Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Із рабства — на волю!

Цю відверту і зворушливу історію свого життя розповіла пані Тетяна братові Фадею. Такі люди, як вона, гідні подиву. Вони щодня, щогодини, щохвилини борються зі своїми пристрастями. Їх не злякала жахаюча назва — «Анонімні алкоголіки», бо зуміли визнати, хто вони, і зрозуміли, ким могли стати. Тому тепер живуть для того, щоб стати тими, ким хоче бачити їх Творець…

«Я народилась і виросла в місті. У звичайній радянській родині, де про Бога і релігію ніколи не говорилося. Була в сім’ї другою дочкою, найменшою, найхворобливішою і найулюбленішою.

Зростала, як усі радянські діти, за планом: дитячий садок, школа, інститут, заміжжя… Спитися і стати алкоголічкою не було мрією мого життя.

Скільки себе пам’ятаю, весь час страждала від почуття самотності, незважаючи на те, де знаходжусь і з ким. Чи то в садочку, чи у школі, чи в технікумі. Навіть перебуваючи у натовпі людей, або з ріднею, чи з чужими, мене переслідувало відчуття відокремленості від світу. З десяти років почала замислюватись над сенсом життя. Невже людина живе лише для того, щоб вивчитися, заробляти багато грошей, смачно їсти, гарно вдягатись, мати всі матеріальні блага і комфорт, ну ще діти, онуки, а далі — смерть і порожнеча? Від таких думок у душі ставало лячно і ніяково. Люди говорили, що я дивна: «Навіщо над цим замислюєшся? Живи і радій!». Але в мене так не виходило.

Я завжди намагалась бути досконалою, бо недосконалу хіба можливо любити? Намагалась бути першою і найкращою — у навчанні, змаганнях, гуртках, на роботі. Якщо в мене щось не виходило, то звинувачувала всіх, крім себе. Отримавши трійку в щоденник — викладач поганий, він мене не любить і прискіпується. На змаганнях зайняла не перше місце — суддя несправедливий. В гуртку не визнають мої таланти — не в той гурток записалася. Всі люди — підлі мерзотники, тільки і думають, як мені зробити зло… Так все життя виправдовувала свої невдачі й поразки. Мені ніколи не приходили думки, що потрібно багато і наполегливо трудитись в одному напрямку, щоб досягти успіху. Я хотіла все й одразу, думала, що маю таланти і здібності до всього, за що берусь, а успіх просто сам має падати на мою великомудру голову у формі лаврового вінця. Сьогодні бачу, що то було хворе уявлення про себе.

Так, я непогано закінчила школу, потім технікум, вступила до інституту, вийшла заміж, народила донечку. Наче все, як у людей, але чогось не вистачає. Порожнеча, страхи, самотність роз’їдали душу. Не могла «вписатися» в це життя, не вміла налагоджувати стосунків, мені завжди здавалося, що я не з цього світу і не така, як усі інші люди.

І тут з’явився алкоголь!!! Коли напилася вперше, зі мною стався ефект яскравого пробудження. Світ навколо з сірого буття перетворився на різнокольоровий!!! Думала, що нарешті я знайшла те, чого не вистачає для щастя і надасть сенс моєму життю. Коли випивала, було веселою, легко знаходила контакт, ставала «душею компанії», страхи щезали, а замість спустошення приходило відчуття яскравого і безтурботного свята.

У моїй родині не було алкоголіків і, здавалося, ніщо не віщувало біди. Я жила, як усі, випивала, як усі, — життя прекрасне. Але це відчуття раю дуже швидко закінчилось. Мені 27 років — і я на зборах «Анонімних алкоголіків». Кажуть, що жінки швидко спиваються. Зі мною це сталося швидко!..

Алкоголізм почав прогресувати після народження донечки. Якщо спочатку пила за принципом «хочу — п’ю, хочу — не п’ю» (могла раз напитися до непритомності, а потім півроку на спиртне не дивилася), то через кілька років почала напиватись раз на місяць, потім — раз на тиждень, а потім — і щодня. Я не помітила, як стала рабою «короля алкоголю», тремтячою мешканкою його божевільного царства. Потяг до спиртного прогресував страшенними темпами, його неможливо було контролювати. Наведу декілька епізодів з мого життя, щоб читач краще розумів, про що йдеться.

Будучи у стані сильного похмілля, я прийшла зранку на роботу. Дала тверду обіцянку, що сьогодні — ані краплі спиртного! Досить! Сьогодні пити не буду!! Треба владнати всі неприємності, і вдома з чоловіком, і на роботі з керівництвом. Проблем унаслідок мого пиття, повірте, було достатньо. Але так сильно мучило похмілля… І коли мені в обід запропонували випити 100 грамів горілки, я чомусь відразу забула всі свої обіцянки і спокусилася випити: «Це ж тільки трішки, для кращого почуття, хіба мені зашкодить?». Потім було ще трішки і ще трішки, поки не закінчилась моя зміна. Приїхавши додому, алкоголь почав швидко виходити, мені ставало все гірше і гірше. Випити вдома було нічого і грошей теж не було. Мої руки гарячково тряслися, серце то вискакувало з грудей, то билося через раз, було відчуття, що помираю. Мозок «закипав» і шукав виходу: де взяти похмелитись? І тут я згадала, що у ванній кімнаті, на полиці вже кілька років стоїть пляшечка зубного еліксиру «Рябінушка» і що цей напій вживають алкоголіки. Ставало ніяково, моя свідомість розкололась на дві частини. Одна говорила: «Якщо ти це вип’єш, то змушена будеш визнати себе алкоголічкою!!!». А інша шепотіла: «Випий, випий… Тобі зразу стане легше…». Недовго вагавшись, я випила цей «благородний напій». Мене трохи перестало трясти, тепло пішло по тілу, серце перестало колотитись і мозок зробив висновок: «Ну яка я алкоголічка?! Який чудодійний напій, ним також можна похмелятись». На сьогодні я таке мислення називаю чистим безумством. Я деградувала, не усвідомлюючи цього.

Протягом року пила практично щодня, і при цьому були запої. Як витримав мій організм, не знаю. Певне, у Господа був якийсь план на моє життя і Він не дав померти.

Чоловіка й мене запросили на весілля за сватів. Це було дуже відповідально. Я розуміла, що хоча б за тиждень до весілля мені треба перестати пити, «просохнути», але ніяк не виходило взяти себе в руки. Так настала п’ятниця. Я знову напилась. До повного щастя впала і на моєму обличчі з’явилися всі ознаки «асфальтної хвороби». Це було жахливо!.. Зранку йти на весілля, за сваху, як людям дивитись в очі? О, бідолашний мій чоловік! На сьогодні можу уявити, як йому було соромно за таку жінку! Але я і тут викрутилась. Загримувала обличчя. Знайомим сказала, що мене чоловік побив. Чоловіка пристидила і сказала, що ми не можемо людей підвести і нам обов’язково бути на весіллі, хоча він дуже не хотів туди йти. Ми ж почесні свати. Ми маємо бути відповідальними! І ми пішли, але якщо чесно, то яка відповідальність з мого боку? Я просто не могла дозволити собі пропустити таку велику п’янку. Правда, в перший день свята я випила тільки три чарки і дуже пишалася цим. Навіть чоловік похвалив: «Бачиш! Можеш, коли хочеш, не напитись!» І дійсно — можу. Проте вже на другий день весілля я напилася так, що не пам’ятаю, як потрапила додому.

І таких епізодів були сотні. Якщо на початку пиття алкоголь давав почуття радості, щастя і веселощів, то тепер, опритомнюючи після чергової пиятики, в душі переживала відчай і розчарування, жах і самотність. Передати словами ті душевні муки неможливо. Той «рай», який створював колись алкоголь, перетворився на пекло. Я ненавиділа себе за слабкість і мучилась питаннями: «Чому знову напилась? Я ж обіцяла, що більше ніколи!!! Я божевільна? Де моя сила волі? Чому це зі мною, а з іншими — ні? Я, напевно, не під тою зіркою народилася! Чому я вирішую, що вип’ю трішечки, а потім не можу зупинитись? Чому? Чому? Чому?».

Цих «чому» було набагато більше, ніж відповідей. А найстрашніше — я нікому не могла щиро розказати і поділитися про те, що зі мною відбувалось. Боялася, що мене сприймуть за божевільну і закриють у психіатричну лікарню. Висміють і проклянуть.

Чоловік давно говорив, що я – алкоголічка. Благав, сварив, лякав, пропонував лікуватись. Але я не розуміла – від чого треба лікуватись? Думка про те, що алкоголь – мій вірний друг, міцно сиділа в голові. Потім почали давати зауваження на роботі, погрожували звільненням. Відвернулися старі друзі, а на їх місце приходили ті, з яких я сама раніше насміхалась і прозивала «синяками». Мені часто говорили: «Ти така гарна, коли не п’єш. Маєш усе, заради чого варто жити: дім, роботу, чоловіка і доньку. Невже ти не можеш взяти себе в руки?» І бачить Бог, я намагалась це зробити, але нічого не виходило.

Так не могло тривати вічно, і закінчилося тим, що чоловік вигнав з дому зі словами: «Мені не потрібна жінка-алкоголічка. Я позбавлю тебе материнських прав і здам в ЛТП». З роботи теж культурно попросили. Дякую, що розрахували не за статтею. Батьки на той час не знали, що мої проблеми з алкоголем настільки серйозні, тож забрали жити до себе. Мама думала, що своєю любов’ю і ласкою відігріє мене, що у всіх бідах винен мій чоловік і колектив на роботі, де не цураються чарки. Чесно кажучи, я і сама в це вірила. Звичка шукати причину в інших, а не в собі, була моїм захистом, щоб ніколи ні за що не відповідати.

Коли ж мій алкоголізм розбушувався і стався черговий зрив, тоді батьки на власні очі побачили всю цю п’яну «чарівність» і церемонитись не стали. Поставили перед вибором: «Або ти ідеш лікуватись, або ідеш на всі чотири сторони». Ось тут мені стало не до жартів, я злякалась, бо точно знала, що «бомжувати» мені неприпустимо, і дала згоду на лікування.

Але куди йти і до кого звернутись? Де лікують алкоголізм і які методи лікування популярні в народі? Виявилося, що є наркодиспансер, кодування або на крайній випадок бабка-«цілителька» і дід-«чудотворець». Це все, що могли взнати мої близькі у надійних знайомих, бо про таке позорисько, як алкоголік у сім’ї, не кожному розкажеш. Мама вибрала кодування, бо медицині в нашій сім’ї довіряли більше.

І ми пішли. Від зупинки до кабінету анонімного лікування при обласному наркодиспансері треба було пройти метрів 200–300, і для мене це було дуже важко зробити. Я була близько доби без хмільного, тіло тремтіло. Душа вмирала від страху і сорому, здавалося, все місто знає, що зі мною трапилось. Я – алкоголічка, і це мене, Тетяну, а не Марину чи Наталю, мама веде лікувати від алкоголізму. Здавалося, що я обліплена такою грязюкою, від якої ніколи не можна буде відмитись. Хотілося вмерти і щезнути з цього світу.

Переступивши поріг кабінету, я потрапила на прийом до нарколога-психотерапевта. Трохи поспілкувавшись, він… відмовився мене кодувати і запропонував відвідати збори Анонімних алкоголіків (далі по тексту скорочено – АА). Коли я почула слова «алкоголіки», ще й «анонімні», то у моїй напівтверезій голові почали вимальовуватись о’брази людей у рваних одежах, з синіми обличчями, ті, що харчуються зі смітників і валяються по канавах. Мама теж перелякалась. Напевне, лікар божевільний! Я прийшла до нього з такою жахливою життєвою драмою, а він відмовляється мене лікувати, та ще й до алкоголіків посилає. Чим ці люди, які опустилися на самісіньке дно життя, зможуть допомогти? На мамине запитання: «Хто ці люди і скільки коштує таке лікування?» – лікар відповів: «Це збори цікавих людей і безкоштовно». Я подумала: «Лікар божевільний, без сумніву! Як алкаші можуть бути цікавими? Але якщо безкоштовно, то піду. Хоч якась з мене користь буде, не розтрачу батькові гроші на кодування».

Ось так наступного дня, 28 листопада 1998 року, мама бере мене за руку і веде на перші збори АА. Чому за руку? Батьки не довіряли і боялися, що знову кудись втечу і нап’юсь.

Коли я увійшла до кімнати, то побачила близько 10–15 охайно вдягнених, життєрадісних, щасливих і усміхнених людей. Особливо виділялись дві жінки, я подумала, що це лікарі, які з нами працюватимуть. А де ж алкоголіки? Почалися збори. Люда-алкоголік, Роман-алкоголік, Олена-алкоголік і т. д. Ці 10–15 охайно вдягнених, усі виявились алкоголіками, а ті дві жінки-«лікарки» мали на той час найбільший термін тверезості серед членів групи. Я була вражена!

На зборах багато що здавалось незрозумілим, але особливо уважно слухала виступи жінок-алкоголічок. Вони ніби говорили про моє життя, про пиття наодинці, про жахливі похмілля і про те, що неможливо вчасно зупинитись, про почуття сорому і страху, про жахливі неприємності в сім’ї й на роботі, які спричиняє пиятика. Вони пройшли через це і вижили. Своїм прикладом довели, що життя без спиртного можливе, що окрім петлі на шию, в мене є вихід – Товариство анонімних алкоголіків і програма видужання «12 кроків АА».

Почути жіночий досвід було вкрай важливо. Чомусь у нашому суспільстві чоловік-п’яниця ще якось сприймається, а от жіночий алкоголізм – це щось недопустиме і дуже принизливе. В АА мене навчили не соромитись того, що я захворіла, бо це може трапитись будь з ким. Із того часу не вживаю алкоголь 16 років. Колись на одних зборах почула вислів: «Гріх впасти, але ще більший гріх не піднятись».

Підніматись було не так просто, як здавалося на перший погляд. Перестати пити було тільки початком одужання. В АА пояснили, що алкоголізм – це хронічна прогресуюча хвороба. Що мені ніколи і ні за яких обставин не можна ані грама спиртного. Що я вже ніколи не зможу конт­ро­лю­вати кількість випитого, бо маю алергію тіла, яка проявляється у шаленому потязі до пиття, коли алкоголь потрапляє в мій організм. Також сказали, що моїх сил не достатньо, щоб залишатись тверезою, і я повинна шукати щось сильніше за мене.

У моєму випадку було важливим, що АА – не церква і є нерелігійною організацією. Мене виховували в радянському дусі. Тоді я про Бога нічого не знала і до віруючих людей ставилася з презирством і острахом, вважала їх нікчемами, які хочуть тільки одного – затягнути мене у свою секту. Загалом думала, що Бога нема, часом допускала, що Він існує, але до мого життя не має ніякого відношення. І взагалі, навіщо Богу така грішна людина, як я?

Коли алкоголік приходить в АА і має свої релігійні переконання, то це вітається, а якщо такий випадок, як мій, то можливо вибирати релігію до душі. Ніхто нічого не нав’язує. Людина залишається вільною у виборі віри. АА є не релігійною організацією, допомагає кожному, хто страждає від алкоголізму, і це єдина ціль товариства. Головне – вірити, що Бог є. Я знайшла Бога і маю на сьогодні свої релігійні переконання. В тверезості з майже атеїста поступово стала віруючою людиною.

Далі мені потрібно було передивитись усе своє життя і дати йому чесну моральну оцінку, а потім щиро розказати про своє життя іншій людині, визнати перед Господом усі свої недоліки і захотіти стати кращою. Згадати всіх, кого я скривдила, і відшкодувати завдані їм збитки. Молитись і просити Всевишнього про захист і опіку кожного дня. Якнайменше думати про себе і допомагати іншим алкоголікам досягти тверезості. Я намагалась виконувати і виконую цей план до сьогодні. В АА мені сказали, що зможу залишатись твереза за умови духовних змін, а їх можливо досягнути тільки з Божою допомогою, якщо жити за принципами, перерахованими вище.

У результаті я пережила вражаючі зміни. Віра в Бога звільнила від страху і самотності. Правильні й чесні вчинки сьогодні звільняють від почуття сорому за вчорашній день. Відшкодовані збитки звільнили від почуття провини за минуле. Допомога алкоголікам і турботливе ставлення до інших людей звільняє від порожнечі й непотрібності, надає моєму життю змісту і цікавості.

У тверезості в мене склалась нова сім’я. Чоловік також видужуючий алкоголік, який не п’є багато років. Маємо три донечки. Я дуже щаслива у шлюбі. Багато подорожуємо, маємо друзів по всьому світу. Також у тверезості здобула додатково дві професії. Одна з них пов’язана з художніми роботами в церквах, цим і займаюсь тепер.

Але життя не є завжди солодкою цукеркою. Бувають радощі, бувають біди і труднощі. Коли мала два роки тверезості, мій батько раптово захворів і помер, погіршилися взаємини з мамою, не було заробітків, і на душі бувало по-різному, знову поверталися розпач і біль. Але саме ці важкі моменти життя вчили все більше покладатися на Бога і показували, що без Нього я нічого не варта.

В АА мене навчили: що б не трапилось у твоєму житті, воно не варте того, щоб напитись, а Господь завжди дасть сили пережити всі труднощі. Я безмежно вдячна Творцеві, що дав мені другий шанс на життя, дав сили піднятись з того дна, на яке мене опустив алкоголь. Я вдячна всій спільноті АА і всім тим людям, які допомагали й допомагають мені одужувати від цієї підступної хвороби. Тепер на своєму досвіді я точно знаю, що Бог творить з нами чудеса і для Нього немає нічого неможливого.