→Газета →
Богородиця рятує всіх
Спогади із семінарського життя
Жировицький монастир, що в Білорусі, з усіх сторін оточений лісами. Поруч протікає річка Щара, яка впадає у Прип’ять. Це Полісся. Саме там розташована духовна семінарія, в якій я провів найщасливіші роки свого життя.
Той ранок видався світлий, день обіцяв бути теплим – словом, панувала золота осінь. Я йшов із семінарського корпусу до Успенського собору, де кожний день вранці й увечері семінаристи служили так звану чергу. Назустріч мені йшов дядько Сашко – семінарський робітник, він же й сторож, і дроворуб, і садівник, і кочегар, і скляр, і взагалі здавалось, що без дядька Сашка семінарія не могла існувати. А як він любив повчати семінаристів! Бува, зустріне якого-небудь другокласника – і відразу йому питання влоб: «А назви мені, любий, апостолів Христових. А що робив Нафанаїл під смоківницею? А як звали третього сина Адама?». І якщо не отримував належної відповіді, зажурено хитав головою: «Нероби!» Проте ми з ним ладнали. Правда, не було й мови про те, щоб він визнав мене рівним собі, – Боже збав! Він міг прирівняти себе хіба тільки до ректора і не нижче.
Коли підійшли до собору, ми побачили рудого собаку, який з усіх сил намагався увійти до храму. Він шкрябав двері кігтями, бився головою і якось неприродно хрипло скавучав. Ми розгублено зупинились – і тут дядько Сашко вигукнув:
– Та це ж лисиця!
Дійсно, у двері билась велика красива лисиця з густим пухнастим хвостом. І лише зараз ми помітили на її шиї туго затягнуту дротяну петлю. Вона задихалась. Дядько Сашко схопив її на руки, а я, ламаючи нігті, почав звільняти від удавки. Заховавши її під полу тілогрійки, дядько весело посміхався, мружачись на яскраве сонце, що піднімалось. Я викинув дротяну петлю, а лисиця, поступово прийшовши до тями, почала вимагати волі, рухаючи вухами, і немов розуміла свого рятівника.
– Зараз, зараз, підеш до своїх малят, нагодуєш їх. Напевне, вони довго чекали свою маму. А бідна мама потрапила у пастку. Ех, народ, все їм мало…
Я перебив його:
– Дядько Сашко, а звідки ти знаєш, що в неї є малі лисенята?
Він подивився на мене так, як дивляться на першокласника, який не вивчив урок:
– Як можна бути таким тупим?! Ти подивись на її соски – вони наповнені молоком, ось-ось приснуть.
– Що будемо робити, куди понесемо?
– Куди, куди? У поле, а там і ліс близько.
Ми піднімались угору до Хрестовоздвиженської церкви, за якою простягався широкий вигін, а трохи далі чорнів ліс. Мій старший друг про щось зосереджено думав, а я доймав його питаннями:
– Чому вона прибігла до монастиря, а не до села, де багато людей і їй швидше б надали допомогу?
– Так, так, там швидко би зняли з неї шкуру. Тому й прибігла вона сюди, бо боїться людей. Зрозумій, вона поривалась за допомогою до Богородиці, під Її покров і захист, і просила за своїх діточок.
Я зі здивуванням дивився на цю, здавалося б, грубу людину, проймаючись щирою повагою, проте продовжував задавати питання:
– А звідки вона знала, що ми з тобою не знімемо з неї шкуру?
Він знову подивився на мене, наче на першокласника, тут терпець його урвався і він, як завжди у таких випадках, почав відчитувати мене, зовсім не зважаючи на моє самолюбство:
– Ти у якому класі вчишся?
– В другому.
– Ото слід було б уже набратись якогось розуму, а ти ні в зуб ногою, дарма на тебе патріархія гроші витрачає.
Я не образився, бо бачив у його очах добрі смішинки:
– Ось що я тобі скажу: вона то не знала, здеремо ми з неї шкуру чи ні, а Богородиця знала.
– І що, Богородиця знала, що у неї є дітки, тобто лисенята?
– Аякже! Богородиця усе знає і все бачить.
Він дорікнув мені слабкою вірою, проте відразу полагіднішав:
– А чудову ми з тобою операцію провернули по спасінню багатодітної матері. Я завжди кажу: одна голова добре… – Тут він запнувся і подивився на мене якось зверхньо, хоча ми були з ним однакового зросту, і додав: – …А півтори ще краще.
Я зрозумів усе, я зрозумів, що мою голову він вважає тільки половиною, проте знову не образився, – таким був наш дядько Сашко.
Ми вийшли за монастирський паркан, він розстібнув свою тілогрійку і випустив лисицю. Відчувши свободу, вона кинулась у поле, піднявши трубою свій пухнастий хвіст, але пробігши метрів тридцять, озирнулась і кілька хвилин стояла, немов не знаючи, що робити.
– Прощається з нами, – авторитетно сказав старший рятівник. Потім обійняв мене за плечі і ще раз повторив, проте вже інакше:
– Так, одна голова – добре, а дві – ще краще.
Я засяяв від радощів і вдячності, адже моя голова отримала статус повноцінної.
…А через два роки Хрущов закрив семінарію. Дядько Сашко цілими днями блукав монастирським садом, сумний та нікому не потрібний. А незабаром помер, кажуть, від туги.
Вже перебуваючи в академії, сидячи у читальній залі за конспектами, я все ще згадував його слова про мою «половинну» голову і думав: людині треба постійно працювати над собою, щоб мати голову повноцінну, таку, як у дядька Сашка. І ще я засвоїв на все життя одну істину: Богородиця все знає і все бачить.
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи