Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЦЕРКВА – ЦЕ МОЄ ОСТАННЄ ПРИСТАНОВИЩЕ
Протодияконові кафедрального собору Миколі Коцю – 45

Ольга ХАРІВ

«Моя місія, як і в кожного священнослужителя, – допомагати знедоленим, бідним на любов і віру», – із тих слів почалася розмова з протодияконом Луцького кафедрального собору Святої Трійці Миколою Коцем. Так, мабуть, Бог дав, що за отцем закріпилася слава добродійника і цілителя. Як і його знаменитий небесний патрон, він старається зараджувати людським бідам і то одному ремонт робить, то другому привезе городини з власної дачі, то третього на ноги поставить, вправляючи хребет, за четвертого домовиться з потрібним начальником, п’ятому шукає добрий юридичний захист... Доглядати немічних і ділами співчувати потребуючим – стиль життя і для дружини – матусі Марії: сама змалку для старших людей крутила по півдня корбу колодязя. І тепер підтримує добрі наміри чоловіка.

– Ми дивимося далі, – говорить отець Микола, – бо впевнені, що коли ти робиш добро, воно тобі повернеться, і якщо не тут, то на тому світі колись Господь віддячить.

Дар лікувати людей отець Микола отримав з приходом до Церкви. Бачачи гарні результати, пропонували йому відкрити в семінарії масажний кабінет. Відмовився – бо, по перше, не має медичної освіти, яка б захистила його від закидів у шарлатанстві, а по-друге – це ремесло забирало б час головного служіння як протодиякона.

– Наш єпископ сам багато працює і змушує до роботи усіх навколо себе, – жартує співрозмовник. Чудовий сильний голос – це талан від Господа, котрий отець Микола старається використати, як у притчі, сповна для стократного помноження слави Божої. Отримав він його у спадок від бабусі. І зовні у неї вдався. Сільським музикою був батько у селі Старий Чорторийськ, отож зовсім не випадково хлопчина у третьому класі вже влаштовував на вулиці змагання гармоністів. А в дев’ятому сам викладав співи у молодших класах. На той час він навчився у місцевій музичній школі грати на трубі, брав участь у всіх концертах, і цілком логічно, що своє майбутнє вирішив пов’язати тільки з музикою. Луцьке культосвітнє училище, Рівненський інститут культури, директор будинку культури у рідному селі, а пізніше у с. Прилісне Маневицького району, організував три хори – механізаторів, учителів і шкільної молоді. Успіхи і слава, навіть кілька записів на обласному радіо – і все це обірвалось разом, бо одного разу молодший брат-семінарист запросив приїхати до Луцька. «Знаєш, який у нас владика Іван? – говорив телефоном. – Сам музикант, гарно співає. Йому треба протодиякона, от такого, як ти».

Чому він тоді поїхав у невідомість? Може, то молитва матері так діяла або згадалася стара наука дідуся-старости у Чорторийській церкві. Щось кликало його до «вищого, духовного». Співав для людей, а тепер, очевидно, настав час подяки Богу.

– Тільки я зайшов до владики, – згадує отець Микола, – попросив благословення (як мені підказали), а він каже: «А ну, дитинко, візьми „до-ля-фа“». Я взяв. «Добре. А ще „соль-сі-ре-сі-соль“. Я проспівав. «Ай, добрий протодиякон буде. Дайте йому підрясника, завтра висвячуємо». Я злякався, ноги потерпли. Одягнули мене, втиснули Служебник у руки, показали, де читати. Дзвоню додому: «Ну, Маруся, все». – «Що все?» – «Висвятився я». – «Та ти що?» Це також була її мрія. Все-таки, де б я не був (а довелось співати, починаючи від простої ферми і закінчуючи Чорнобилем, де отримав дозу 4 Бр/год.), а біля Бога найкраще. Багато моїх вчителів зацікавилися, як я співаю у соборі, а опісля сказали: «Микольцю, отут твоє призначення. Дивись, скільки людей прийшло до храму завдяки гармонії голосів „Оранти“ і твого». Церква – це моє останнє пристановище, де я знайшов правду, любов і спокій душі. Я тут зрозумів: якщо щиро молитися, вірити, допомагати людям, наслідувати патрона Миколая-Чудотворця, мати велике терпіння у цьому світі, то Господь ніколи душу християнську не залишить. Моя місія протодиякона – закликати людей до молитви, і я відчуваю насолоду від її сповнення, хоча це велике розумове і фізичне навантаження, адже іноді в соборі правиться три Служби на день.

Має отець Микола вже своїх учнів, один із них сам став протодияконом у Миколаєві. Певний час, викладаючи у семінарії, їздив з вихованцями по селах давати концерти духовних і народних творів. І найкращою похвалою звучало визнання людей: це дійсно українська Церква.

Що сьогодні жалить серце духовного співака, так це постійне влаштування дискотек під мурами собору. З сумом іронізує, що часом доводиться співати Службу «під фанеру» – через гучну фонограму на вулиці неможливо молитися. Голосна музика, що заглушує навіть дзвони, свідчить про реальний стан духовності суспільства. Влада мала б знайти інше місце під арену для великих концертів, бо, отримуючи непогану виручку від таких «культурних акцій», вона виховує молодь у невірстві та неповазі до святих речей.

На кінець нашої бесіди я запитала, що потрібно робити, аби голосовий інструмент завжди тримався «у формі»?

– Голос потрібно розвивати, – радить соборний протодиякон. – А щоб гарно співати, то, по-перше, бережіть ноги від змерзання; по-друге, не куріть; по-третє, не пийте багато пива – у ньому є дріжджі, які осідають на голосових зв’язках. Щодо існуючого уявлення про користь сирих яєць – це суща неправда. Коли ви поїли горіхів чи насіння, луска прилипає до горла, що викликає надривний кашель. Власне, тоді варто випити яйце, білок якого очищає зв’язки.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 4 (17)