Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

+ Михаїл, єпископ Луцький і Волинський

Розділення українського Православ’я в 1990–1992 рр. поклало початок складному періодові буття українського народу. Відтоді й по сьогодні одна його частина прагне утворення Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Інша ж – бажає залишатися в лоні Російської. Причому, розкол негативно впливає не тільки на розвиток духовності нації. Його наслідки дедалі більше спостерігаємо в інших сферах суспільного життя, а насамперед, в українській політиці, діяльності політикуму країни, окремих представників якого, на жаль, важко назвати патріотами. Також поділ Української Церкви, безперечно підриває основи національної безпеки й цілісності України.

Політичний чинник як один із аспектів утворення єдиної помісної Церкви в Україні сьогодні обговорюється чи не найчастіше. Серед тих, хто заперечує важливість і необхідність політичних передумов у цьому процесі – поокремі ієрархи, які, несучи архіпастирське служіння серед українців, бачать себе виключно в Російській Церкві. Типовою для них є позиція архієпископа Херсонського і Таврійського Йоана (Сіопка), оприлюднена на сайті "Православіє в Україні" (orthodoxy.org.ua): «Роль державної влади в процесі лікування розколу повинна бути наступною: невтручання у внутрішньоцерковні справи, тому що Церква відділена від держави, згідно з законодавством України". Це – застосовування подвійних стандартів. Адже вони, намагаючись виключити український політикум зі справи об’єднання українського Православ’я, свідомо сприймають і поширюють інший – російський.

Протягом всієї своєї історії Православ’я завжди орієнтувалося на співпрацю і навіть певну залежність від політичної влади. В апостольську добу першоосновою територіального розподілу Церков був адміністративний поділ Римської імперії на провінції. Про це свідчить Святе Письмо, канони, історичні джерела. Зокрема, 17 канон IV Вселенського Собору чітко прив’язує кордони єпархії до політичних кордонів адміністративних територій: «якщо імператорською владою постане нове місто, то розподіл церковних парафій треба робити відповідним до адміністративного й земельного районування". Це ж підтверджують і інші канони й правила, які мають величезне значення у розвитку Православ’я, бо в них чітко допускається можливість змін встановленої церковно-адміністративної системи. На основі цих правил обгрунтовується утворення нових автокефальних помісних Церков.

Політичний чинник лежить в основі проголошення й визнання автокефалії тієї чи іншої Православної Церкви. І якщо сам факт співіснування багатьох Помісних Церков декого не переконує – незаперечні аргументи цьому знайти неважко, досліджуючи історію і не тільки церковну.

Після політичного об’єднання Іверії цар Вахтанг І Горласлан 467 року оголосив, за згодою Візантії, Грузинську Церкву автокефальною. Після поневолення Грузії Росією політичними передумовами для проголошення відновлення автокефалії Грузинської Церкви стало зречення 1 березня 1917 року Миколою ІІ престолу. Російська Церква визнала Грузинську під час ІІ Світової війни, але виключно під тиском Кремля. Всі інші Церкви визнали цю автокефалію 4 березня 1990 внаслідок змін в Радянському Союзі, що пом’якшили міжнародну ситуацію.

Болгарський князь Симеон, завдяки зростанню політичної ваги країни, військовій перемозі над Візантією, домігся 919 року проголошення автокефалії Болгарської Церкви з Предстоятелем у патріаршому сані. А дещо пізніше зусилля царя Петра змусили Константинополь визнати незалежність православних болгарів, хоч і не надовго.

Велика роль політичного чинника прослідковується в становленні автокефалії Сербської Церкви. Собор, який 1346 року проголосив незалежний Сербський Патріархат, був зініційований і скликаний королем Стефаном VI Душаном. Константинопольський Патріарх, звісно, не визнав цього рішення й 1352 року відповів анафемою, але вже 1375-го внаслідок знову ж таки політичних причин, її знято й автокефалію визнано.

1389 року Сербію захопили турки й Церква втратила самостійність. Через кілька століть, 1557 року, завдяки активній діяльності великого візиря Османської імерії Махмеда Соколовича Патріархат відновлено, а Першоієрархом став рідний брат візиря Макарій. 1766 султан Мустафа ІІІ знову позбавив Сербську Церкву незалежності, але тільки-но в 1815 року серби позбавилися турецького іга, як князь Мілош І Обренович одразу ж зайнявся улаштуванням церковного питання. 1832 року уряд домігся автономії, а 1879 – автокефалії. Показовою тут є обгрунтування позиції держави міністром закордонних справ Сербії: «Як скоро втратила силу... васальна залежність князівства, то втратили силу й постанови конкордату 1832 року Сербії з Царгородиським Патріархатом". Цікаво, що після визнання автокефалії сербський уряд 18 жовтня 1881 р. усунув промосковського митрополита Михаїла й заточив його в монастир св. Петра.

Московський Патріархат постав внаслідок рішучих дій саме державної влади. Коли 1588 року Вселенський Патріарх Єремія ІІ відвідав Москву – йому запропонували поставити Патріарха в Москві. Негативна відповідь коштувала Єремії піврічного арешту, після чого він задовольнив «прохання" Бориса Годунова. Більше того, зважаючи на наполягання бояр і московського царя Вселенський Патріарх вимушений був навіть вдруге рукопокласти обраного на Московському Соборі 1589 року єпископа Іова, тепер уже на Московського Патріарха.

Лише активна позиція делегатів Перших та Других Національних Зборів Греції, які у 1821 і 1823 роках обговорювали питання автокефалії Церкви, дала змогу змінити громадську думку та схилити більшість кліриків до ідеї набуття автокефалії. Чітко пов’язуючи необхідність незалежної Церкви в боротьбі за утвердження політичної незалежності регенти ініціювали королівський указ, підписаний Фрідріхом 15 березня 1833 року про створення спеціальної Комісії для вироблення Статуту автокефальної Елладської Церкви, яку очолив міністр церковних справ Спиридон Трикупис. Проект комісії був обговорений і схвалений Радою Міністрів Греції. Уряд зібрав Собор і таємно переконав кожного єпископа в необхідності проголошення автокефалії. Після 17-річного невизнання, при значному впливові уряду автокефалію визнав Константинополь.

Проголошення незалежності Албанії 1912 року – політичні передумови для проголошення й автокефалії Албанської Церкви, що й сталося 11–12 вересня 1922 року на Великому Албанському Церковно-народному Соборі. Упродовж багатьох років боротьби за визнання політикум країни неодноразово допомагав Церкві. Зокрема, коли в 30-х роках минулого століття Константинопольський Патріарх албанським єпископам служити в храмах, уряд вислав із країни всіх представників цьогоПатріарха. Активні дії політиків все ж спричинили визнання 12 квітня 1937 року.

У Польщі після закінчення бойових дій Першої світової війни уряд розпочав кампанію для отримання Православною Церквою автокефалії. Деякі дослідники вважають, що отримання незалежності Церкви в Польщі 1924 року – виключна заслуга польської дипломатії. Варто зазначити, що сприяння уряду автокефалії Православної Церкви здійснювалася при тому, що він був прокатолицький.

Чехи й словаки одержали автокефалію завдяки політиці Радянського Союзу через залежний від Кремля Московський Патріархат. Так само, як до складу новоствореної ООН були включені Україна та Білорусія на правах самостійних членів, так і у Вселенському Православ’ї Москві вигідніше було мати якнайбільше відносно самостійних Церков. Тому 1951 з ініціативи РПЦ було проголошено автокефалію Чехословацької Церкви, яку через явний політичний підтекст не визнавав Вселенський Патріарх аж до 1998 року.

Значною мірою, усі ці приклади – наслідок відсутності чіткої регламентації утворення Помісної Церкви в канонах. Найближчим часом, на жаль, упорядкування цих питань не передбачається, адже для цього необхідно скликати Вселенський Собор. Тому можна стверджувати: політичні передумови відіграватимуть і надалі ключову роль в проголошенні автокефалії будь-якої Православної Спільноти. І хоч би як кому не хотілося заперечити це – український політикум, якщо він бажає забезпечення національної єдності та державної цілісності, повинен робити послідовні й рішучі кроки, аби раніше чи пізніше ми мали єдину Помісну Українську Православну Церкву.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 3 (28)