Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СВЯТ-ВЕЧІР ДУШПАСТИРЯ

Настоятелеві храму Преображення Господнього в селі Зміїнець Луцького районного деканату протоієрею Володимирові Лозинському на цьогорічний Святий вечір виповнюється 40 літ. Окрім ревного служіння Всевишньому та громаді, отця Володимира вирізняє з-поміж інших священиків його вельми рідкісний статус – целібат. Тобто – безшлюбний. Висвячення відбувалося з обітницею ніколи не одружуватись, а служити тільки Господу. Притім це не чернецтво, але дещо наближене до нього. Ці обставини спонукали нас зустрітися з панотцем і порозмовляти про його душпастирство.

– Вітаємо із ювілеєм і по-доброму заздримо, що день Вашого народження припадає на Свят-вечір. Як Ви його зустрічаєте, адже в українських родинах таке свято зустрічають разом.

– Дякую. Дійсно, у дитинстві і в юні роки ми всі збиралися в рідному селі Ушня Золочівського району на Львівщині за різдвяним столом, з дідухом, сіном та кутею. Згадували і про моє свято, мені було дуже приємно. Але тепер, уже 16 років, я святкую поза родиною, бо в той час у храмі, а згодом приймаю вітання друзів, родичів та знайомих в основному телефоном. Брат Василь служить у храмі міста Дубно, так що збираємось на гостину в батьків уже трохи пізніше, на Різдвяні свята.

– Ваш брат священик, так, як і Ви. То продовження священицьких традицій сім’ї?

– Ні, навіть навпаки. Тато був працівником комунальної служби, а мама вчителювала, згодом була директором школи. Вона навіть забороняла нам ходити на свята до церкви – мусила виконувати як посадовець вимоги того часу. Згодом усе змінилося на краще, а я, мабуть, весь той час підсвідомо пов’язував майбутнє із служінням Всевишньому. Закінчив спочатку Львівську семінарію, згодом вчився у Київській духовній академії, звідти після двох курсів із групою студентів та викладачів поїхали до Німеччини. Там у місті Крефельд поблизу Дюссельдорфа і був висвячений у диякони.

– На той час у Вас не було можливості одружитися, щоб разом із матінкою розпочати душпастирський шлях, чи обітницю безшлюбності Ви дали свідомо?

– Я навіть і не замислювався над цим. Більшої важливості, ніж служіння Господу, переді мною тоді не стояло, як і нині. Повірте, душпастирська місія набагато полегшена тим, що священик вільний від складних питань побуту, забезпечення сімейних потреб. Мені, за великим рахунком, потрібно зовсім небагато...

– Висвячення у пресвітерський сан відбувалося теж у Німеччині?

– Ні, це відбулося в 2002 році у Свято-Воскресенському соборі м. Рівне. Висвячував архієпископ Рівненський і Острозький Даниїл, мій духовний наставник. З його легкої руки я отримав можливість служити у досить непростій парафії – у селищі Смига.

– У чому полягала складність парафії?

– Там було протистояння двох конфесій, їх потрібно було постійно примирювати, закликати до спокою і взаєморозуміння. Тоді я і відчув, що то промисел Божий, аби я опинився у цьому місці. Мій статус безшлюбного пастиря давав мені можливість бути поза побутовими потребами, які мали б задовільняти парафіяни, і повністю віддаватися службі. З плином часу зрозумів, що моя місія успішно виконана, і саме завдяки особливому священицькому становищу.

– Які шляхи привели Вас на Волинь?

– Як я вже казав, служити довелось у Німеччині, в Сумах, на Рівенщині, а згодом був позаштатним священиком у Львові. Така місія мене не задовольняла, і років п’ять тому, повертаючись із Почаївської лаври, заїхав у Луцьк, зайшов у єпархіальне управління до владики Михаїла дізнатись про можливість переходу на Волинь. Після розмови він одразу запропонував залишитись, навіть не дав можливості поїхати до Львова по зубну щітку...

– За Вашої участі у селі Зміїнець збудовано новий храм Преображення, зводиться ще один – Преподобного Сергія Послушного, де Ви також настоятелем. Чи мрієте у цілком нормальному і здоровому розумінні про якусь велику священицьку кар’єру?

– Однозначно – ні. Я цілком усвідомлюю важливість свого місця у цьому житті й відчуваю гармонію зі Всевишнім та паствою, якій служу. Мені приємно, що навколо храму утворився так званий кістяк громади, яка повільно, але зростає. Я живу проблемами та радощами вірян, вони мені довіряють і підтримують.

– А чи не прийде той час, коли Вам захочеться піти служити Всевишньому в монашому статусі? Це буває, зазвичай, якщо настає розчарування у світському житті, у Вашому випадку – розчарування у пастві?

– Ні в якому разі! Коли прийде розчарування в громаді, то в першу чергу буде докір мені як душпастирю, що не зумів їх об’єднати та переконати силою Божого слова. Тобто факт невиконання своєї місії... Інша справа, коли матиму повне душевне задоволення від справ своїх і віряни перейдуть на вищий щабель розуміння духовних цінностей, тоді можливий і такий варіант.

– Якими конкретними шляхами йдете до такого омріяного рівня?

– Паства налічує кілька сотень. Діє недільна школа, якою керує регент Надія Риндзяк. Будуємо ще один храм. Можу сказати на прикладі вірян моєї парафії, що хоч і повільно, але впевнено викристалізовується духовність нашого су­спіль­ства. Є мета і є, хоч і скромні ще на сьогодні, результати спільних дій.

...На час розмови із душпастирем Володимиром Лозинським навколо храму бушувала сніжна стихія, замітаючи все довкола білою порошею. Стежину до порога дерев’яної новобудови із золотими куполами отець чистив сам, проте через годину-другу знову доводилось братися за лопату. До церкви ж ітимуть люди, аби почути слово Боже, тож дорога має бути вільною, без перешкод.

Після трудового праведного дня душу кожного вірянина має облагородити й возвеличити Свят-вечір, який свого часу подарував одному із волинських сіл справжнього пастиря.