Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЗІТКНУВШИСЬ ІЗ ВАКУУМОМ

Цей матеріал опубліковано на сайті «OCN» (The Orthodox Christian Network – Православна християнська мережа), Myocn.net. Автор – православний парафіянин із м. Орландо (штат Флорида, США), політолог.

Невидиме православ’я

Сила художнього слова... Гарні історії (або навіть погані), якщо з’являються в потрібний час – можуть мати величезний вплив на людей. Вони можуть навчити їх і змінити їх так, як цього не здатна зробити навіть найкраща нехудожня книга чи документальний фільм. Ваше уявлення про пекло більшою мірою завдячує «Божественній комедії» Данте, ніж будь-якій прочитаній Вами православній літературі. Кількість людей, що дізналися про основну християнську історію від лева Аслана з книги К. С. Льюїса, на мільйони перевершує кількість тих, що будь-коли прочитають «Лише Християнство» цього ж автора. З іншого, темного боку Анна Райс створила «культ невмирущих» у романах, що зробили язичництво та окультизм модними серед нашої молоді. Серед прикладів того, як художні о’брази впливають на світську політику, – вимога Шотландії відродити власний парламент, що постала після фільму «Хоробре серце», який викликав хвилю зростання шотландського патріотизму.

Художнє слово трансформує і формує погляди. Це насправді не повинно стати несподіванкою для православних християн, враховуючи розмах і вплив таких православних романістів, як Достоєвський і Толстой. Ці два російські письменники входять до десятки найкращих романістів усіх часів. Один був побожним православним віруючим, інший перебував під значним впливом Православ’я, примирившись із офіційною Церквою незадовго до смерті (однак РПЦ не вважає за можливе скасувати своє відлучення Льва Толстого від Церкви. – Ред.).

Проте якимось чином сила гарного оповідання здається повністю втраченою у православній общині Сполучених Штатів. Власне, або втраченою, або зігнорованою. Не впевнений, що точніше.

Чому я кажу це все? Тому що всі наші ресурси виливаються в будь-яке слово, крім художнього. Перечитайте каталог православного видавництва. Сторінка за сторінкою, там перелічено коментарі до Святого Письма, книги про історію Церкви, життєписи різних святих, книги з теології тощо. Іноді може згадатись і художня книга, але це завжди буде огляд або критичний аналіз конкретної книги: приміром, кілька років тому виникла маса матеріалу, спрямованого проти книги «Код да Вінчі» (я не захищаю Дена Брауна – між іншим, і сам не сприйняв цю роботу). Зверніться до електронних ресурсів – і що отримаєте? Веб-сайт за веб-сайтом присвячені тому ж матеріалу.

Проте заждіть – побачите ще більше. Технологічний прогрес усе більш уможливлює й полегшує створення аудіо- і навіть відеопрограм високої якості. Таким чином, матимемо ще більше вибору, щоб послухати священиків, богословів, професорів коледжів, подивитись, як вони сидять перед мікрофонами й обговорюють православну теологію, церковну історію, життя святих, Біблію і т. ін.

Загальний результат усього цього легко передбачити. Православ’я і далі не вчинить жодного поруху в колективній свідомості Сполучених Штатів.

Нас ігнорували, нас ігнорують, нас ігноруватимуть.

Але це сягає глибше, ніж просто здобуття нових членів, що перейшли з інших Церков, чи навіть здобуття поваги серед ширших кіл населення США. Наша сучасна медіа-стратегія є також рецептом того, як продовжувати втрачати нашу власну, православну молодь.

Православні молоді люди прагнуть побачити себе відображеними в засобах масової інформації, щоб відчути себе нормальними, щоб побачити рольові моделі, властиві для них і схожі на них. Євангелісти (маються на увазі члени Євангелічної Церкви та взагалі протестанти. – Ред.) це вже врахували, і забезпечують власну молодь саме таким досвідом. Звідси і фільми, і кінофестивалі, і справжня спроба продукувати й просувати молодіжну літературу.

Ми, православні, навпаки, заламуємо руки й ламаємо голови, як же досягти нашу власну молодь. Ну що ж, зате в інших людей немає ніяких проблем із тим, щоб досягти нашу молодь, чи не так?

Православні ЗМІ – трохи докладніше

Частина проблеми тут, як на мене, у неправильному визначенні того, що складає православне медіа. Існуюче на сьогодні визначення православного медіа, здається, настільки ­звужує це поняття, що обмежує його лише матеріалами, котрі напряму вчать православної віри. Іншими словами, матеріалами, що виключають художню літературу та кіно і мають винятково пізнавальну мету.

За цим визначенням, звісно, «Брати Карамазови» чи «Один день із життя Івана Денисовича» не пройдуть. Зрештою, перше – просто роман про батьковбивство, а друге – лише оповідання про радянського ув’язненого, написане найбільшим із сучасних православних письменників. (У Київському Патріархаті не поділяють такої високої оцінки творчості О. Солженіцина. – Ред.). Але чи не є таке обмежене уявлення про православне медіа повністю приреченим на поразку? Хіба, відмовляючись від сили оповіді, ми не гарантуємо того, що ніколи не досягнемо масового читача? Що потрібно православній общині у Сполучених Штатах, так це присвятити себе тому, щоб вирватись із нашого сучасного статусу гетто – завдяки ЗМІ розповідати наші історії американцям.

Це вже було зроблено, і зроблено успішно, іншими меншинами. Подумайте тільки, що, приміром, зробили п’єси і книги Ніла Саймона для американських євреїв. Завдяки таким працям, як «Мемуари Брайтон-Біч» та «Білоксі-блюз», єврейські хлопці з Брукліна стали в позитивному плані «центровими».

Чому єврейські хлопці з Брукліна можуть стати «центровими», а російські емігранти першого покоління – ні? Взагалі-то можуть, якщо комусь удасться розповісти цікаву історію про них, яка розкупиться настільки добре, щоб увійти до центру свідомості нашої нації. Уявіть собі, що б це зробило для Православ’я у Сполучених Штатах, якби гарна, солідна, читабельна історія, глибоко вкорінена у традиційному православному Християнстві, очолила список бестселерів у газеті «Нью-Йорк таймз», а тоді була відзнята як повнометражний художній фільм.

Потрібна відданість художньому слову

Серед членів православної християнської громади Америки є кінопродюсери, митці, аніматори, письменники й видавці. Що потрібно, так це зачерпнути з цього озера талантів із готовністю розповісти гарні, якісні історії з елементами православ’я. Історії, що перетинають нашу власну етнічну й релігійну сферу і проникають далі – в американську ідею.

Маючи у своєму розпорядженні нові технології та враховуючи все більше здешевлення вартості культурної продукції для ринку, ми цілком спроможні це зробити. Це навіть не питання таланту чи здібностей – це питання бачення.

Зрозумійте мене правильно: ми не повинні припинити робити того, що робимо. Нам потрібно навчання основ віри, вивчення Біблії, житій святих. Нам потрібно це все. Але художні історії нам теж потрібні.

Отже, що робити? Якщо Ви письменник, тоді вставте православних персонажів, де доцільно, навіть якщо книга не «про» православ’я. Більше висвітлення православних персонажів може допомогти православ’ю проникнути в американську свідомість і закладе основи для легшої євангелізації. Якщо Ви пишете п’єси – робіть те ж. Якщо Ви створюєте фільми – робіть те ж.

Якщо Ви керуєте православною парафією або ж маєте «владу гаманця» у православному фонді, тоді подумайте про програми допомоги православним письменникам, щоб вивести якісну художню книгу на ринок. Якщо Ви вже пишете православну нехудожню книгу, обдумайте можливість написання якоїсь художньої наступного разу замість нехудожньої. Якщо Ви видавець, тоді пошукайте якісну художню книгу, щоб вивести її на ринок.

Якщо Ви споживач медіа-продукції, тоді приєднайтесь до мене і просіть якісну художню книгу від наших православних видавців. Нехай почують від Вас, що Ви купите гарні оповідання, якщо вони їх видадуть. Якщо є пропозиція на ринку, знайдуться бажаючі постачальники – це ж просто робота вільного ринку! І якщо це обігрує тему православ’я, чому тоді не на ширшому просторі?

Як тільки американська публіка побачить православ’я, почує православ’я, відчує зацікавлення у православ’ї – тоді настане час, коли публіка стане готовою до книг і програм із православного богослів’я, історії Церкви, святих і т. ін.

Підсумовуючи сказане, хотів би залишити вас, зацитувавши одного православного підлітка, котрий нещодавно мені сказав: «Мене вже просто нудить від людей, що говорять мені про православ’я! Чи не міг би хтось мені замість цього показати православ’я?».

Від редакції

Як бачимо, клопоти православних і в Сполучених Штатах, і в Україні одні й ті самі. Однак є велика відмінність: наші одновірці у США становлять мізерну меншину, ми ж вважаємося більшістю в Україні. Письменники, видавці, актори, режисери та й бізнесмени майже всі називають себе православними, причому найчастіше Київського Патріархату. Проте художня література й кіно в нашій Церкві майже відсутні. Що є – то з Московського Патріархату, а найбільше – протестантське. І не треба ганити «штунд» і «москалів»: вони роблять, що й мають робити. Тож чи не час і нам братися до великої праці? Наприклад, у єпархіальному видавництві «Ключі» є певні напрацювання: майбутні книги, тексти аудіо­книг, сценарії вистав і кінофільмів тощо. А побачило світ дуже-дуже мало. Маємо зовсім небагато радіо- і телепередач. Звичайно ж, велике спасибі тим благодійникам, що є, – але хочеться гучніше крикнути: «Допомагайте нам, одновірці!»