→Газета →
ПОСЛІДОВНА НЕПОСЛІДОВНІСТЬ: МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ ЗАСТОСОВУЄ ПРАКТИКУ ПОДВІЙНИХ КАНОНІЧНИХ СТАНДАРТІВ У БОРОТЬБІ З АВТОКЕФАЛІЄЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Василь СТОДОЛЯ, Proua.com
17 травня 2007 р. у московському храмі Христа Спасителя відбудеться історичний акт об’єднання двох Церков. До Московського Патріархату приєднається Церква, заснована в двадцятих роках минулого століття білою еміграцією – Російська Православна Церква Закордонна (РПЦЗ) (ми свідомі того, що не всі в РПЦЗ сприймають це об’єднання і приєднується лише частина Церкви, проте наразі нас цікавитимуть принципи цього об’єднання).
Таким чином, буде ліквідовано розкол, що тривав у Російській церкві з 1928 р., коли російська діаспора юрисдикційно відокремилася від контрольованої комуністичним режимом Церкви в СССР.
Варта уваги модель об’єднання. До останнього часу обидві Церкви вважали одна одну неканонічними та утримувалися від спілкування у таїнствах. Згадаймо й те, що РПЦЗ упродовж багатьох десятиліть перебувала в канонічній ізоляції та не мала євхаристійного спілкування з жодною Помісною Церквою. РПЦЗ в особі своїх першоєрархів навіть неодноразово оголошувала Московський Патріархат єретичним та безблагодатним. Єретичними вона вважала й деякі інші Церкви світового Православ’я, які, на думку РПЦЗ, відпали від Православ’я внаслідок участі в екуменічному русі та запровадження в деяких Церквах нового стилю. У свою чергу Московський Патріархат та інші Помісні Церкви неодноразово заявляли, що РПЦЗ є неканонічною та розкольницькою.
Однак Московський Патріархат та РПЦЗ увійдуть у повне спілкування без "принесення покаяння в гріху розколу" з обох боків. Питання про розкол винесено за дужки. Московський Патріархат та Зарубіжна Церква ведуть себе так, наче раніше мала місце лише штучна ізоляція однієї частини Помісної Російської Церкви від іншої. Отже, актів публічного каяття не буде. Відновлення спілкування відбудеться урочисто та в спосіб, що не принижує жодну з сторін. Першоєрархи РПЦ та РПЦЗ Патріарх Олексій II та митрополит Лазар урочисто підпишуть "Акт про встановлення канонічного спілкування" та спільно звершать Святу Літургію.
Чи можливо було б в аналогічний спосіб об’єднати Українські Православні Церкви: УПЦ, УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ? Для УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ такий спосіб об’єднання є в цілому прийнятним. Однак для цього необхідно, щоб Українська Церква мала автокефальний устрій. А саме цьому і протидіє Москва.
Отже, об’єднання РПЦ та Зарубіжної Церкви демонструє, що на заваді об’єднання та остаточного ствердження Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні стоять не об’єктивні канонічні перешкоди, а політична воля Російської ПЦ. На жаль, до російських та українських проблем в московських церковних можновладців зовсім різні підходи. Єднання МП та РПЦЗ підсилює авторитет російської держави, а отже, відповідає сучасному політичному курсу Кремля. А об’єднання Українських Православних Церков в одну Помісну Церкву підсилює Українську державу, яку Кремль розглядає як свого конкурента в Східній Європі та незалежність якої для Росії є небажаною.
Ієрархам УПЦ доводиться сьогодні нелегко. Москва "подарувала" УПЦ "незалежність" в церковному управлінні (історія із призначенням архієпископа Марка Петровци в Сумах свідчить про ілюзорність цього принципу). Але вона не подарувала УПЦ реальної канонічної незалежності, неофіційно зберігаючи за собою істотні важелі впливу на її єпископат, включно з можливістю застосування канонічних санкцій до кожного відступника "єдино-правильної лінії". З іншого боку – Москва не забуває і "погладити по голові". Зворушливо читати поздоровлення Алексія ІІ архієпископу Сарнинському і Поліському Анатолію з нагоди 25-річчя священнослужіння. Оце вгодив! Навіть від УПЦ не здогадалися поздоровити з прохідною подією, а от з Москви не забули!
Звернімо увагу на те, як інтерпретує об’єднання РПЦ з Зарубіжною Церквою митрополит Володимир (Сабодан). У своєму нещодавньому інтерв’ю українській редакції "Радіо Свобода" він, зокрема, заявив: "Я не знаю подробиць. Але прошу прийняти до уваги, що річ йде про дві сторони: Руська зарубіжна православна церква не розкольницька, ніхто не був заборонений з неї, вона є дійсною, а ми маємо справу з стороною розкольників, які заборонені Церквою і навіть відлучені від Церкви. Тут є різниця у можливості цих сторін".
Що ж, якщо ставати на його точку зору та визнавати законними всі канонічні заборони, що їх було накладено на Патріарха Філарета та інших єпископів Київського Патріархату то "відмінність у можливостях є". Але несуттєва, бо митрополит Володимир помилився, коли сказав, що ієрархія Зарубіжної Церкви не перебувала під забороною.
22 червня 1934 р. рішенням Священного Синоду МП на весь клір РПЦЗ було накладено заборону в священнослужінні як "ослушников законного священноначалия и учинителей раскола". Синодальна постанова стверджувала: "Заграничных русских архиереев и клириков так называемой Карловацкой группы, как восставших на свое законное священноначалие и, несмотря на многолетние увещания, упорствующих в расколе, предать церковному суду по обвинению в нарушении правил святых апостолов 31, 34, 35, Двукратного Собора 13-15 и других с устранением обвиняемых, впредь до их раскаяния или до решения о них суда, от церковных должностей (если таковые они занимают)" (О Карловацкой группе, от 22 июня 1934 г. // Журнал Московской Патриархии. – М., 1934. – № 22).
Про те, який саме "еклезіологічний статус" мала РПЦЗ в очах Московського Патріархату до останнього часу свідчить також лист митрополита Сергія (Страгородського) до Патріарха Сербського, де Зарубіжна Церква або "Карловацька група", як називає її митрополит Сергій, оголошується "самочинным сборищем" (одне з канонічних визначень розколу), а її паства називається такою, що "отпала от Церкви Православной". (Послание Заместителя Патриаршего Местоблюстителя Блаженнейшему Патриарху Сербскому от 23 марта 1933 года, № 311). Розкольницькою вважав РПЦЗ також наступник митрополита Сергія на Московській кафедрі Патріарх Олексій I, який 10 березня 1945 р. опублікував своє звернення до єрархів карловацької орієнтації, де звинувачував їх у зраді архієрейської присяги та створенні розколу.
Ці підходи до "карловацьких розкольників" були домінуючими в Російській ПЦ до останнього часу, аж доки московські стратеги не відчули, що Зарубіжна Церква готова приєднатися до Московської Патріархії, але без будь-якого покаяння перед останньою. І ось РПЦЗ несподівано перестає бути "самочинним зібранням" і перетворюється на "законну" та "дійсну" Церкву, як от назвав її митрополит Володимир Сабодан у цитованому інтерв’ю.
Парадокс та й годі! Керівництво Московського Патріархату вважає можливим та відповідним священним канонам возз’єднатися з Зарубіжною Церквою без того, щоб остання була визнана "розкольницькою", а її клір приносив покаяння у гріху розколу. Крім того, Московський Патріархат приймає клір Зарубіжної Церкви без повторного рукопокладання у священний сан.
Водночас Московський Патріархат вважає, що об’єднання УПЦ з УПЦ Київського Патріархату можливе лише після того як: а) клір УПЦ КП "покається в гріху розколу"; б) приєднається до УПЦ; в) всі клірики УПЦ КП, які були рукопокладені єпископатом Київського Патріархату, будуть повторно рукопокладені у священний сан. Більше того, у своєму упередженому ставленні до незалежної Української Церкви єрархи УПЦ Московського Патріархату дійшли так далеко, що вимагають повторення усіх таїнств, здійснених кліром УПЦ КП над своєю паствою. Аби було зрозуміло – щоб "возз’єднатися" з "канонічною" УПЦ, мирянин УПЦ КП (якщо він був охрещений священиком Київського Патріархату) має повторно (!) прийняти таїнства хрещення, що суворо заборонено священними канонами та суперечить Символу віри ("Вірую... в одне хрещення на відпущення гріхів"). Згідно зі священними канонами Православної Церкви, таїнство хрещення не має повторюватися навіть у тому випадку, коли воно було здійснено розкольниками (1 правило св. Василя Великого).
Що ж, митрополит Володимир може мати власну думку щодо канонічного стану РПЦЗ. Однак у Церкві не може бути подвійних стандартів. Відповідальні церковні ієрархи мають виносити канонічні оцінки на основі об’єктивних богословських критеріїв, а не виходячи з пропагандистських інтересів або суб’єктивних міркувань.
Як виглядає справа з точки зору об’єктивного канонічного аналізу? Пригадаймо ті аргументи, які традиційно використовуються РПЦ для того, щоб довести, що Київський Патріархат нібито перебуває в розколі:
1. Не існує євхаристійного спілкування між УПЦ Київського Патріархату та Помісними Православними Церквами.
2. Існують канонічні заборони священноначалія РПЦ щодо єрархії УПЦ Київського Патріархату.
3. УПЦ Київського Патріархату перебуває в євхаристійному спілкуванні з церковними юрисдикціями, які традиційно вважаються світовим Православ’ям "розкольницькими".
4. Апостольське спадкоємство в УПЦ КП є сумнівним, оскільки хіротонії, які звершувалися єпископом Філаретом та єпископом Яковом, мали місце після того, як на них були накладені канонічні санкції.
Ми свідомо утримуємося від того, щоб полемізувати з цими аргументами представників Російської ПЦ. Натомість спробуємо об’єктивно розглянути стан РПЦЗ, виходячи з тих "доказів" перебування УПЦ Київського Патріархату в розколі, що, зазвичай, наводяться каноністами РПЦ.
1. Якщо до Другої світової війни Зарубіжному Синоду надавала опіку Сербська Патріархія, то в повоєнний час РПЦЗ не перебувала в нормальному канонічному спілкуванні з жодною Помісною Православною Церквою. Крім того, РПЦЗ офіційно визнавала ці Церкви безблагодатними та єретичними, оскільки вони прийняли новий стиль та брали участь у екуменічному русі.
2. 22 червня 1934 р. рішенням Священного Синоду РПЦ на єпископат та кліриків РПЦЗ наклали колективну заборону в священнослужінні. Отже, якщо стосовно ієрархів РПЦЗ та УПЦ Київського Патріархату й були застосовані різні канонічні санкції, вони однаково позбавляють права здійснення священнослужіння. Тому, якщо чітко дотримуватися норм канонічного права (на якому постійно наголошує Московський Патріархат стосовно УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ), то всі священнодійства РПЦЗ після 22 червня 1934 р. мають бути кваліфіковані як такі, що здійсненні поза церковною огорожею, тобто позбавленні благодаті.
3. Дійсно, УПЦ КП перебуває у євхаристійному спілкуванні з Македонською та Чорногорською Церквами, які належать до тієї родини Православних Церков, які не входять у диптих. Однак, якщо вважати, що спілкування з ними є доказом того, що УПЦ КП є розколом, то той самий еклезіологічний статус необхідно застосувати й до РПЦЗ, яка впродовж 1969-1978 рр. перебувала у євхаристійному спілкуванні з грецькими старостильниками, з 1992 – з старостильницькими Церквами Румунії, а з 1994 р. – старостильницькими Церквами Греції й Болгарії. Виникає питання, чому спілкування з позадиптихіальними Церквами Македонії та Чорногорії робить УПЦ КП "розкольницькою", а спілкування з старостильницькими Церквами Румунії, Греції та Болгарії не призводить до аналогічного результату відносно РПЦЗ?
4. Єпископські хіротонії, які було звершено в Україні "колишніми" єпископами РПЦ Філаретом Денисенко, Яковом Панчуком та Андрієм Гораком, дійсно мали місце після того, як на цих єпископів було накладено канонічні санкції з боку РПЦ, до якої вони раніше належали. Однак, якщо вважати, що завдяки цим канонічним санкціям було ушкоджено апостольське спадкоємство в УПЦ КП, то варто вважати також, що воно ушкоджене і в РПЦЗ, де хіротонії відбувалися після накладення заборони в священнослужінні на клір РПЦЗ.
Таким чином, порівняльний канонічний аналіз свідчить про те, що або розколом є й РПЦЗ й українські автокефальні юрисдикції; або ж ані РПЦЗ, ані УПЦ КП не є насправді схизматичними церквами, а лише перебувають у зовнішньому розділенні із іншою православними спільнотами.
Логіка Москви зрозуміла. Однак ця логіка наскрізь політична. Об’єднання Московського Патріархату та РПЦЗ є можливим, бо РПЦЗ згодилася на суттєвий компроміс – визнати над собою владу Патріарха Олексія та Синоду РПЦ. Тим паче, що й об’єднання їх в одну юрисдикцію – політичне замовлення російського Президента, який сподівається, таким чином, підвищити імідж Росії. Що ж стосується об’єднання УПЦ та УПЦ КП (або навіть УАПЦ), то тут автоматично постає питання автокефалії. А вона абсолютно небажана для керівництва Московського Патріархату, яке сьогодні керується у своїх рішеннях імперською логікою. Отже, доводиться застосовувати практику подвійних стандартів. Що дозволено для РПЦЗ, заборонено для Київського Патріархату.
Доходить до абсурду. Екс-голова комісії з діалогу з УАПЦ митрополит Дніпропетровський Іриней публічно заявляє: "З розкольниками не може бути компромісів і діалогу"
Так? Неможливий? А чим же ви, владико, займалися, впродовж 1995-2006 рр., очолюючи комісію з діалогу з УАПЦ? Чи УАПЦ вже таємно увійшла до складу "канонічної" УПЦ і не є "розкольницькою"? Сміх та й годі! І це ми чуємо від ієрарха, що має вищу богословську освіту, очолює велику єпархію, зрештою, сподівається стати наступним предстоятелем УПЦ?
Подібні заяви звучали з вуст й інших архієреїв УПЦ Московського Патріархату, які коментували ініціативу Президента України В. Ющенка, розпочати діалог між УПЦ та УПЦ Київського Патріархату. Митрополит Донецький Іларіон: "Президент, который проявляет инициативу в решении церковных проблем, сам является членом раскольнической самозванной структуры „Киевский патриархат“. Он принимает „таинства“ у раскольников, молится с анафематствованным лжепатриархом Денисенко. Мы ответственны перед паствой, которую доверила нам Святая Церковь, и создание комиссий с церковными преступниками означало бы предательство по отношению к миллионам верующих православных христиан, хранящих послушание Украинской Православной Церкви". Архієпископ Сумський та Охтирський Марко: "Народ Божий не воспринимает идеи переговоров с богоотступниками, самосвятами, которые подобно хищным зверям разрывают на части хитон Христов. Даже если допустить, что иерархи приняли бы предложение Ющенко, возникает другой вопрос – что делать с 30 миллионами украинцев, которые не желают идти на компромисс с собственной совестью? Народ Божий дорожит единством с Вселенским Православием и ни на какие интриги не согласится!". Митрополит Луганський і Старобельский Іоанікій: "Мнение архиереев таково, что переговоров с раскольнической группировкой "Киевский патриархат", возглавляемой Михаилом Денисенко, и другими отделившимися от Церкви организациями быть не может. Єпископ Конотопський і Глуховський Інокентій: "...что касается инициативы Президента Украины Виктора Ющенко о создании единой Поместной Церкви, то хотелось бы отметить, что каждый должен знать свое место. Как говорится в народе: "Каждый сверчок знай свой шесток".
Читаючи ці заяви можна подумати, що ми якимось дивним чином опинилися у середньовіччі, де полюють на відьом та спалюють інакодумців. Однак найбільш трагічним є те, що серед тих, хто відверто виступив проти будь-яких переговорів з Київським Патріархатом та Помісності, є усі вірогідні кандидати на посаду предстоятеля УПЦ в майбутньому: митрополити Онуфрій Березовський (Чернівці), Іларіон Шукало (Донецьк), Агатангел Саввин (Одеса), Іриней Середній (Дніпропетровськ) та архієпископи Павло Лебедь (Київ) та Марко Петровций (Суми). Куди буде прямувати УПЦ, якщо її очолить хтось з цієї групи "московських яструбів"?
Цим питанням мають сьогодні перейматися не лише державні структури, але й усі громадські об’єднання, яким небайдуже чим буде УПЦ в майбутньому: українською Церквою або головним політичним ресурсом впливу Росії в Україні (як назвав УПЦ Московського Патріархату російський політолог Марат Гельман)?
Послідовна непослідовність Московського Патріархату в Україні дійшла критичної межі. Позиція УПЦ є наскрізь політичною, бо вона несамостійна. Не варто думати, що митрополитові Володимиру Сабодану бракує богословської освіти, щоб утриматися від заяв, що УПЦ КП – це "розкол", а РПЦЗ – "дійсна Церква". Але у нього немає іншого виходу. Його позиція – дзеркальне відображення думки Патріарха Олексія II та інших членів Синоду РПЦ, які вирішили будь-якою ціною зберегти єдність Московського Патріархату.
Та чи вдасться Московському Патріархові втримати Україну у своїх залізних обіймах? Відповідь залежить від загалу віруючих громадян України. Церква, яку очолює митрополит Володимир, – "законна", бо як частина Московського Патріархату має визнання світового Православ’я. Однак останнім часом ця Церква невпинно рухається до кризи. Боротьба з "розкольниками" забирає у Церкви занадто багато сил, виснажуючи її. І це неминуче впливає на стан церковної свідомості. В УПЦ стає все впливовішою "законницька", фарисейська течія, яка прагне до формального розуміння християнського віровчення. Священні канони стають центральною цінністю церковної свідомості, займаючи місце, яке має належати цінностям євангельським. Канонічність стає ідолом, підміняючи собою універсальні біблійні цінності любові та милосердя. Церква стрімко політизується, входячи в альянси з політичними силами, що мають маргінальний характер...
Цей шлях веде УПЦ до канонічного формалізму та "новітнього старообрядництва". А це, в свою чергу, неминуче призведе до того, що цю Церкву буде витіснено на маргінес суспільного життя. Одночасно постраждає і Українське Православ’я в цілому, оскільки в умовах розділення йому стає все важче протистояти місіонерській активності нових релігійних рухів, особливо харизматичних течій.
Проте альтернатива процесам маргіналізації ще існує. Це – відповідальна участь УПЦ в об’єднавчих процесах, що скеровані на ствердження в Україні Помісної Православної Церкви. А тому Помісна Церква – це не лише автокефалія, але й єдиний шлях порятунку Православ’я в Україні...
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи