Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я: ПОЗИЦІЯ ІЄРАРХІВ УПЦ МП

Протоієрей Віктор ПУШКО,
викладач Волинської духовної семінарії

Останнім часом питання надання Українській Церкві статусу автокефальної активно обговорюється не лише серед кліру та вірних Київського Патріархату, а й у владних кабінетах, громадських, неурядових організаціях та, як не дивно, серед ієрархів та священиків Української Православної Церкви Московського Патріархату. Протягом усіх років незалежності державні мужі, включаючи Президентів Кравчука та Кучму, наголошували на необхідності утворення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви. Численні опитування громадян свідчать про схавльне ставлення суспільства до ідеї не лише об’єднання Церков, але й до набуття Українською Церквою автокефалії, тобто незалежності та визнання з боку інших Помісних автокефальних Православних Церков. Напевне, не варто повторювати, що в такому випадку Українська Церква стала б найбільшою за числом вірних, храмів та монастирів серед усіх православних Церков. Та на жаль, протягом 15 років декларації так і не втілились у життя, а бажання більшої частини населення нехтувались в угоду інтресам лише одніє православної деномінації, центр якої знаходиться за межами України, а саме в Москві. В Україні ця структура відома під назвою Московський Патріархат, хоча в Міністерстві юстиції вона зареєстрована як Українська Православна Церква. Ми не будемо акцентувати уваги на причинах і обставинах, що змушували керівництво УПЦ МП категорично висловлюватись проти об’єднання Церков та категоричного несприйняття ідеї автокефалії. "Усе тече – все змінюється". У тому числі і в самій УПЦ МП. Наприкінці 2006 року, 22 листопада було прийнято "Звернення Священного Синоду УПЦ до Президента України", в якому висловлена позиція Московського Патріархату щодо питання про Єдину Помісну Церкву. А вже 24 січня 2007 року єпископат УПЦ МП зібрався "для обговорення звернення від 22.11.2006р." (цитата за оф. сайтом). Чи не дивним виглядає той факт, що спочатку звернення приймають, а через два місяці його починають обговорювати? Очевидно, що за ці два місяці в середині УПЦ МП відбулись процеси, які змусили єпископат по-новому поглянути на церковну ситуацію в державі. Що ж відбулось за цей короткий проміжок часу?

12 січня 2007 року на зустрічі з єпископатом Української Православної Церкви Київського Патріархату Президент України В. Ющенко озвучив ідею створення спільної комісії УПЦ МП і УПЦ КП для вирішення проблемних питань розвитку православ’я в Україні. Реакція МП на цю ідею виглядає не менш дивною, ніж обговорення власного "Звернення" через 2 місяці. В офіційному повідомленні зазначається, що "Собор прийняв рішення, у випадку офіційного звернення до УПЦ МП Віктора Ющенка з вищевказаною пропозицією, утриматися від створення подібного роду двосторонньої комісії...Однак, Архієрейський Собор в односторонньому порядку створив комісію УПЦ МП з відновлення єдності українського Православ’я". Чому ж тоді ініціативи Президента неприйнятні для УПЦ МП? Очевидно, з тієї причини, що Віктор Ющенко пропонує створити двосторонню комісію, а Архієерейський собор УПЦ МП створює її в односторонньому порядку і тим самим робить залежними всіх учасників процесу від власної позиції. І все ж, з цієї заяви виходить, що УПЦ МП не проти відновлення єдності, якщо для цього створює власну комісію. Щоправда функції цієї комісії виписані дуже розмито. Бо окрім вислуховування ініціатив тих, хто ухилився в розкол, і судження з цього приводу комісія не наділена жодними повноваженнями. А її особовий склад і посьогодні залишається невідомим. Анонімна комісія без повноважень з незрозумілими правами є швидше фікцією, аніж органом, здатним розглядати та налагоджувати міжцерковні стосунки. Є і ще один непомітний, але дуже важливий акцент у цій заяві. По суті, Московський Патріархат в Україні визнає розділення Православ’я, а значить визнає й існування інших православних деномінацій у країні. Усі заяви про помісність УПЦ прекреслюються словами з власної ж заяви Священного Синоду. Бо, а-priori, не може бути Єдиної Помісної Церкви в державі, де існують кілька Православних Церков, що претендують на помісність. Окрім того, Священний Синод УПЦ МП, констатуючи розділення українського Православ’я фактично визнає, що Київський Патріархат – це правослана Церква, хоча й не визнана Московською Патріархією. А значить, усі заяви з боку Московської Патріархії про те, що УПЦ КП це секта, єресь, самочинне зібрання тощо, м’яко кажучи, надумані та неправдиві. Бо дивно було б вважати, що Священний Синод Української Православної Церкви Московського Патріархату прагне відновлювати єдність з сектантами, єретиками та самочинцями для чого створює власну комісію.

Безумовно, соборний голос Церкви ще скаже своє слово. А поки в УПЦ МП тривають дискусії та роздумування з приводу того, як вести себе за данних обставин. Адже виглядати неадекватно, як це було в час президентських виборів в очах суспільства, ця Церква собі вдруге дозволити не може. Тому вимушена шукати відповіді на поставлені часом вимоги та питання. Головні з них – створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні та стосунки з Київським Патріархатом.

Присутність противників налагодження нормальних стосунків з УПЦ КП в лоні УПЦ МП не викликає сумнівів. Але чи є в середині УПЦ МП сили, які все ж прагнуть діалогу, сили, які сприймають і більше того, підтримують ідею Єдиної автокефальної Церкви? Достеменно стверджувати не візьметься ніхто, але зважаючи на публічні висловлювання, публікації та заяви архієреїв Московського Патріархату спробуємо проаналізувати процеси, що відбуваютьсяв цій Церкві та позиції, на яких стоїть єпископат УПЦ МП.

В УПЦ МП існує міцна проросійська група, яка виступає категорично проти будь-яких об’єднавчих процесів та, тим паче, відокремлення від Московської Патріархії. Ця група небагаточисельна, але дуже потужна. Адже в ній ми бачимо "важку артилерію" Московського Патріархату в Україні. Це одеський митрополит Агафангел (депутат облради від Партії регіонів), один з тих, хто не голосував за незалежність України, будучи депутатом Верховної Ради у 1991 році; це чернівецький митрополит Онуфрій, якого деякі кола в Москві бачать на місці предстоятеля УПЦ МП після митр. Володимира; це донецький митрополит Іларіон, близькийй знайомий нинішнього Прем’єр-міністра; це намісник Києво-Печерської Лаври архієпископ Павло, відомий своєю фобією до Київського Патріархату та постійними конфліктами з працівниками Києво-Печерського національного заповідника.

Відзначимо також єпископів, які навряд чи готові піти на загострення стосунків з Москвою хоча б тому, що вони свого часу отримали підтримку звідти або через особливості власного менталітету та характеру. Це харківський митрополит Никодим – ініціатор сумнозвісного"Харківського собору", дніпропетровський митополит Іриней, який свого часу очолював Львівську та Рівненську кафедри, кримський митрополит Лазар, тернопільський архієпископ Сергій та кіровоградський єпископ Пантелеймон, якому восени 2004-го нібито було видіння, що свідчило про майбутнє президентство Віктора Януковича.

До цієї ж когорти треба віднести єпископа Іполита. Він родом з Донбасу, до 1996 року очолював Донецьку єпархію, після чого на три роки був відсторонений від управління єпархією, заборонений в служінні за масові переміщення кліру в єпархії (200 переміщень при 189 парафіях). Він стверджує, що статус автономії з широкими правами для УПЦ МП насправді є неканонічним, а УПЦ МП не повинна розглядатись навіть як екзархат у складі РПЦ. Деякі джерела стверджують, що саме після його відсторонення на Донбасі з’явились парафії Київського Патріархату та греко-католицької церкви. Звернімо увагу на те, що до листопада цей архієрей очолював набагато потужнішу Тульчинську єпархію, яка 2000 року зібрала більше підписів на підтримку канонізації останнього російського імпратора Миколи ІІ, ніж уся Московська єпархія. У свою чергу, архієпископ Хустський і Виноградівський Іоан (Сіопко) був призначений на передостанньому засіданні Синоду УПЦ МП на Херсонську кафедру. Біографія цього архієрея є теж дуже цікава. Він родом з Рівного, закінчив Львівську духовну семінарію УАПЦ, а 1993 року був єпископом Вишгородським в УПЦ КП, після чого перейшов до Московського Патріархату. Його попередник на Херсонській кафедрі архієпископ Іонафан (Єлецькіх) відомий не лише в Україні, але й за її межами. Саме він першим з єпископату РПЦ переклав текст Божественної Літургії сучасними російською та українською мовами. Саме його разом з митрополитом Луганським Іоанікієм на початку року українофобські та провітренківські організації "Союз православних граждан" та "Отєчєство" звинуватили в підтримці ідеї автокефалії. Перестановки на трьох кафедрах свідчать про те, що єпископи, які підтримують "партію війни" в РПЦ втрачають сильні та впливові кафедри в центрі та на півдні України. І навпаки, в центрі України сконцентровується єпископат, який підтримує предстоятеля УПЦ МП і є більш-менш лояльним до ідеї утворення Єдиної Помісної Церкви. Не можна обійти увагою черкаського владику Софронія, відомого своїми неодноразовими зверненнями до священноначалія РПЦ та єпископату УПЦ МП, щоб вони попросили Патріарха Московського надати автокефалію. У своєму зверненні до єпископату архієпископ Софроній пише: "Зараз як ніколи для нашої Православної Церкви настав найкращий час у вирішенні проблем щодо її статусу, і якщо ми й тепер змарнуємо цю можливість, то нас осудить не тільки народ, але і Бог, за те що ми проявили бездіяльність, будучи заангажованими. Необхідно звернутись і до Москви, і до Константинополя, звичайно, не забувши про зустріч з Президентом, Прем’єром і силовиками з роз’ясненням..." Після цього черкаського владику проросійські братства звинуватили в "бандерівських переконаннях", підтримці "повалення конституційної влади" у листопаді – грудні 2004 року та назвали "противником церковної єдності".

Ми зупинилися лише на найяскравіших виразниках майже протилежних, можливо, навіть радикальних за суттю ідеологій, що мають місце серед єпископату УПЦ МП. Насправді ж це лише верхівка айсберга. Безумовно, що велике значення має позиція насамперед Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана). Оглядачі схиляються до думки, що він хоче після себе залишити Помісну і незалежну Церкву, щоправда, остерігається помилок, які можуть призвести до нового розколу. Адже крило внутрішньоцерковних "яструбів" у будь-який момент може піти на загострення ситуації як усередині УПЦ, так і загалом на загальноукраїнській релігійній мапі. Подібні заяви вже час від часу лунають із уст кліриків Московського Патріархату: "В случае... давления на нашу совесть государственной власти с целью создания некой новой безблагодатной самочинной структуры – "единой национальной поместной православной церкви", мы будем вынуждены, ради спасения своей души, просить Его Святейшество Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия Второго, принять нас в свою непосредственную юрисдикцию", – говориться в заяві від імені херсонського духовенства. До останнього засідання Синоду не менш радикально висловлювався львівський архієпископ Августин, який доволі часто представляє РПЦ, а не УПЦ на усіляких міжнародних форумах та конференціях, а також має державні нагороди Російської Федерації. "Мы ждем шагов со стороны России – как отряд, который ждет команды броситься в бой... Неопределенность засасывает. Наступило время действовать решительно и называть все вещи своими именами... тот факт, что Церковь Московского Патриархата сегодня является на Украине стержневой, активно игнорируется властью". Про який бій і наказ говорить владика Августин, можна лише здогадуватись. Щоправда, є підстави вважати, що цей архіпастир, який на Галичині готовий в бою відстоювати інтереси Росії після двох останніх засідань Священного Синоду, став врешті лояльним до інтересів України та її Церкви. Напередодні Великого Посту було опубліковано "Звернення православної галицької інтелегенції" до владики Августина. Ця "православна галицька інтелегенція" звертається до владики Августина російською мовою, хоча останній чудово володіє українською і просить у жодному разі не допустити автокефалії Української Церкви. У чому необхідність такого звернення? Можливо, владика Августин змінив своє ставлення до питання української автокефалії? Судити про це важко. Відзначимо лише, що останнім часом цей відомий архієрей став набагато стриманішим у коментарях та публікаціях щодо питання об’єднання Церков в Україні.

Безумовно, ми не можемо обійти увагою одну з найдревніших кафедр, а саме Володимир-Волинську. Про позицію архієпископа Володимир-Волинського Симеона судити не беремось, а от ставлення духовенства цієї єпархії, як до речі й сусідньої Луцької, яку очолює митрополит Ніфонт неодноразово оприлюднювалось в місцевих засобах масової інформації. Влітку 1997 р. на єпархіяльних зборах за участю 190 священиків і 350 парафіяльних активістів було ухвалене звернення благочинних і духовенства Володимир-Волинсько-Ковельської єпархії до предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Метою звернення було визначено невідкладне встановлення автокефалії з низів, якщо вона гальмується зверху. У зверненні говорилося, що ставши фактично сформованою, незалежною й визнаною, УПЦ повинна оголосити себе Помісною й тоді просити Церкви Вселенського Православ’я, серед них і РПЦ, прийняти її до молитовного єднання. У лютому 1998 р. Комітет із захисту Православ’я і взаємодопомоги у західному регіоні України (9 єпархій) вкотре звернувся до Синоду УПЦ з вимогою соборного розв’язання питання автокефалії Церкви. Нагадаємо також про відкритий лист викладачів Волинської духовної семінарії цієї Церкви, опублікований у газеті "Волинь", в якому говориться про підтримку ідеї незалежності Української Церкви. Варто зауважити, що лише в кількох єпархіях УПЦ МП благословляється богослужіння в храмах, де цього прагне громада, на українською мовою. Серед них – дві волинські єпархії УПЦ МП, що недвозначно говорить про сприйняття і духовенством, і вірними ідей Єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Проблема об’єднання Церков та утворення Єдиної Помісної Православної Церкви активно обговорюється не лише за закритими дверима Синодів та єпархіальних зібрань. Багато публікацій, дискусій з’являється на шпальтах газет та сторінках інтернет – видань. Спектр думок з цього приводу доволі широкий. Від категричного несприйняття – до активного пошуку порозуміння трьох гілок українського православ’я. Головне, що вірні та священики, суспільство та влада, преса та анлітики активно включились у процес обговорення цієї проблеми. Необхідність якомога швидшого розв’язання цієї проблеми ні в кого уже не викликає сумнівів. Замовчування, нехтування, заморожування цієї проблеми лише поглибить розділення не лише церковне, але й всього суспільства. Це розуміють і в Московському Патріархаті, а тому активно намагаються вийти на новий рівень діалогу та співпраці. Підтвердженням цього служать слова священика Петра Зуєва зі статті в газеті "Дзеркало тижня" та відомого в церковних колах московського диякона Андрія Кураєва. Головною причиною того, що в РПЦ з 1992 року не зкликається Помісний собор, він називає небажання надати автокефалію УПЦ. "Наверняка в Киеве пройдет архиерейский Собор, который выскажется за каноническую автокефалию. И тогда как Московскому Собору реагировать на такую их просьбу? А настроения украинского духовенства сегодня уже в сторону канонической автокефалии" – стверджує Кураєв. Отець Петро Зуєв додає: "В ідеї помісності серед єпископату є прихильники. Ми маємо справу з історично невідворотнім процесом. Рано чи пізно Українська Церква отримає статус помісної та єдиної. Або... або Православ’я ризикує бути витісненим на маргінес сучасного життя України".

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 3 (28)