Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ВІРЯНИН ЧИ АТЕЇСТ?
Про релігійні мотиви у творчості Івана Франка з нагоди 150-річчя з дня його народження

Священик Віктор ЛІПЧИК,
настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці в с. Хорохорин Луцького районного деканату,
Віктор ГРЕБЕНЮК

«Хоч і пізнав би я всі мови, І віру міг могутню мати, А в серці б я любов не мав – Нічим би був, нічого б не здолав». Ці слова Івана Франка – віршований переспів уривка з Першого послання до коринфян апостола Павла – звучать і тепер для кожного з нас як молитовна заповідь, як дороговказ у виборі життєвого шляху. Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені як Франко. Коли, за висловом Володимира Винниченка, «час був незвичайний і звичайні закони не діяли», Франко був для Західної України і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і народним ніким не затвердженим міністерством культури й освіти.

Як відомо, народився він на Галичині, на Бойківщині, яка на той час входила до складу Австро-Угорської імперії, «тюрми народів». Його батьки Яків і Марія були селянами. Батько працював у кузні, де люди говорили про життя народу. Це місце й стало першою життєвою школою для майбутнього митця. Так само глибоко вкарбувався в душу малого Івася образ матері-трудівниці, яка дуже любила свого сина. Від неї він поніс у світ переконання, що Пісня і Праця – «великі дві сили».

Кожен життєвий етап поета відображений у його творчості. Франко став сиротою: у 9 років залишився без батька, у 16 померла й мати. Дорогу в подальше життя доводилось прокладати самому, вислуховуючи образи та насмішки від гімназистів за своє «хлопське» походження, полотняний одяг, великі батькові чоботи. І садовили його на останню «ослячу лавку». Але незабаром викладачі й учні змушені були визнати Івана за його феноменальну пам’ять і проникливий розум одним з найкращих гімназистів. Та ця наука не могла задовольнити духовних потреб допитливого учня. Тому він займається самоосвітою, вивчає твори світових класиків. Уже на той час він мав 500 книг. А згодом бібліотека Франка у Львові була найбільша – 10 000 томів.

А далі був університет. Але і там на Івана чекало розчарування. «Я прагнув знання, а одержав тільки мертвий крам», – з досадою писав митець. Шукаючи відповідей на хвилюючі питання, студент дні і ночі просиджував над книжками. Та тепер це були волелюбні твори Шевченка, демократична і прогресивна європейська література.

А коли доля зіграла з ним жарт, він в розпачі, не знаходячи виходу, пише: «Нема, нема вже Господа на небі! Немає Творця, ані Самодержця, Нема Того, що всемогучим Словом Усе з нічого вивів!» Витоки такого настрою можна шукати у перекладених поетом творах К. Маркса й Ф. Енгельса. До того ж, над Європою лунали заяви Ф. Ніцше про «смерть Бога» і заклики до «свободи як сенсу життя». У його творі «Весела мудрість», у розділі «Безумна людина», виникає тема, що авторитет Бога і Церкви зникає, а на їх місце приходить совість і розум. І ось через три роки після Ф. Ніцше своє слово сказав і Франко – у «Монолозі атеїста».

Безперечно, болюча зміна світогляду мис­лителя ніяк не може бути зведена до конфлікту з релігією. Паразитування ж певних партій на кількарічному захопленні Франка соціалізмом (це було тоді мало не модою серед європейських інтелектуалів) зростає на ґрунті ігнорування його дальшого розвитку. І в наш час деякі політичні партії зараховують його до числа своїх ідейних основоположників. Коли ж захоплення змінилось тверезим аналізом, то Каменяр одним із перших в Україні відкриє, що вчення Енгельса і Маркса про державу несе в собі загрозу диктатури.

Однак письменник живе в добу «присмерку християнської Європи», яку лихоманило від політичних потрясінь, наслідком яких були більшовицька катастрофа в Росії, встановлення нацистського режиму в Німеччині. За свої політичні погляди Франко платив власною свободою. Був ув’язнений, свої твори підписував псевдонімами. Перед реальністю визвольної боротьби поет визнає свою безпорадність: «Ні, вдуріти доведеться, Роком кождий миг здається, Дні повзуть важкі, німі Із неволі у тюрмі».

Змагання атеїста з Богом у Франка набуває символічної форми битви Давида з Голіафом. Ми можемо зустріти у творах Каменяра викриття безглуздя церковників, їхніх тортур та черствосердної моралі. Але твердження, що Франко був послідовним атеїстом, – безпідставне. Хоч і від Церкви він теж був далекий: Православ’я в ті часи на Галичині не існувало, Греко-Католицька Церква була тоді під сильним впливом москвофілів, тож Франко не горнувся до неї з політичних причин, тим більше до Римсько-Католицької, що займала шовіністичні польські позиції.

Як добрий знавець Святого Письма, а релігійному вихованню надавалось велике значення, Франко використовує біблійні фрази для назв та епіграфів своїх творів, їх персонажів (хоч вони й не мають виразно релігійного змісту). Велична збірка «Мій Ізмарагд» вміщує найбільше таких праць. Таку назву їй було дано не випадково. Ізмарагдами у староруській літературі називалися збірки статей та притч морального характеру, у тому числі з давньохристиянських джерел. Як у старозаповітних повчальних книгах, так і в збірці «Мій Ізмарагд» зосереджені морально-етичні роздуми, виховні повчання, мудрі приказки, притчі, легенди.

Про колишніх же однодумців, які негативно вплинули на життя поета, його духовний світогляд, Франко говорить: «А з ким дружив – відвернулися. Відвернулися та й цураються, З труду мойого посміхаються. В порох топчуть те, що мені святе...»

Як застереження звучать слова Франка читачеві: «Благословляю тебе, щоб до скону твого, Доніс ти серце чисте й щиру душу. І щоб не зазнав ти сирітства духовного, В якому я свій вік коротать мушу». Розуміючи, що без Бога не може повноцінно існувати людина і що Господь – остання надія в житті, він пише: «Бажати будеш правди дуже, Та з помилки у помилку блукать. Ніхто тебе не витягне з калюжі, Хіба лиш Божа благодать».

Вершиною творчості Каменяра, його духовним злетом, лебединою піснею, до якої він ішов 20 років, є поема «Мойсей». В її основі – реальні події про вождя і народ, який так і не сприйняв його. Так Франко відобразив долю власного народу. І як тут можна не порівняти почуття великого українця з тим, що сказав Господь: «Немає більшої любові, аніж душу свою віддати за друзів». Підсумком творчого і життєвого шляху видатного поета, прозаїка, драматурга, перекладача, літературознавця, критика, фольклориста, етнографа, громадського діяча можна вважати слова із завершальної глави «Мойсея»: «Що ще вчора байдужне було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне».

У спадок І. Я. Франко залишив неоці­ненний і до кінця не досліджений скарб. Наразі видано 50 томів його творів і ще один додатковий, є Указ Президента про видання Повного зібрання творів у 100 томах. Але нам, віруючим, слід пам’ятати й таку обставину, донедавна маловідому. За спогадами Франкових соратників і його особистими свідченнями («Історія моєї хороби»), що тепер опубліковані, останніх кільканадцять років він потерпав од нападів злих духів: спілкувався з ними, був змушений виконувати їхні накази. Цілком знесилений, сліпий і паралізований, Франко однак відмовився від останньої Сповіді й Причастя. Тож читаючи і вивчаючи творчість нашого генія, не забуваймо й молитися за нього.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 2 (27)