Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

РІЗДВО РАЗОМ
Новела зі збірки «Тетрамерон»

У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.

– За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!

– Вперед! За цісаря! Слава! – виривалось остервенілим гиркотом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалося з кров’ю і вихаркувалось на сніг.

Із цим кличем падали, убиті, пошматовані, а наступні ряди перли по них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тим же кличем у горлі:

– За царя! За отечество!

– За цісаря! Слава!

І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік – люди без упину вбивали б людей цілий вік.

Але стало сутеніти і бойові дії пригасли, а коли вже стемніло, згасли дотла – і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивились на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.

Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило розривом гарматня (артилерійського снаряда. – Ред.), і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців (окопів. – Ред.), коли російська атака захлинулась і відступила.

Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:

– Помоги, браток, помоги, солдатик.

– Зараз... щас... вашскородь (так солдати вимовляли звертання «ваше високоблагородіє». – Ред.)... Рад стараться... – І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль угамувався і Брусніцин замовк.

Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно і мовчки вдивлявся у світ.

– Тиха ніч, свята ніч!.. – вихопився у Василенка спів колядки.

– Гей, зітри сльози з віч!.. – раптом почулось десь знедалеку.

«Господи! – раптом згадав Василенко. – Се сьогодні ж Святвечір».

А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:

– Бо Син Божий йде до нас,

Цілий світ любов’ю спас.

Василенко підвів голову.

Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялась стати мішенню російської гвинтівки.

Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».

Доспівали і її.

Тоді зачулося:

– Христос ся раждає!

Василенко ніколи не чув такого вітання і відповів як знав:

– З Різдвом Христовим будь крепкий!

Тоді вони разом стали і – пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялись, поцілувалися на три боки і той, з австрійських шанців, спитав:

– Ну, брате, якої будeмо співали?

– А хоч би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?

– Чом нє!

Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звiзда», опісля «Гей високо в темнім небі»:

– Гей високо в темнім небі

Зірка засіяла,

Плила, плила між горами,

Над вертепом стала.

Мати Сина породила,

В ясла положила,

Чистим сіном притрусила,

Господнього Сина...

Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятый хохол! Предатель!». Відчув, як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:

– Нехай Божому Дитяті

Честь і слава буде,

Нехай Його прославляють

В цілім світі люди!

Доспівав – і вже аж тоді осунувся на руки побратимові й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.

– Гнатишак! Гнатишак! Негайно в окоп! – почулося німецькою, а потім українською.

Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні – таки удвох, і знав, що не повернеться й не втече, і що вони удвох отак на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть без числа, без числа, без міри...

Вічно.