Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СМЕРТЬ СПИТАЄ
Останнє інтерв’ю зі старцем Арсенієм

Мабуть, одна з найбільших радостей у цьому світі – спілкування з Божими людьми. Господь посилає цих Своїх земних ангелів нам то на втішення, то для зміцнення, то для поради і повчання, а коли просто як дарунок – для душевної радості. Саме таким подарунком стала для автора зустріч з румунським старцем Арсенієм (Папачоком). Поїздка до нього була негаданою, після несподіваної звістки: «Якщо хочеш застати о. Арсенія в живих, то треба поквапитись». Уява малювала смертний одр і немічне тіло... Але яке ж було здивування, коли перед очима з’явився бадьорий отець архімандрит! Незважаючи на наближення свят, черга до його келії не зникала. Старець приймав усіх, був веселий, жартував. Люди виходили від нього з посмішками і сльозами радості.

– Отче Арсенію, Ви вирішили стати ченцем відразу після Другої світової війни, коли в Румунії тільки встановилася комуністична влада. Як це – піти зі світу в монастир у той час? Не було страшно?

– Мене на цей крок підштовхнув не важкий період, що настав для нашої країни, не надія заховатися і відсидітися за монастирськими стінами, а бажання служити Богу і жити після цього земного життя. Кого боятися, якщо Христос воскрес! Він переміг світ. Хто з Ним не збирає жнива, той їх розсіює. Смерть приходить не для того, щоб ви їй зробили кави. Вона приходить забрати нас. Вона задає нам питання питань: чому не любили, чому ворогували між собою? Смерть – це реальність, а не страшилка. Вона не запізнюється. Розуміння цього змусило мене не просто раціонально розмірковувати, що буде після смерті, а серйозно зазирнути вперед.

– Чотирнадцять років Ви відсиділи у в’язниці за свою віру. Що винесли звідти?

– Господь дав мені ідею, яку слід виконувати: Небо, прийми і мене до себе. Найбільший дар Бога – час, який Він нам дає. Адже кожен з нас просить перед смертю: залиш мені, Господи, і сьогоднішній день. Це був незвичайний досвід, ми вийшли звідти досвідченішими. В’язниця – це великий подвиг. Вона впокорювала тебе, тому що Сам Господь тримав твою душу. Але ти знав, що всі ці страждання – заради великої Істини, бо ж була мета спотворити твої ідеї і душу різними їх методами. І єдиний спосіб вистояти й перемогти в цій ситуації – не приймати їхніх ідей. Ти міг стати великим героєм, коли говорив: «Пане, я не приймаю цього!». Це варто життя.

Мене допитував один полковник. Я бачив з його боку особливе ставлення, тому що був священиком і монахом, хоча й носив одяг засудженого. І ось мене, такого упокореного, принаймні з вигляду, запитує цей полковник: як я можу пояснити існування Бога? Я йому відповідаю: «Пане полковнику, та саме існування наше, наше дихання, наш дух, розум доводять це». Далі я розповів, що весь світ і все в ньому створено Великим Творцем, і люди теж створені невипадково. І ще пояснив йому, навіщо Христос прийшов у світ, дав Себе розіп’яти і воскрес. А в кінці запитав, чому він не вірить у це? То був сміливий крок з мого боку – запитати його таке. Але я повинен був захищати свою Правду. Він сказав, що війна, яка була з Росією в ім’я хреста, переконала його, що Бога немає. Я вигукнув тоді: «Ви що?! Заради якого хреста, пане полковнику?! Це божевільний Гітлер хотів завоювати Росію і думав, що йому це дозволять». І тоді я запитав ще: «Добре, а перед цією війною чому ви не вірили?». Його відповіддю було питання: який мій останній аргумент? Я сказав йому, що готовий померти за свою Істину, але бачу, що вмирати не маю з ким, маючи на увазі його. Тоді він почав кричати, щоб мене забрали.

– У Вас тисячі духовних чад. Чим наділяє Вас Господь, щоб вести ці душі до спасіння?

– Своєю постійною присутністю в моєму серці. Нагадуванням того, що серце не повинно «ходити наліво». Ми можемо йти через вогонь і воду, а серце наше повинно належати Йому. Кожна людина знає, що особисто йому потрібно, щоб урятуватися. У нас є хрест як символ порятунку, який нас вчить... що там далі? Отець Вікторин перебив, дай Боже йому здоров’я... «Поклоняйтеся Богові всією душею своєю». Не треба хреститися формально. Проживайте той момент, коли хреститесь. Господь не буде питати, чого ти не знав. Він запитає, чому ти не виконав того, що знав.

– Раніше люди йшли в монастирі, щоб бути наодинці з Богом. Сьогодні люди йдуть у монастирі, як до лічниці, щоб приліпити пластир на свої хворі серце і душу, щоб вдихнути тут чистого повітря. Що Ви рекомендуєте в першу чергу тим, хто хоче досягти успіху в духовному житті?

– Треба мати у собі стан внутрішніх, сердечних веселощів, у якому можна перебувати, невпинно молячись. Справжній стан веселощів, звільнений від життєвих та інших проблем. Будь-яким чином треба намагатися бути в цьому стані, тому що, маючи печаль, ми «висиджуємо» диявольські яйця. Треба бути вільним від затьмарення. Якщо людина помирає не в духовному подвизі, не піднімаючи прапор істинної віри, тоді все творіння страждає. Ми живемо в тісному взаємозв’язку, оскільки все творіння Боже – єдине. Якщо ми відокремлюємося від цієї загальної єдності, то самі себе знищуємо. Тому я рекомендую нести духовні подвиги. І всесвітню трагедію потрібно оплакувати як власні наші гріхи. Стан молитви означає стан присутності перед Богом. Я як духівник, розмовляючи увесь день з людьми, які потребують того, щоб прямо ходити перед Господом, не рекомендую якихось особливих непосильних подвигів. Рекомендую стан постійної присутності, що означає визнання благих сил, які в кожному з нас.

– Що найголовніше Ви віднайшли за своє більш ніж 60-річне чернече життя?

– Вступивши на чернечий шлях, я відчув себе дуже маленьким і незначним, але при цьому з припливом мужності усвідомлював важливість таємниці цього посвячення. Це серед мирян неможливо прожити і пізнати, бо там немає такого золотого хреста, як залишення своєї волі.

У чернечому житті проявляється безліч недуг людини, і тоді відчуваєш необхідність применшувати себе. Це головний стрижень духовного формування особистості нової людини – монаха. У чернецтві з Божим даром відточується розум і упокорюється серце, і ти не знаєш, звідки тобі відомо приховані раніше речі. Тут ти знаєш, що смиренна людина не бачить себе смиренною. І кожен смиренний має свою міру применшення себе, яка є не що інше як велика зброя для захисту від злих духів, і це заслуга дарів, даних Творцем твоїм. У монастирі відкриваються нескінченні можливості чистого життя, в тому числі бути поруч душею і відчувати, що «Бог хоче дати тобі більше хорошого, ніж ти просиш». Як каже блаженний Августин: «Відчуваєш порив до великої надії», і як каже Соломон: «Хто сподівався на Господа – не засоромився».

Але найбільша подяка у мене – безмежній доброті Господа, Який дав нам пізнати турботу і заступництво Божої Матері – досконалої Захисниці грішників. Щоб змінити наше життя, нам потрібна тільки сильна воля і велика довіра до милості Богородиці та Її всемогутньої допомоги. У монастирі я запалив радість у душі своїй, довірившись молитвам Матері Божої – великої Заступниці за нас, немічних.

Волин. єпарх. відом.– 2012.– № 7–8 (92–93)