Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЛУЦЬКА ПЕРЛИНА
Мешканці обласного центру пишаються Феодосіївською церкою, яка цього року відзначила 100-ліття

Священик Василь КЛОЧАК, настоятель храму Воздвиження Хреста Господнього в Луцьку,
протоієрей Віталій СОБКО

Історія

Спочатку храм святого Феодосія був цвинтарною каплицею для відспівування померлих військовиків і проведення поминальних служб. Луцьк тоді був невеличким повітовим центром. Військовий гарнізон становив майже чверть його населення: з 13 804 мешканців майже 2500 були військовиками.

Для такої кількості військових, а вона майже не змінювалась протягом століття, потрібні були не тільки казарми, а й лазарети і, звичайно, військове кладовище. Спочатку померлих солдатів ховали на Яровицькому і Гнідавському цвинтарях. А коли військові почали помирати від холери, в тому числі й солдати Московського гренадерського корпусу, що через Луцьк поспішали до Угорщини на придушення повстання, землевласник П. Гобята з Кічкарівки за 100 крб. сріблом віддав під поховання 1,5 десятини землі між нинішньою вулицею Володимирською і річкою Омелянівкою.

1895 року там відкрили й капличку для відспівування померлих, щоб не везти їх у церкву на теперішній вулиці Стрілецькій. Відтоді й бере початок історія Феодосіївської святині.

Наприкінці століття комітет на чолі з командиром 2-ї бригади 11-ї дивізії генерал-майором О. С. Безсоновим вирішив дерев’яну капличку замінити на цегляну церкву, яку освятили 1906 року на честь святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського (пам’ять 22 вересня і 18 лютого). Можливо, тому, що будівничі мали тісні зв’язки з Черніговом. А ймовірніше, що саме тоді були відкриті й прославлені мощі цього святого, які рівно 200 років після блаженної його кончини пролежали в підземеллі.

Через нестачу коштів храм будувався чотири роки. Допомагали селяни із навколишніх сіл. Великий внесок у будівництво храму зробили старший полковий лікар 43-го Охотського полку Костянтин Василевський та Олександр Максимович, який також був кілька років церковним старостою.

У липні 1902 року звели цоколь. Церемонія закладання першої цеглини відбулась у неділю, 16 листопада. Урочистість розпочалась Літургією у церкві Святого Олександра Невського. Зібрався весь луцький гарнізон. Після Служби Божої духовенство вийшло з хрестом, хоругвами й образом святого Феодосія і урочистою ходою вирушило до місця майбутнього храму. На розі теперішніх вулиць Володимирської і Львівської до них приєдналися з іконами та хоругвами священики 33-го драгунського Ізюмського полку, штаб цього полку, навчальна команда, хор сурмачів. Полкове начальство разом із дамами йшло за духовенством, позаду на кілометр розтягнулось воїнство і тисячі людей. Першу цеглину поклали начальники частин гарнізону та священики трьох полків.

Освячення храму відбулось наприкінці серпня 1906 року. З благословення владики Амвросія (Гудка), єпископа Кременецького, його провів протоієрей Костянтин Максимович. Із ним співслужили священики Д. Кирилович, С. Мальчевський, М. Доброхотов, Г. Рижковський, два диякони, співав полковий хор. Після хресного ходу із антимінсом навколо храму для присутніх, особливо бідних, із навколишніх сіл було влаштовано обід у пам’ять усіх спочилих на цьому кладовищі.

Храм був приписним із територією сіл Красного й Омеляника до Луцького Троїцького собору. Діяв постійно. У грудні 1945 року до кінця 1948 року настоятелем тут служив протоієрей Гавриїл Коробчук, який під час примусового переселення українців з Холмщини прибув до Луцька. Тоді ж він привіз і чудотворний образ Холмської Богородиці. Велика його заслуга в тому, що намагався запровадити українську мову в церкві. Пізніше тут правили священики Микола Тучемський, Микола Жук, Віталій (на жаль, прізвище невідоме), Адам Бровчук, Олексій Соколовський. Після них настоятелем став священик Валентин Негода, який служив у храмі до початку 90-х. 1992 року він не підтримав перехід до Київського Патріархату й перейшов до Покровського храму Російської Церкви. Приблизно місяць Феодосіївську церкву блокували парафіяни, щоб не допустити в храм московських священиків. Тоді було призначено священика із собору (в документах ім’я не збереглось), але його побили прихильники Московського Патріархату, і він жодного разу тут не служив. Пізніше був священик Ігор, який правив близько 2 місяців, а в грудні 1992 року громаду очолив протоієрей Богдан Гринів. На парафіяльних зборах за його участю документально засвідчено бажання громади про перехід до Київського Патріархату.

За час служіння отця Богдана проведено зовнішній ремонт храму, ризниці, замінено вхідні двері на нові із рельєфними образами Спасителя й Богородиці, споруджено пам’ятник на подвір’ї храму з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, придбано всю нову богослужбову літературу українською мовою, євхаристійний набір, Плащаницю Божої Матері та багато іншого. З його почину організовано професійний хор під керівництвом В. С. Шолохова та дитячий хор (керівник Г. І. Костюк). Але найважливіша робота священика – це молитва. Саме за це його поважає і знає все місто. Завдяки йому в храмі щодня відправляється Божественна Літургія, а неділями – дві: о 8 і о 10 годинах. Діє недільна школа.

1998 року в Свято-Феодосіївську церкву призначено ще одного священика – Василя Клочака, який 2005-го став її настоятелем. Нині парафію очолює обласний декан протоієрей Іван Семенюк.

Святині

Святині храму – чудотворна ікона Спаса, храмовий образ святителя Феодосія Чернігівського із вмонтованою капсулою з мощами, чудотворна ікона Божої Матері «Пригорільська», копія чудотворного образа Богородиці Холмської та інші.

Розповідь Анастасії Варшової про Пригорільську ікону записав вихованець семінарії і псаломник храму Володимир Ленчук (тепер священик у Тернопільській єпархії):

«Ми, поляки, жили поруч з українцями. В однієї польської сім’ї дочка не ходила 3 роки. Люди радили прийти до ікони, та вони не хотіли. Одного разу, коли вони перебували в костелі, українка понесла дитину на руках до церкви. Перед чудотворною іконою був відслужений водосвятний молебень – і дитина стала на ноги.

У матері, яка перейшла на католицьку віру, донька була хвора на чорну хворобу (епілепсію). Жінці запропонували помолитися біля Пригорільської ікони, але вона відмовилась повертатись до православних. Ніхто не міг вилікувати її. Усі готувались до смерті дівчини. Але братова завела хвору до церкви, де відслужили молебень біля Пригорільської ікони. Дівчина одужала. Коли у 1938-39 роках поляки почали валити православні церкви, дівчина виступила на захист української церкви й ікони, кажучи: „Що ви робите? Мати Божа вилікувала мене, дала мені здоров’я! А ви церкви руйнуєте?!“ Певний час ікона перебувала в Польщі, але 1979 року її повернули».

Перші настінні розписи у храмі з’явились 1906 року, їх було всього чотири. Їх автор – Шинкаренко. Зсередини і ззовні церква була побіленою. Наступні розписи виконані в 1970–1972 роках волинською художницею Лідією Спаською (05.04.1910–15.08.2000), 1985 року вони доповнювались. Професійну освіту мисткиня здобувала у рисувальній школі Крижановського, що у Варшаві, а згодом як здібна учениця – у живописній академії Р. Жульєна в Парижі. Розписувала храми в Росії (Мурманськ, Великий Устюг, Астрахань), Середній Азії (Ташкент), містах і селах України, зокрема в Києві і Луцьку. Свято-Феодосіївський храм розписала майже повністю.

Святкування

До 100-ліття церкви громада готувалася ретельно ще задовго до ювілею, аби у свій день народження вона сяяла, наче золота перлина серед зеленого шовку, як символ України під блакиттю чистого неба. На цьогорічне храмове свято тут було людно як ніколи. Божественну Літургію очолив єпископ Луцький і Волинський Михаїл. З ним співслужили канцлер єпархії протоієрей Микола Цап, обласний декан і настоятель храму протоієрей Іван Семенюк, декани та інші священнослужителі.

Під час Богослужіння владика виголосив проповідь про призначення храмів Божих. Він закликав присутніх не забувати в своїх молитвах тих християн, які збудували Фео­досіївський храм і які протягом століття робили все можливе, аби в ньому було затишно творити молитву.

Тих, хто доклав багато зусиль для облаштування церкви та утримання її в належному стані, архієрей нагородив благословенними грамотами. Серед нагороджених – колишній настоятель храму протоієрей Богдан Гринів та голова парафіяльної ради Анатолій Доротій.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 10 (23)