдині. Так як Господь в молитві просив: «Боже, хай будуть вони єдині, так як Ми з Тобою єдині». Тому хай не перечать нам вороги, щоб православні в Україні були єдиними, і щоб усі жили тут мирно, якої б нації, якої б релігії вони не були. Будемо свідчити за себе, будемо свідчити Слово Боже українцям та іншим народам.

Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 4 (77)