Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЙОГО ПОКЛИКАННЯ – ЦЕРКВА
17 жовтня отцеві Богдану Гриніву виповниться 50 років

Андрій ГНАТЮК

Про цю людину писати приємно і водночас важко. Коли ти з нею часто спілкуєшся, – здається, знаєш усе. У нього дуже багата і добра душа. І, незважаючи на різні перипетії в житті, – а вони були іноді надто гострими, – він залишається Священиком, до якого тягнуться люди. З ним дуже легко знайти спільну мову, він доступно дає відповіді на запитання і спокійно реагує на твої помилки. З розмови відчувається, що це досвідчений священик, який тонко розуміє людські переживання, який спокійно, на життєвих прикладах і Святому Письмі здатен переконати, наскільки правильний той чи інший вчинок. 2003 року він став доктором філософії. Це звання отримав від Вашингтонського університету за наукову працю з літургіки. Отець Богдан Гринів ніколи не відмовить у помочі, бо твердо знає призначення священика – проповідь Слова Божого і молитва для спасіння людей.
 

Дитинство і юність

Ці риси отцеві Богдану батьки прищепили ще в ранньому дитинстві. Він народився в селі Верин Миколаївського району Львівської області 17 жовтня 1955 року. Його мама працювала в колгоспі, а батько, крім усього, – дяком і старостою церкви. До віри в родині ставилися з особливим трепетом, і це позитивно відбилося на майбутньому священикові. Після закінчення 11 класу вечірньої школи Богдана Гриніва, який мріяв про морфлот, до війська не взяли. Через хворобу. І батьки, бачачи його нахил до віри (у храмі юнак бував щослужби), порадили присвятити своє життя Церкві. 1977 року він пробує вступити до Ленінградської семінарії. Але перепоною стало те, що абітурієнт не платив комсомольських внесків. За цей час його друг, тепер священик Московського Патріархату в Іваничівському районі Іван Дума зацікавлює його поїздкою в Росію до  блаженного старця Серафима Тяпочкіна, який за Православну Церкву зазнав переслідувань у 10-х роках ХХ століття. Сам отець Серафим відомий тим, що свого часу забрав чудотворний образ із рук Зої Самарської, яка в ніч проти Андрія, не маючи з ким танцювати, взяла за пару образ святого Миколая і через якийсь час «закам’яніла». Лише повернувши її до звичайного стану, отець Серафим вилучив у неї ікону. Для отця Богдана блаженний старець Серафим назавжди залишився духовним покровителем. У нього він пройшов хорошу церковну практику. Саме старець і благословив його на навчання в семінарії. Намір продовжити життя з церквою друзі Богдана сприйняли цілком нормально, бо всі були високої духовності, згадує отець. Дивувалися лише вчителі зі школи, адже у Богдана Гриніва успішність була найкращою.

1978 року він стає вихованцем Ленінградської семінарії. Згодом співає у семінарському хорі. Навчання, як згадує, не було важким: хто хотів учитися, той вчився. Єдиною трудністю для уродженця Львівщини була російська мова. Згодом він рік прослужив дияконом у Миколо-Богоявленському соборі Ленінграда. А у Свято-Троїцькому 1982 року здобув сан священика, після чого повернувся на Львівщину, де отримав парафію в селі Сугрів Жидачівського району. Там прослужив 10 років. На той час на парафії розгорівся конфлікт між православними й греко-католиками. Отець Богдан не перейшов на бік останніх і почав шукати іншу парафію, не розпалюючи конфлікту. Звернувся за порадою до однокласника в Тернопіль. А він підказав, що в Луцьку єпископом ще один їх однокласник – Олег Бабський, якого тоді всі знали як владику Спиридона. Він і призначив його настоятелем Свято-Феодосіївського храму, що в Луцьку по вулиці Володимирській (наступного року церкві виповниться 100 літ).
 

Роздуми про Церкву

Після відродження семінарії панотець викладає студентам літургіку. Але основне, на що звертав увагу молоді, – те, яким повинен бути священик.

– Взірцем для священика є Христос. І чим більше отці будуть наслідувати Його, тим досконаліші вони будуть, – і в фізичному, і в моральному, і в духовному плані, – наголошує отець Богдан. А на першому місці в кожного повинні бути любов і терпіння. А ще священик має бути молитвеником, бо, за словами одного з церковних діячів, «наш православний народ усе прощає священикові; не прощає лише, коли той не є молитвеником». На сьогодні ж «взірцем» для священиків, і не лише молодих, є зовсім інші речі, що й призвело до розбрату між церквами. Політика бере верх над духовністю.

– На Вашу думку, в якому стані сьогодні перебуває Православ’я?

– Православна церква переживає сьогодні стан піднесення. Після довгих років застою люди зрозуміли, що церква не несе людям нічого поганого. Відвідування храмів – це не лише навернення до віри, це виховний злам у суспільстві, відродження певних традицій. Якщо ж церква стає авторитетом для сім’ї, значить, життя такої сім’ї повинно складатися особливо добре. На жаль, сьогодні не всі йдуть до церкви свідомо як до місця очищення. Сповідь для багатьох у Великий піст – традиція; вінчання – традиція або бажання батьків. Молодь не завжди розуміє значення церковного шлюбу й доволі швидко розлучається. У людей немає терпіння, немає страху Божого. Тому сьогодні я змушений більше вести бесіди з тими, хто збирається одружитись. Біда і в тому, що храми більше зачинені, аніж відчинені.

На відміну від багатьох священиків, отець Богдан відправляє літургію щодня. Це він вважає своїм обов’язком, бо той, хто не буває на Богослужінні в неділю, приходить у будні.

– Причиною багатьох негараздів у житті людей якраз і є те, що священики мало спілкуються з ними. Зокрема по селах. Відправив Службу – зустрівся з людьми аж через тиждень, якщо не випали жодні треби. Особливо це проблема дрібних парафій, коли на гроші, які платить церква, не проживеш. Іноді ця сума нижча мінімальної зарплати. А якщо сім’я багатодітна?.. Діти ж повинні добре харчуватись і одягатись – і тоді священик шукає інших способів утримувати сім’ю. Замість того, щоб весь час перебувати на парафії. І нічого дивного. Хоча, згідно зі Святим Письмом, священика повинна утримувати громада. Тоді б і він зміг би більше уваги приділяти вірним. І церква була б відчинена щодня.

Вирішити цю проблему, отець Богдан вважає, можна. Треба розвивати місійну діяльність. Якщо людина не йде до храму, то треба приходити до неї, розповідати про ази Православ’я, про суть віри, про Страждання Ісуса на Хресті. Необхідно, щоб людина зрозуміла, що Христос прийшов на цю землю спасти нас, бо після цього життя, тимчасового, нас чекає життя вічне. І тоді вже виправити не можна буде нічого. Священик повинен донести до людини, що за кожен вчинок їй доведеться відповідати, тому нині вона, задумавшись над своїм життям, має шанс на порятунок, – наголошує отець Богдан.

Кілька років тому з ініціативи отця Богдана на Волині відкрито перший монастир Київського Патріархату. Через багато літ на місці розстрілу в’язнів Луцької тюрми залунала молитва. І це було одним з головних досягнень у діяльності священика, адже з того часу це святе місце належно пошановане. Щоправда, для подальшого розвитку монастиря потрібні чималі кошти, і за їх наявності отець Богдан готовий розбудовувати обитель і надалі.

Церква для священика Богдана Гриніва – покликання і заспокоєння. Йому вдається знайти спільну мову як із кліриками, так і з вірянами. Він завжди охоче йде на спілкування і ніколи не закине тому, хто до нього прийшов, що, мовляв, «не маю часу». Тому і тягнуться до нього люди. Побільше б таких людей не лише у Церкві, а й в інших сферах. І особливо – серед посадовців.

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 10 (11)