Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЯК Я ПОЧАВ ХОДИТИ ДО ХРАМУ
(оповідання)

Підготував священик Андрій РОТЧЕНКОВ, директор Центру християнського виховання дітей і молоді в Луцьку

Раніше я дуже рідко бував у храмі. Бабусі доводилось або зацікавлювати мене чимось смачним, або майже силою вести з собою. Не знаю, ким би я виріс, якби Бог не змилувався наді мною і не послав мені на напоумлення одну дівчинку Софійку, в яку я закохався всім серцем.

Вона була надзвичайно гарна на вигляд, ходила  до храму й була дуже розумною.

Якось я взявся проводжати Софійку зі школи додому. Дорогою ми розмовляли. Мені було цікаво дізнатись про Бога, а Софійка охоче ділилась своїми знаннями.

Одного разу я поскаржився Софійці, що в храмі мене насварили.

– Мені і так було важко стояти, – пояснював я, – бо нічого не розумів, що там робиться, а тут іще щось, мабуть, не те зробив, то на мене як зацикали та як засмикали мене... Мені й зовсім стало нецікаво, і я пішов геть.

Софійка чомусь сумно мовчала і мені стало ніяково.

– А тебе хіба в храмі ніколи не ображали?

У відповідь вона сказала дуже дивну фразу:

– У храмі треба дивитись не на видиме, а на невидиме.

– Як же я можу дивитись на невидиме, коли я його не бачу? – щиро заперечив я.– А тітку яка мене смикає, бачу. Як же мені на неї не звертати уваги?

– А ти приходь у храм до Бога, і тоді все навколо, все, що відволікає тебе, стане таким маленьким-маленьким... Не те щоб ти зовсім його не помічав, але воно буде не головне. Ти в храмі всю душу віддай Богові, тоді ти наче підіймешся кудись високо-високо і от побачиш – тоді тебе і чіпати не будуть. Ти тоді для інших зробишся наче невидимий.

– Справді невидимий?

– Ні, не справді... Але якщо ти нікого не бачитимеш у храмі, крім Бога, то і тебе ніхто не бачитиме й не зачіпатиме. А тільки всім поруч з тобою буде добре.

– Скажи, Софійко, а тобі ніколи не буває важко у храмі?

– Буває! Іноді гріхи наші нас до Бога не пускають. А буває, що диявол нас від Бога відволікає. Він всіх ненавидить і не хоче, щоб люди розмовляли з Богом, а тому заважає їм у храмі.

– А як же тоді? Що ж тоді робити?

– Боротися. Не піддаватися. Треба старатися, зусилля докладати. Ти питаєш, чи мені важко... А що в нашому житті буває легко? От ми вчилися читати – і то було важко. А здавали кроси на фізкультурі – ох, краще не згадувати... А іспити складали – то взагалі: скільки праці, скільки зусиль. Так то все дрібниці, а тут – йдеться про вічне життя і смерть. Звичайно, буде важко.

– Так, усе правильно, – сказав я і раптом зупинився на запитанні, яке спало мені на думку.– Софійко... А можна я у тебе про щось спитаю?

– Ти ж і так питаєш... – засміялася вона.

– Ні, я спитаю щось таке... А ти не образишся?

– Ні. Якщо зможу – то відповім.

– Скажи, будь ласка, навіщо взагалі ходити до храму? Я ж можу і вдома собі молитися і так само боротися зі своїми гріхами?

– Ні! – зупинила мене Софійка з таким почуттям, наче хотіла врятувати від якоїсь біди.– Ні! Без храму не можна!

– Але чому?

– Хіба ти не знаєш? – лице Софійки аж засвітилося якоюсь дивною таємницею. Вона так схвилювалася, що ледь вимовляла слова.– Хіба ти не знаєш, що тільки в храмі Господь наш Ісус Христос дає Себе в жертву людям на життя вічне!

– Як це? – остовпів я.

– Це велике Таїнство. Ніхто не може зрозуміти, як це відбувається, але заради цього Господь і заснував Церкву. Церква – це всі християни землі, які об’єднані в одну духовну родину. Біблія навчає, що окремі люди і громади невидимо пов’язані між собою так міцно, як частини одного тіла. Наш храм і наша громада також є частинкою тіла Церкви. Найголовніше, що є в Церкві, – це Божі Таїнства. Вони так названі тому, що під час того як священик з людьми видимо моляться, то невидимо, таємно Сам Бог Духом Святим сходить до людей та оживляє їх душі. І так незбагненно і невидимо Бог рятує людей та прилучає їх до Себе, до істини і до вічного життя.

Ця натхненна промова приголомшила мене. Усе це було для мене неймовірною новиною й відкриттям.

– А я й не знав! Я думав, у храмі просто красиво. Я думав, там усе залежить від людей, а не від Бога, і що туди можна ходити, а можна й не ходити...

– А ти знаєш, що Церква Божа – це корабель?

– Корабель?

– Так, корабель. Він пливе серед бурхливого моря життя. А без корабля як спасешся серед моря?

– Так, – погодився я, – без корабля в морі загинеш. Корабель – це сила. Але якщо на морі сильна буря, то і корабель може потонути. Слухай, а якщо й справді буде така буря, то хіба Церква загине?

– Нізащо! – запевнила Софійка з такою вірою, що в мене зник найменший сумнів.– Так Бог сказав про Церкву: всі сили пекельні не подолають Її. Церквою невидимо керує Сам Бог. І що б не сталося в світі, все одно – найголовніше в Ній ніхто і ніщо не зможе здолати! Ні люди, ні обставини, ні біси – ніхто і ніколи! Церкву охороняє Всемогутній Бог – і Він уже знайде, як Її захистити.

Мені стало дуже радісно від цих слів.

– Звичайно, знайде! Хто ж проти Бога може воювати? Точніше, воювати можуть, але хто ж Його подолає?!

Потім до самого Софійчиного дому ми йшли мовчки – так мене вразила ця розмова. Я ще не все розумів. Але я затямив собі, що Церква – це щось величне і таємниче. Її і найбільший мудрець не зможе до кінця осягнути. Я зажадав дійсно належати до цієї великої родини, яка збирається в храмах, щоб зустрічатись із Богом та отримати вічне життя.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 6–7 (19–20)