Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

КОНФЛІКТИ В ЦЕРКВІ
Непослух церковній владі – одна з найпоширеніших причин неприємних інцидентів серед православних

Запитання

Час від часу чую з телевізора або читаю в газетах про конфлікти, які сталися в тому чи іншому храмі. Скажіть, будь ласка, чому в Церкві взагалі таке допускають і яка найпоширеніша причина цьому?

Відповідає ієромонах Марк (Левків)

Протягом усієї історії Церкви – від днів Ісуса Христа до цього часу – в ній досить часто трапляються різного роду конфлікти чи непорозуміння між мирянами, мирянами та священнослужителями і навіть між самими священнослужителями. Їх джерело – духовна недосконалість людей: брак любові, терплячості, взаєморозуміння та самодисципліни, слабкість віри, егоїзм, гордість тощо. На жаль, у цьому немає нічого дивного, тому що Церкву складають люди, котрі покликані до святості, здобувають її, але не є такими за суттю. Та й, зрештою, де як не в Церкві мав би найбільше лютувати ворог душ людських, сіючи тут незгоди, ворожнечі, нарікання та сумніви.

Серед різноманіття всіх цих непорозумінь, мабуть, найнебезпечніші для існування Церкви – нарікання на церковну владу: парафіян на священиків, священиків на єпископів, єпископів на Священний Синод або Собор. Нарікання та посіяні дияволом сумніви у потребі церковної ієрархії, стосовно довіри до неї.

Нерідко спостерігаємо, що у свідомість людей вкладаються думки, нібито Церква – місце фарисеїв, користолюбців, торгашів та розпусників. І подається висновок: «Чому я маю когось слухатись, адже вони не кращі за мене». Тоді такі християни стають надійним знаряддям диявола у боротьбі з Церквою Христовою. Недруг нашої Церкви прекрасно розуміє, що найкращий спосіб уразити Тіло Христове – це роздробити його, дискредитувати й вивести з її лона чим більшу кількість воїнів Христових. Лукавий дух вкидає в християнське середовище прекрасні лозунги, як-от: «Головне – любов у Церкві. Навіщо дисципліна? Не потрібна вона!», «Адже написано в Святому Письмі – „де Дух Господній – там воля“, для чого ж тоді всі ці правила, канони, догми?» Знає бо злий дух, що, посіявши смуту, ввівши анархію в церковне життя, набагато легше боротися з Церквою, набагато більше перемог над кожним християнином зокрема буде ним здобуто. Тому цілком закономірно, що нападки його спрямовані на сам уклад Церкви, зокрема, на її владу, і особливо на єпископське служіння. Тому й спостерігаємо нині кризу довіри до ієрархії у всьому світі.

Церковний історик В. В. Болотов у книзі «Історія стародавньої Церкви» (том 4) пише: «Монахи, ревнителі пресвітери та диякони дозволяли собі брати своїх єпископів під зневажливу опіку. Достатньо було будь-якої особистої неприязні, і будь-який благоговійний клірик, який в добрий час вважав себе щасливим, що йому дозволяють залишатись непоміченим, відправлявся в Константинополь або Олександрію – скаржитися перед сильними світу та церкви, що єпископ такий-то і такий-то мудрує нерозсудливо. Узагалі всі ці бродячі клірики і ченці були для східних єпископів справжньою виразкою, і не дивно, що Халкидонський собор прикріпив їх до місця, підпорядкувавши монастирі нагляду єпископів і доручивши випроваджувати зі столиці кліриків, що є там не з дозволу єпископа й піднімають смуту».

Як бачимо, ситуація, описана істориком, – актуальна і в наш час: монахи звертаються до архіпастирів не з проханнями, а з «заявами», в яких вони «приєднуються до вимог». Миряни самочинно позбавляють сану єпископів, називаючи їх «лжеєпископами». До того ж, вони переконані, що коли не промовчать, хамовито виступаючи, – то Православ’я загине. Захищаючи справжнє Християнство або те, що здається таким, шкодять власній душі – уявляють себе спасителями Церкви, вибраними пророками Божими, посланими, щоб наставити «безумних» церковних управителів. У результаті гублять себе та вводять у спокусу недовіри багатьох навколишніх.

Інколи трапляються взагалі жахливі речі. Священик, «викривач нечестивості єпископа, фарисейськості співбратів по служінню», у середовищі повсталих вважається мало не святим і безгрішним, абсолютно незалежним від світу, що не боїться із тільки йому властивим ангельським смиренням піти проти «церковної бюрократії». Дезертирство з Церкви подається як подвиг; порушення клятви – як чеснота, оббріхування духовного отця – як любов до правди, а служіння власним інтересам – як служіння Самому Богу. Коли ж Церква такого лжепастиря присікає – тут же голоситься, що переслідують благочестивого, єдиного істинного учителя фарисейські зверхники. Урешті-решт оголошується поганою вся Церква, навіть Бог, Який це допустив.

Як же діяти нам, вірним Церкві Христовій, коли доводиться бачити чи чути подібне? Найперше – ревно молитись, аби Господь дарував братам нашим священнослужителям особливі дари для гідного несення свого нелегкого служіння. Щоб їхнє урядування й нагляд поширювали в Дворі Господньому мир і злагоду. Просімо, щоб Господь присікав усі бунтівні вияви сатани в зібраннях вірян, утримуючи Своїх дітей у любові, лагідності, покорі між собою і щодо церковної влади, котра, за словами святителя Йоана Золотоустого, набагато вища за владу світську.

Пригадаймо, що апостол Павло в Посланні до римлян, закликаючи вірних до послуху світській владі, говорить: «бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» Тож коли святий переконує підкорятись владі світській, покликаній піклуватися про добробут народу, порядок і мир у державі, – тим більше він закликає коритись владі церковній, яка піклується не тільки про злагоду й порядок у Церкві Божій, а й про здоров’я душ християнських і наше вічне життя. «Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, вони бо пильнують душі ваші, як ті, хто має здати справу. Нехай вони роблять це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисне», – проголошує апостол у Посланні до євреїв. І коли непослух владі державній призводить до покарання тілесного чи матеріального, а в кінцевому результаті – до сум’яття та війн між народами, то непослух владі церковній – до Суду Божого і до смерті духовної.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 10 (23)