Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЗАСЛУЖИВ – НОСИ
Хоча головна нагорода – Царство Небесне

Запитання

За що посадовці отримують від Церкви нагороди? Вони сприяють поширенню православ’я, надають йому якісь переваги чи щось інше? А як же тоді інші конфесії? А як же тоді Конституція України, де чітко записано, що наша держава є світською?

Відповідає кандидат богословських наук протоієрей Микола Цап’юк

Православна Церква у стосунках з державою як еталон використовує доктрину святого Юстиніана: «Найвеличніші дари Божі, дані людям вищим людинолюбством, – це священство і царство. Перше служить справам Божим, друге – піклується про справи людські. Обидва походять від одного джерела і прикрашають людське життя... Коли священство непорочне, а царство користується лише законною владою, між ними буде добра згода (симфонія)».

Метою Церкви є вічне спасіння людей. Мета держави полягає в тому, щоб забезпечити людям земний добробут і мирне співіснування в тимчасовому житті. У часи Візантійської імперії Церква відповідала за моральний стан суспільства і займалася «божественними» справами. Держава ж займалася справами «земними», забезпечуючи життєдіяльність суспільства. При цьому держава була захисником Церкви і чекала від неї молитви та благословення на добрі справи. Таке ставлення Церкви до держави зберігається у православних і донині. В історії відомі два головних види невизнання симфонії – це доктрини цезарепапізму та папоцезаризму. Перша визнає перевагу держави, друга – Церкви.

Церква, як і кожен громадянин, може привселюдно висловлювати свою думку з важливих питань, а також свідчити про добрі чи злі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб. Зовнішнім вираженням ставлення Церкви до тієї чи іншої особи, її вчинків на благо народу та релігійного життя суспільства служать церковні нагороди – благословенні грамоти та ордени, що їх вручають ієрархи Церкви.

Пам’ятаючи заклик апостола Павла прагнути «мати мир з усіма» (Євр. 12:14), ми молимося, щоб Господь благословив нас миром і дав таких правителів і законодавців, за яких би Церква могла безперешкодно нести свою спасительну місію.

Сфери співпраці Церкви і держави у сучасних умовах – це насамперед турбота про збереження моральності в суспільстві; справи милосердя та благодійності, розвиток спільних соціальних програм у всіх галузях служіння ближньому; відродження й збереження історичної культурної спадщини (особливо пам’яток історії та культури) тощо. Плідною є співпраця із закладами охорони здоров’я, вищими навчальними закладами, місцями позбавлення волі. Майже при кожній лікарні, вузі чи в’язниці сьогодні діє храм або молитовна кімната, впроваджується викладання релігійного світогляду в школі. Церква спирається в цьому на активну позицію мирян та всіляко сприяє цій богоугодній справі, у тому числі церковними відзнаками.

Священнослужителі не можуть бути державними чиновниками, тому що покликані на службу Богові і Його Церкві, але можуть представляти вірян та виражати їх думку у виборних органах влади. Стосовно ж православних мирян – ніщо не стоїть на перешкоді їхній участі у діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, у політичних організаціях. Більше того, така участь, якщо вона здійснюється згідно з віровченням Церкви, її моральними нормами та офіційною позицією в суспільних питаннях, є однією з форм місії Церкви у суспільстві, а миряни – державні мужі можуть бути відзначеними церковними нагородами за ревність у служінні народу. Участь православних мирян у громадських і політичних процесах припинялася лише за часів державного атеїзму.

Православний християнин – політик або державний діяч – повинен будувати свою діяльність на нормах євангельської моралі, на справедливості та милосерді, на піклуванні про духовне й матеріальне благо людей, на любові до Вітчизни, на прагненні перетворювати навколишній світ за словом Христовим. Водночас православний християнин, який працює у сфері державного чи політичного життя, повинен набути дару особливої жертовності й особистої самовідданості. У контексті сьогоднішнього розділеного й суперечливого суспільства більшість рішень, які ухвалюються, і політичних заходів, що відбуваються, приносять користь одній його частині і водночас обмежують або зачіпають інтереси інших. Чимало таких рішень і заходів пов’язані з гріхом або з потуранням гріху. Саме тому від православного політика вимагається надзвичайна духовна й моральна чутливість і відповідальність. Він повинен бути дуже уважним до свого духовного стану, щоб його державна або політична діяльність не перетворилася зі служіння на самоціль, яка живить гординю, жадібність та інші пороки.

Нагороджуючи тих чи інших державних діячів або в минулому – історичних особистостей, Православ’я ніколи не «канонізувало» жодної з форм суспільного устрою і способу керування державою. Це є звичайний вияв поваги до земних благодіянь людини, подяка за них і заохочення до нових добрих справ. Метою Церкви є спасіння душі людини, мета держави – облаштування земного благополуччя людей. «Царство Моє не від світу цього», – говорив Христос (Ін. 18:36). І Церква, що має Небесного Царя, покликана до виконання своєї місії в умовах будь-якого політичного середовища.

Деклароване в Конституції відокремлення Церкви від держави в сучасних реаліях не може не враховувати фактичного стану речей: одні й ті самі люди є громадянами держави і членами Церкви, тож прагнучи осягнути вічне життя з Богом, водночас не можуть та й не повинні відмежовуватися від суспільства і політичних процесів у ньому.

Щодо деяких особистостей, котрих Церква може виокремити своєю увагою, тобто благословенням чи церковною нагородою, слід зазначити, що у всі часи особистість відігравала важливу роль в історії. Оцінка ж особи, безумовно, має проводитися з позиції кінцевих результатів її діяльності та з урахуванням тих мотивів, які її спонукали.