→Газета →
Йому відкрилося небо
Валентина ШТИНЬКО (газета «Волинь-нова»)Коли 20 років тому гожого травневого дня протоієрея Василя Шаха провадили в останню дорогу, навіть птахи замовкли, сторожко дослухаючись до невтішного голосіння церковних дзвонів. Труну парафіяни несли на руках, а діти стелили йому шлях пелюстками весняних квітів. Такий до болю знайомий шлях! Адже прослужив о. Василь на одній парафії, у с. Прилуцькому, що у Ківерцівському районі, 42 роки!
Втім, справа не лише у вражаючій цифрі, справа у масштабі особистості, пам’ять про яку свято бережуть не тільки рідні. Свій земний шлях о. Василь уславив добрими справами й непохитною вірою, яка не раз допомагала у скрутну хвилину і йому, і його парафіянам.
У КОЖНОГО СВОЯ ГОЛГОФА
У державному архіві Волинської області збереглися скупі документи, котрі мовою об’єктивного факту означують віхи нелегкої долі неординарної, талановитої людини – о. Василя Шаха. Цікаво, що ці документи вже стали об’єктом вивчення істориків, зокрема випускник історичного факультету ВДУ ім. Лесі Українки Володимир Підгайко написав цікаве дослідження «Видатний священик Волині».
Отець Василь Шах, який народився 1920 р., був одним із найздібніших учнів пастирсько-богословських курсів УАПЦ, які з ініціативи владики Полікарпа (Сікорського) було відкрито у грудні 1942 року в Луцьку при Свято-Троїцькому соборі. Ще до закінчення навчання був висвячений у дияконський сан. Таке було його покликання – служити Господу і людям.
У війну разом із юною матушкою відкрили в Торчині школу для дітей і навчали їх так, що потім вони успішно склали іспити вже радянським учителям. А ще молодий священик врятував головну святиню спопелілого внаслідок боїв храму – святий антимінс, що являє собою тканину із зашитими часточками мощей. Без антимінса не дозволено відправляти Службу Божу. Пастир зберігав святиню в себе на грудях.
І хоч війна відкотилася на Захід, головні випробування для родини Шахів лише розпочиналися. У різдвяну ніч 1945 року дотла згоріла священича оселя. Довелося будувати дім, з якого потім їх із немовлям на руках буквально вигнали, перевівши на іншу парафію у с. Коршів за указом тодішнього єпископа, котрий служив не Богові, а атеїстичній владі. Дарма, що люди заступалися, просили залишити “свого” священика, з яким пережили окупацію, відбудовували зруйнований храм. Під клопотанням підписалося 700 парафіян!
Та попри життєві негаразди, вони обоє були спраглі знань, а Віра мала таємну мрію: стати лікарем. Тому при першій же нагоді вступила до медучилища. Ставлення до неї, хоч мала незаперечні успіхи у навчанні, було дуже упереджене: попадя. Це й перешкодило здобути вищу освіту, хоч училище закінчила на відмінно і потрапила до розряду «п’ятипроцентників» – тих, хто мав право навчатися у вузі без іспитів. А скільки разів викликали «в органи» й пропонували найпрестижнішу роботу, якщо вплине на чоловіка, щоб той зрікся сану.
Якось о. Василя у черговий раз викликали й пригрозили, що позбавлять парафії й пустять по світу з торбами.
– На все воля Божа, – відповів о. Василь. – Значить, буду просити милостиню й упевнений, що люди подадуть своєму священикові. А коли зраджу Бога, відречуся, то плюватимуть вслід.
На жаль, о. Василь зазнав несправедливих утисків не тільки світської, а й духовної влади, зокрема від єпископа Панкратія, який у 1948–1952 роках керував Волинською єпархією. Владика часто любив повторювати, що став єпископом тільки завдяки радянській владі. Він переслідував багатьох священиків, котрі належали раніше до УАПЦ.
«ЦИГАНСЬКИЙ» СВЯЩЕНИК
Донька о. Василя Ангеліна розповіла зворушливу історію про те, як на Проводи до могили батька, що біля церкви у селі Прилуцькому, у пошанівку підійшла циганська родина.
– То був наш, циганський священик, – мовив один із них.
На здивоване запитання доньки, чому ж «циганський», їй пояснили:
– Добрий був, ніколи нікому не відмовив, не боявся в хаті цигана залишити самого... Він і вінчав нас, і дітей хрестив, і в останній путь провадив. Наш був, циганський...
І пригадалося Ангеліні Василівні дитинство у більш ніж скромній приходській хатині, де, проте, міг розраховувати на гостинність і прихисток і несподіваний гість, і сільський блаженний, і сирота. З їхнього дому ніхто не виходив голодним: таке було неписане правило. Оскільки мама працювала фельдшером і часто ходила і їздила на виклики, то батько міг сам замінити її у будь-якій хатній справі. Сам шив облачення, щоб зайве не тратити церковних, а власне – людських грошей. І слухати не хотів про відпустку.
А ось як згадує про о. Василя його багатолітній парафіянин Сергій Семенович Кондратюк:
– Моє дитинство пройшло на хуторі за Бугом. Церква далеко, ходили туди рідко. Коли помер дід, привезли звідкись батюшку, щоб похоронив, а він із воза не зліз, доки йому не заплатили, бо боявся, що бідні і грошей не мають. Потім нас вивезли на Херсонщину і там теж чомусь траплялися не священики, а попи. Все перевернулося у мені після знайомства з о. Василем. Відслуживши в армії у 1956 році, я приїхав на Волинь, одружився. Теща настоює: «Треба звінчатися». Ну треба, то треба. А тут саме на Водохреще прийшов священик кропити хату і зайшла мова про вінчання. А я одразу питаю, скільки то буде коштувати, бо, окрім гімнастерки, тої, що на мені, не маю що дати. А отець Василь усміхнувся, якось по-батьківськи обняв мене за плечі й каже: «Синку, не хвилюйся, я тебе так звінчаю!»
То вже потім Сергій Семенович довідався, що о. Василь був старший за нього всього на десять літ. Але за порадою до нього йшли і старші, й молодші. Й не було випадку, щоб не вислухав, не знайшов способу допомогти, розрадити.
– То була людина з великої букви, таких рідко можна зустріти, – підсумовує чоловік свої спогади, після яких по-особливому сприймається, здавалося б, сухий перелік церковних відзнак о. Василя Шаха: від наперсного хреста до митри... У 1990 р. він був удостоєний права звершувати Божественну Літургію при відкритих царських вратах... Відійшов до Бога 7 травня 1994 р., маючи 74 роки.
Нині настоятелем церкви Святого Йоана Хрестителя у Прилуцькому, якій о. Василь Шах віддав 42 роки свого життя, служить о. Василь Мураль, продовжуючи засівати неозору духовну ниву, на якій так невтомно працював його попередник. А стежка людської пам’яті, стежка до могили о. Василя під яблунькою, котру він посадив власноручно, не заростає.
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи