Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ВІЙНА, В ЯКІЙ ПЕРЕМАГАЄ ЛУКАВИЙ
Брехня священика-зрадника й журналістки, яка повірила йому, ввела в оману багатьох православних

Протоієрей Віталій СОБКО, прес-секретар єпархії

Протягом багатовікової історії Церкви її ворог диявол, використовуючи різноманітні хитросплетіння, невтомно боровся проти Христової спільноти. Він завжди був натхненником технологій, якими завдавалися їй підступні або відверті удари – оббріхування, дискредитації, приниження, висміювання... Нині усе, як і колись: зрадником стає той, кого покликано бути смиренним послушником волі Божої, брехуном – кого покликано поширювати правду Слова Божого.

Що робити зловмисникам, ворогам Волинської єпархії, яка послідовно й упевнено розвивається, розбудовується, міцніє, множиться парафіями та монастирями? Як їй зашкодити? Способів багато. Наприклад, інформаційна атака. Там, де немає можливості вести «лобову» війну, її ведуть посередництвом так званого чорного піару. Сьогодні – це найбільш модний спосіб захоплення територій, дезорганізації управління, знищення лідерів тощо. Ефективність інформаційної війни вища за воєнні кампанії, адже один працівник багатотиражного ЗМІ однією публікацією здатен переконати тисячі людей у неправильному. Заплутаний читач повірить брехні, але ж... від цього вона не стане правдою.

Простий приклад, – спланований «вовками в овечій шкурі», – інцидент, що стався 11 вересня у храмі Великомученика Димитрія Солунського чоловічого монастиря Різдва Христового в Луцьку (колишня в’язниця), а також поширений і керований ними ж резонанс. «Священика жорстоко побили... священики», «Біля храму чергує наряд міліції: настоятель стверджує, що на нього напали інші священики» – публікації з такими назвами шокували волинян. Показані телебаченням сльози й подряпини «побитого» викликали обурення. Мовляв, що ж та церковна влада собі думає? Для комбінаторів конфлікту потрібен був саме такий розвиток подій...

Передісторія. Чому так сталося?

Однієї неділі 2000 року парафіяни Свято-Василівського храму в селі Боголюби Луцького району почули неприємну звістку. Улюблений настоятель протоієрей Роман Романів покидає їх – душпастирюватиме на рідній Львівщині.

Однак укорінитися там не вдається. Є багато інформації – чому, але сьогодні не про це. Він повертається до Луцька. Не склалося б і тут, якби не допомога настоятеля церкви Святителя Феодосія Чернігівського протоієрея Богдана Гриніва. Будучи тоді одночасно настоятелем монастиря Різдва Христового, він дозволив отцю Роману відправляти Богослужіння у чернечому храмі, що в будівлі по вул. Кафедральній, 16, переданій управлінню єпархії Київського Патріархату.

З часом в отця Романа з’явилися свої прихильники. Він вирішує поза спиною того, хто дав притулок, зареєструвати свою громаду Великомученика Димитрія Солунського, яка б діяла в тій же монастирській церкві.

Митрополит Яків, керуючий єпархії на той час, задовольнив прохання ініціаторів створення парафії. Отця Богдана поставили перед фактом: у монастирському храмі він уже не єдиний настоятель, бо тут розпочала діяти новостворена парафія зі своїм пастирем. Стикнувшись із такими несправедливими обставинами й відчуваючи, мабуть, образу, отець Богдан вирішив покластися на волю Божу – поступитися, продовжити служіння у Феодосіївському храмі. Ніхто тоді, звичайно, не міг передбачити, що аморальний вчинок отця Романа обернеться проти нього ж за кілька років. Але вже з його вини...

З приходом на волинську кафедру єпископа Михаїла ідею утвердження монастиря в Луцьку почали втілювати в життя. 20 січня 2006 року владика призначив настоятелем обителі ієромонаха Марка (Левківа). Відтоді монахи регулярно, майже щонеділі, відправляли Літургію спільно з отцем Романом. І саме тоді, вочевидь, він вирішує не миритися з тим, що вже не буде «єдиним господарем» у монастирському храмі.

Безпідставно гадаючи, що управління єпархії має намір позбавити його притулку, отець Роман Романів розпочав підпільну роботу. Систематично підбурював своїх прихильників проти архієрея та ченців, готуючи таким чином ґрунт для переходу в іншу Церкву – Українську Автокефальну Православну (УАПЦ).

Але як перейти до іншої конфесії зі збереженням за собою храму та іншого майна? – міркував священик. Адже і монастир, і громада, і храм, і все, що в ньому, – належать Київському Патріархатові. Ніяких юридичних шансів щось тут удіяти. Та диявол допоміг знайти вихід зрадникові та його прибічникам. Потрібно вигадати погрози, приниження зі сторони церковної влади, спровокувати конфлікт у храмі, який би широко висвітлили спраглі на сенсації ЗМІ, та проголосити себе жертвою, мучеником. Ось тоді, на його думку, з’явиться шанс.

Офіційне рішення про перехід до УАПЦ отець Роман консисторії Київського Патріархату не надав. Він повідомив про своє рішення монахам, а пізніше – луцькому деканові протоієрею Іванові Семенюку. Звичайно, реакція була очікуваною: єпископ Михаїл звільнив протоієрея Романа Романіва від обов’язків настоятеля парафії, заборонив у священнослужінні та призначив настоятелем Свято-Димитрівської громади ієромонаха Марка. Це сталося 7 вересня.

З цього дня отець Роман уже не мав права звершувати Богослужіння в монастирі. Проте він не підкорився цьому. Більше того, напередодні інциденту вигнав ченців з їхнього ж храму, забороняючи їм відправляти Богослужіння.

Як усе було насправді?

11 вересня обласний декан з монахами прибули до храму звершувати Богослужіння, перед яким мали повідомити громаді про призначення нового настоятеля. Однак отець Роман, як свідчать очевидці, зокрема протоієрей Іван Семенюк, аби уникнути такого розвитку подій та спровокувати вигідний йому конфлікт, розпочав уставні передлітургійні Богослужіння раніше і, побачивши монахів, почав з Царських воріт розмахувати над їхніми головами... сапою, загрожуючи їхньому життю, і бити ногами. Зіткнувшись із психічно неадекватною поведінкою, священнослужителі змушені були його вивести з церкви, аби уникнути кровопролиття. З тієї ж причини вони посадили його в єпархіальний мікроавтобус і від’їхали від місця події.

На той час до владики прибули офіцери міліції, тож важливо було доставити отця Романа до консисторії, аби вони, з’ясувавши усі обставини конфлікту, переконалися, що ніхто нікого не бив. Усі священики – очевидці інциденту – категорично стверджують, що ніхто не бив і не утримував насильно отця Романа. Про це свідчить і те, що коли попросився по потребі – йому не заперечували. Скориставшись моментом, він утік, повернувся на місце конфлікту, де й почав грати роль скривдженого та покаліченого. А в цьому «театрі одного актора» вдячними глядачами стали його прихильники й представники ЗМІ, які наспіли на сенсацію...

Постраждалий чи актор-симулянт?

Уявімо, що якась людина внаслідок побиття одержує черепно-мозкову травму й струс головного мозку. Які її дії з огляду на те, що у таких видпаках настає нудота, запаморочення, блювота й усе таке інше? Безумовно, вона звертається до лікарні. Тоді лікарі, якщо дійсно людина побита, зобов’язані викликати міліцію.

Як стверджують достовірні джерела, отець Роман вчинив інакше, адже мета – роздмухати «справу». На власній машині він сам приїхав (!) до судмедекспертизи, де на його прохання та прохання знайомої лікарки йому виписали направлення в лікарню. Але лікарі не виявили необхідності викликати міліцію (!). Коли за кілька днів обстеження скарги «побитого» не підтвердилися, ніяких патологій не виявлено, отець Роман, аби потягнути час, заявляє, що його душили, а ще через декілька днів «згадує», що дуже болить нога. Разом з тим, уже не лікарям, а своїм прихильникам і пресі, він повідає, що його зі знанням справи били по п’ятах...

Отак з кожною новою скаргою симулянта переводили з одного відділення в інше й зрештою, після остаточного з’ясування, що він не був побитий, виписали з лікарні.

* * *

Поставмо питання: хто ж одержав вигоду з конфлікту? Хто переміг у цій оголошеній отцем Романом війні?! Єпархія? Монастир чи громада? УАПЦ? Сам священик, його прихильники, газета «Вісник & К» з читачами по всій Західній Україні? Може, переможці – знеславлені в ЗМІ єпископ та інші священики? Очевидно – ні. Виграв безперечно лише... лукавий, ворог Бога, Церкви, усіх нас...

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 10 (23)