Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

У ВІЛЬХІВЦІ – ЦЕРКВА З ДУБА
Цьогоріч на престольний празник села Вільхівка Горохівського деканату місцевий храм Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього відзначає ювілей – 230 років із часу заснування

Мабуть, дісталася назва селу завдяки засиллю на ґрунтах простого і невибагливого дерева – вільхи. Росте швидко, чіпляється корінням за родючу землю, але як будівельний матеріал – нікудишній. Місцевий поміщик мав тоді у власності справжній дубовий ліс. Прийшла до його голови поважна думка – поставити із того дуба храм. А було на той час у Вільхівці сорок дворів. Вибрали гарну місцину – над ставом на підвищенні – і місцеві майстри, витесавши дерев’яні сухі дошки-бруски, склали як на той час величний і поважний храм. Освятили престол якраз на Воздвиження Чесного Хреста Господнього, і став відтоді цей день у селі особливо врочистим і піднесеним. Сам поміщик хрестив у ньому дітей-онуків, місцеве населення вінчалось, проводжало в останню путь своїх земляків і вітало новонароджених із таїнством Хрещення. Вівтар і стіни храму, ікони, розпис у стилі пізнього українського бароко, намолені й пошановані багатьма поколіннями вільхівчан, несуть у день сьогоднішній упевненість і твердість православного духу. Крім впливу часу, храм постраждав у грізні роки Другої світової. Німецькі окупанти запримітили у вікнах церкви відблиск скелець бінокля і вдарили гарматним залпом по стінах. Пряме попадання пошкодило стіну над ликом святого Петра.

Будівля була колись покрита ґонтою, яку змінили на бляху. Притвір має форму традиційних сіней, двері на металевих широких завісах. За час свого існування храм не закривався ні в часи воєнного лихоліття, ні в часи совіцької атеїстичної навали. 1994 року Воздвиженська церква перейшла у лоно Київського Патріархату.

Щоправда, чи не найстарша мешканка села Антоніна Дах стверджує, що вік церкви був позначений на дубових підвалинах сотнею років раніше. Нібито цифра, вирізана на дереві, свідчила – «1682». Так це чи ні, з’ясовувати історикам, які мають ще вивчити багатенько написів на дошках, які дійшли до нашого часу від тамтешніх будівничих. 

А сучасну історію храму пишуть прості і щирі вільхівчани, яких з часу побудови церкви стало у селі втроє більше. Донедавна настоятелем був о. Макарій (Березій), виходець із Почаївської Лаври. А з 1995 року тут душпастирем протоієрей Василь Луньо, випускник столичної духовної семінарії Київського Патріархату. Збереження і шанобливе ставлення до будівлі й майна храму пов’язане з іменем покійного незмінного старости Григорія Передона, який справді оберігав духовність села.

Вільхівка знаменита й тим, що звідси родом самодіяльний композитор Степан Кривенький, який створив поряд із багатьма піснями про рідний край воістину неперевершену – «Волинь моя». Могила пісняра – на церковному кладовищі, біля стін храму, а учасники створеного ним хору «Хлібодар» складають основу хору церковного під талановитою орудою регента Антоніни Грищук. 

Матеріально допомагають храму місцеве господарство «Україна» (керівник Григорій Шеремета), ТзОВ «Городище» (керівник Анатолій Никонюк), виходець із села підприємець Віталій Войтович. 

Є, щоправда, сторінки літопису храму, про які неприємно згадувати. Історія зафіксувала крадіжку майстрами – ще у радянський період – унікальних дзвонів. Щоправда, їх згодом повернули, але, як з’ясувалось, зовсім не ті, а з гіршим звучанням. 2009 року злодії залізли у храм і поцупили старовинний образ Святої Трійці, який був на обліку Музею волинської ікони. Де та реліквія, до цього часу невідомо. 

Але всі ці недоречності – дійсно дрібниці порівняно із відвойованим у серцях людей місцем духовного храму, його величним поступом у прийдешнє. Як пам’ятка архітектури він оберігається державою, проте, окрім металевої таблички на стіні, в цьому питанні чогось суттєвого не передбачається. Два роки тому біля старої споруди було закладено й освячено владикою Михаїлом камінь новобудови. Хоч будівництво нового дому Божого просувається повільно, проте велична споруда височітиме над древнім селом. Настоятель отець Василь свято шанує стару будівлю і дбає про новобудову – перш за все як про надійний запасний варіант, аби ланцюжок духовності у селі не переривався ні на мить. Село із такими багатими духовними традиціями не має права позбавитися старої святині.