→Газета →
СВЯТИНЯ ВЗИВАЄ ПРО ВІДРОДЖЕННЯ
Андрій ГНАТЮК
19 листопада єпископ Михаїл освятив домовий храм Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, що в Жидичині Ківерцівського району. З ініціативи й благословення владики храм названо на честь преподобного Миколи Святоші, князя Луцького. Після освяти монастирської церкви преосвященний Михаїл разом із намісником обителі ієромонахом Марком (Левківим), ківерцівським благочинним протоієреєм Олегом Ткачусем та іншими священнослужителями відправили Божественну Літургію. За Богослужінням єпископ виголосив проповідь про історію монастиря, його відродження в наш час та про покликання молоді до подвигу чернецтва в минулому й сьогоденні.
З давніх-давен Волинь була осередком православної віри. Перші храми тут постали ще за часів князя Володимира. Наші землі він обрав за зимову резиденцію, куди часто приїжджав на полювання. Історія древніх святинь Волині відображена в старовинних літописах, які чудом вціліли досьогодні. Згадують вони і про Жидичинську обитель, засновану раніше від Почаївської лаври. У «Літописі руському» проти неї стоїть 1227 рік, коли до чудотворної ікони святого Миколая приїжджав прикластися князь Данило Галицький. На той час у монастирі несли послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню лишилися троє монахів. І вже за певний період Жидичинська обитель охоплювала більше 10 сіл і містечок.
У ХVІІ столітті, за часів Петра Могили, монастир перейшов до греко-католиків, які привнесли у його життя свій устрій. Є згадка, що тут побував уже будучи монахом син Богдана Хмельницького Гедеон, або Юрій, як його називали після постригу. Намісник монастиря греко-католицький митрополит Яків Суша писав тут книгу «Фенікс», де зібрав чудеса біля Холмського образа.
1795 року Катерина ІІ ліквідовує василіанський чин, у тому числі й Жидичинський. Обитель розформовують, закривають, а через 3 роки Павло І передає його римо-католикам. 1839 року монастир остаточно припинив існувати, частину будівель і мурів розібрали, а цеглу перевезли в Ківерці для будівництва залізничного вокзалу.
Лише на початку 30-х років ХХ ст. це місце знову зайняли господарі. Православний митрополит Полікарп (Сікорський) організував тут свою резиденцію, так звані митрополичі палати. 1936 року під його керівництвом в Жидичині працювала комісія з перекладу Святого Письма.
Після війни у приміщеннях розмістилася школа, а коли збудували нову, монастирська споруда занепала повністю, поки 2003-го Церква знову не взялася за її відродження. Навесні у Свято-Троїцькому соборі єпископ – тоді ще Чернігівський і Сумський – Михаїл постриг у ченці з ім’ям Марк Михайла Левківа, якого через кілька місяців Священний Синод призначив тут намісником.
– Не знав, що сюди йду. Коли побачив уперше, було страшно. І не вірив, що щось можна тут зробити. Важко було починати розігрівати життя в монастирі з двох причин, – згадує ієромонах Марк. – Перша – це морально. Бачиш зруйнований будинок, бачиш, що немає вікон, дверей і щось робити починати важко. Вагомої фінансової допомоги не було. Потрібно було десь шукати кошти, просити, добиватися чогось, щоб щось робити. Слава Богу: був не один, через що й було трохи легше.
Коли отець Марк прийшов у ці руїни, тут вже був один насельник. Цей мандрівник Костянтин покинув сім’ю і довго шукав усамітнення. Він облюбував Жидичинську землю, створив тут елементарні умови і став жити.
Намісник каже, що облаштованих було дві кімнати, але все умовно. Були вікна й двері. Дві розламані пічки, жодних меблів, два ліжка, надто вже скромний посуд – от і всі статки.
Для Костянтина цей монастир став останнім притулком. На зорі відродження обителі самітник помер від раку, і колишня дружина поховала його тіло на Київщині.
Сьогодні в монастирі живе п'ятеро ченців. Провели струм, підведені газо- й водопостачання. Поки що душова у них на вулиці. І навіть взимку вони послуговуються нею. Виживають за рахунок пожертв. Скриньки для фінансової допомоги стоять у кількох храмах. За тиждень у середньому їм вдається зібрати 150 гривень, іноді буває й більше 300. За ці гроші вони повинні прогодуватися, заплатити за світло, а іноді ще й за дрова, виготовити певну документацію і щоб на проїзд ще лишилося. Будівля ж монастиря перебуває під охороною держави як пам’ятка архітектури.
– Напевне, є воля Божа, щоб утриматись, – розмірковує ієромонах Марк. – Інколи навіть дуже дивно: немає нічого, – коли тут щось з’явилося, то хтось щось приніс, невідомо звідки воно приходить. Немає розкоші, але щоб жити, щоб працювати, є всі умови.
Чернече життя – це певна жертва Богу своїми благами й волею. Той, хто стає на цю стежину, мусить бути впевнений, що він цього хоче, адже назад вороття вже немає. Зречення чернецтва – це порушення обітниці, даної на вірність Богу, і є смертним гріхом. І хоча монахи користуються багатьма досягненнями цивілізації, вони живуть в іншому світі, за іншими законами. Справжні ченці ті, які сповна принесли себе в жертву Господу, тому один з принципів – безперервна молитва і обмеження всього того, що спокушало в миру.
– М’яса в монастирях, як відомо не вживають. Ну було, що хотілося колись чогось такого. А зараз нема – нема потреби в цьому. Життя змінилося, все йде в новому порядку – розповідає келар (завгосподарською частиною) отець Святополк.
У монастирі постійно живуть послушники, які випробовують свою готовність до чернечого подвигу. Через якийсь час їх прохання до правлячого архієрея про постриг втілюється в життя. Невидима межа відокремлює їх від світу спокус, які тоді діють ще сильніше, ніж до постригу. Одразу починається перше випробування – стриматися і вистояти.
Тут постійно є робота. Насельникам доводиться важко працювати. Самі обробляють землю, завдяки чому забезпечили себе картоплею. Правда, іншої городини не вистачає. Фізично відпочивають лише у свята, духовно – ніколи.
– Саме життя в нас відбувається за чітким розпорядком, – каже отець намісник. – Відбій, підйом – для цього є певні години. Молитви відбуваються теж за своїм чином. Починається день з молитви, праця, обід, праця, вечеря, вечірні молитви, вільний час і Опівнічна служба. Цей вільний час переважно є від 9 до опів на 11, тобто в цей час вони можуть почитати, поспілкуватися, більш у тісному колі посидіти. Щодо Нового року, то такий самий розпорядок, який звичний для монастиря: Всенічна і, напевне, щоб запам’ятати входження в Новий рік – нічні чування, які будуть проводитися в монастирі. Зранку літургія – звичний день, тому що це не є свято для монаха, правда, цього разу 1 січня припадає на неділю.
Чернеча лампада палає в Жидичинському монастирі два з половиною роки. За цей короткий час тут вдалося облаштувати дві келії, трапезну і церкву.
– Від початку відновлення цього монастиря ми віримо, що святий Миколай має особливу опіку над нами, бо це проявляється і в тому, що швидко йде робота, і братія збільшується, – говорить отець Марк. – І, напевне, якби не заступництво святого Миколая, то не було б і нас тут, і нічого не робилося б. Тому в молитвах завжди дякуємо йому за допомогу, просимо надалі не відвертатися від нас і допомагати тим заступництвом перед престолом Божим.
Але відродження Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря повинно бути не лише справою ченців, а йдержави. Ця древня споруда знає славну історію нашого народу. Ця земля просочена слізьми і кров’ю наших предків, які ревно боронили рідну землю і православну віру від багатьох ворожих нашесть. Нищівної кривди завдав святині більшовизм. Але сила Господня нездоланна. Він знову дає нам шанс очиститися і знайти спасіння у відродженні Жидичинського монастиря.
Поруч з монастирем стоїть церква святого Миколая, збудована 1723 року, де зберігається копія чудотворної ікони Мірлікійського архієпископа. Свого часу до оригіналу приїздив прикладатися сам Данило Галицький, але де образ тепер – нічого не відомо. Єдиним комплексом колись були церква й митрополичі палати, де нині монастир. Але через розкол у Православ’ї вони належать різним Патріархатам. Почергового Богослужіння тут не досягнуто.
Увечері того дня, коли було освячено домовий храм, монастир поповнився рясофорним монахом. Преосвященний звершив чернечий постриг над одним із послушників. Новопострижений Андрій Мільян прийняв ім’я Кирил на честь преподобного Кирила Новоєзерського (Новгородського, 1649).
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи