Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ
Унікальні волинські святині потрібно зберегти

Тривають дослідження дерев’яної сакральної архітектури на Волині спеціалістами інституту «Укрзахідпроектреставрація». Леся Ошуркевич, Василь Слободян та Ігор Сьомочкін протягом останніх років паспортизували багато пам’яток місцевого значення у районах області. З науковими працівниками відділу пам’яткознавства інституту розмовляв Богдан Ворон.

– На Волині налічується понад 200 дерев’яних церков, зведених від початку ХVI до 30-х років ХХ ст. Скільки пам’яток зберегли первісний вигляд? Які особливості волинської храмової архітектури?

– Ми обстежили і зафотографували кілька десятків пам’яток дерев’яної сакральної архітектури Горохівського, Іваничівського, Володимир-Волинського, Любешівського, Маневицького, Рожищанського й Луцького районів. Двадцять із них, хоча й були пізніше частково реконструйовані, зберегли структуру тридільного одноверхого храму, притаманного саме дерев’яним монументальним спорудам Волині ХVІІ-ХVІІІ ст. Серед них варто згадати церкви у селах Скригово, Мерва, Диковини, Липа, Гумнище, Печихвости, Мирків, Довгів Горохівського району, Вощатин та Микуличі Володимир-Волинського, Милуші, Буків, Сьомаки Луцького районів.

Дерев’яне церковне будівництво, яке проводили переважно народні майстри, дуже розмаїте, і чим більша територія з різними регіональними традиціями, тим більше типів храмів з притаманними їм особливостями. Якщо Буковина має переважно один, буковинський тип церков, то Галичина декілька. Волинь також має кілька типів: 1) безверхий поліський; 2) одно- чи триверхий волинський; 3) хрещатий волинський; 4) латинізований тип з однією чи двома вежами. Окремо стоїть велика група храмів, зведених за синодальним указом із певними місцевими рисами, що теж є пам’ятками дерев’яного сакрального будівництва. Синодальний указ, запроваджений на Волині після 1830 р., забороняв будівництво святинь у національних традиціях. Були створені типові проекти московської архітектурної школи. Але їх упроваджували тільки тоді, коли старі божниці поступово руйнувалися і потрібно було поставити нову церкву. Упродовж ХІХ ст. ще повсюдно зберігалися давні храми, проте, згідно з тим указом, і старі церкви приводили до відповідного, московського, вигляду. Тому навіть збережені давні святині отримали новий вигляд, а первісний затримався в тих селах, де просто не було коштів на перебудову храму.

– Як правило, про імена і персоналії будівничих ми знаємо дуже мало, хоча деякі майстри залишали свої імена на стінах Божих домів...

– На жаль, жодна з досліджених нами пам’яток не зберегла імен будівничих. Вони жили в пам’яті лише тих поколінь односельців, за життя яких будувалася церква. Знаємо з переказів старожилів, що церква села Скригово була наново збудована майстром Кватирком ще з двома теслями із с. Увин, які змайстрували баню.

У селі Прилуцьке збереглася церква, побудована у 1930-х рр. відомим українським архітектором Сергієм Тимошенком в українському стилі. Беручи за основу традиційні особливості давніх дерев’яних церков Волині, він створив напрочуд сучасну, цікаву архітектурно-художнім вирішенням сакральну споруду. Ще однією церквою, зведеною за проектом С. Тимошенка, став храм в Біличах...

– Що ви можете сказати про внутрішнє оздоблення церков? Чи усвідомлюють релігійні громади мистецьку вартість пам’яток, необхідність збереження їхньої автентичності?

– Оздоблення інтер’єру Господнього дому складається з багатьох мистецьких компонентів, серед яких головне місце належить іконостасу. Його доповнюють вівтарі, настінні й виносні ікони, плащаниці, напрестольні та процесійні хрести, богослужбові книги і ризи священнослужителів. Майже в кожній з досліджуваних церков збереглися вартісні твори мистецтва. Це іконостаси й окремі образи, виконані як народними майстрами, так і високопрофесійними художниками академічної школи. Майже не збереглося давніх друкованих видань, які поступово було замінено богослужбовими книгами, виданими в Москві.

Що стосується збереження творів мистецтва у церквах, то не всюди розуміють їх вартість. У результаті маємо грубо і бездарно поновлені ікони давніх іконостасів та вівтарів, зіпсовану золоченою фольгою стару позолоту різьби. Інколи забруднені від часу образи з давніх іконостасів або дерев’яні розп’яття виносять у дзвіницю, а вони ж можуть стати окрасою музейної колекції. Так, наприклад, на дзвіниці с. Баїв ми виявили шедеври видатного іконописця Йова (Кондзелевича). Громада передала їх до Музею волинської ікони. Завдяки публікації в музейному науковому збірникові село Баїв стало відомим шанувальникам сакрального мистецтва.

І тому вихід лише один. Вартісні старі твори мистецтва мають бути в музеї, а не потрапляти до рук малярів-заробітчан. Це повинні розуміти як священики, так і релігійні громади, які, хоч і несвідомо, наближають знищення тих небагатьох творів давнього мистецтва, які ще зберігаються у волинських дерев’яних храмах.

Але не меншої гостроти набирає проблема збереження пам’ятки архітектури у тому вигляді, як її збудували наші предки. Нам довелося побачити два випадки, коли стіни зрубу церкви ХVІІІ ст., у селах Диковини та Мерва Горохівського району, оббили... пластиковою вагонкою. Це не лише зовсім спотворило їх зовнішній вигляд. Після таких «ремонтних заходів» дерево, з якого збудовано давній храм, перестає «дихати», це прискорює псування деревини і призводить до швидкого руйнування пам’ятки. Такий «євроремонт» давніх святинь рішуче неприпустимий.

– Пожежі нищать дерев’яні церкви. Які причини таких спустошень? Як зарадити цьому?

– Причини бувають різні. Інколи пожежі спричиняє неуважність, наприклад, залишена запалена свічка. Але бувають інші причини. У селі, переважно в його центральній частині, будують нову церкву, і стара, часто вже на узбіччі, стає «непотрібною». Дерев’яна церква для наших людей звичне явище, в той час як для європейця – унікальне.

Усвідомлення того, що ця невелика затишна волинська святиня, намолена багатьма поколіннями наших предків, є пам’яткою старовини, якою варто пишатися, повинно змінити ставлення людей до сільської дерев’яної церкви.

Але держава зобов’язана також піклуватися про пам’ятки дерев’яної архітектури. Як і всюди, волинські села покидає молодь. І часто невеликій сільській громаді, яка складається з людей похилого віку, важко і матеріально, і фізично утримувати в належному стані дерев’яну церкву, яка потребує постійного догляду. Якщо ми хочемо зберегти унікальні пам’ятки дерев’яної сакральної архітектури, для цього має бути відповідне державне фінансування. Навіть невелике, воно допоможе релігійним громадам зберегти церкву, а не позбуватися її. Важлива також позиція священика, його гідне ставлення до пам’яток старовини.

Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 9–10 (82–83)