Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Дисидент... в’язень... викладач семінарії

8 листопада настоятель парафії Воскресіння Христового в Луцьку священик Ярослав Черенюк відслужив панахиду по Дмитру Іващенкові з нагоди 95-річчя від дня народження. Вона відбулася на міському кладовищі поблизу с. Гаразджа. У проповіді душпастир згадав про діяльність цього патріота, закликав присутніх молитися за спасіння його душі.

Згадаймо і ми віхи життя цього достойника, бо ж святість життя проявляється у різних формах, та найперше в праці для ближніх. Він для багатьох був світочем, прикладом, живою легендою. Дмитро Полікарпович Іващенко (08.11.1919–12.07.2004) – лідер дисидентського руху 60-х років на Волині, викладач, керівник літературних студій, талановитий учитель, особа незвичайна, з винятково складною долею.

Родом із Полтавщини, дивом вижив під час голодомору 1932–1933 років, пройшов пекло війни 1941–1945-го, куди пішов добровольцем зі студентської лави. Очевидно, оберігав його святий покровитель великомученик Дмитрій, бо вцілів після поранень, контузії, бо тринадцять разів тонув і вертався до життя.

Після війни приїхав працювати на Волинь. Свою роль у його долі відіграла зустріч у квітні 1945 року з волинянкою Марією Мочичук із села Мильці. Вона була членом ОУН – УПА. В любові до України була безкомпромісна і мужня, мала поетичну, духовно багату натуру, знала безліч народних пісень і прекрасно виконувала їх. Молодих людей поєднали романтичні почуття, але їхні стосунки обірвала війна. Про долю Марії довідався аж у 70-х: вона загинула від власної кулі в криївці, рятуючись від карального рейду НКВС.

З 1955 по 1965 роки Дмитро Іващенко працював у Луцькому вчительському (згодом – педагогічному) інституті, де зробив значний вплив на розвиток української філології та літератури. В автобіографії писав: «Це був період, коли повіяло хрущовською відлигою. Я з захопленням сприймав появу творів шестидесятників, особливо – В. Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Світличного, І. Драча. Хотілося донести ці нові віяння і до студентів. І не помітив, як відлига перетворилась на ожеледицю. І підсковзнувся». Людині природно прагнути пізнання. Поширення у ті роки самвидавчої літератури розширяло кругозір, створювало правдиву картину про українську історію і письменство, розкривало злочинні дії імперської системи щодо нашої нації. З лекцій, семінарів, колоквіумів Д. Іващенка в Луцькому педінституті починалась поетична творчість відомих творців слова – Олександра Богачука, Костя Шишка, Лесі Ковальчук, Івана Чернецького, Йосипа Струцюка.

Викладач залучав студентів до вічних людських ідеалів, які рухали ним самим. Був прихильником літератури високої. Не сприймав брутальності. Та радянський режим не залишив його без уваги. Відповідні органи уміло сфабрикували справу про антидержавну діяльність викладачів Д. Іващенка та В. Мороза. Юдівські «принципи» працювали на повну потужність. Колега і начебто приятель три роки збирав справу на Іващенка для невсипущого КДБ. За його заявою-доносом Дмитра Полікарповича арештували. Потім слідчий ізолятор, показовий суд і мордовські концтабори.

Похмурі будні ув’язнення не вбили прагнення свободи слова і духу. Вів щоденник, займався самоосвітою і… продовжував писати вірші. Дмитро Полікарпович постійно перебував у творчому тонусі, його присутність створювала атмосферу духовного піднесення. Навіть кримінальники не приховували до нього поваги. Після дворічного перебування в концтаборі – двадцять три роки ізгоєм. Коли вийшов з тюрми, КДБ запропонувало співпрацю, а як нагороду – місце вчителя в будь-якій школі Луцька. Він відмовився. Тому потрапив у село Поромів Іваничівського району. Там плекав талановитих учнів, які тепер відомі та вдячні своєму вчителеві. Це поети-журналісти Олег Потурай, Віктор Вербич, Світлана Гах, директор Нововолинської школи Іван Пукля та інші.

Іващенко був незвичайним учителем. У часи христопродавчої національної глухоти виховував нове покоління для України – патріотичне, віддане високим ідеалам людяності, порядності. Атеїстична радянська держава забороняла педагогам доносити світло Христового вчення молодим. Та сутність Дмитра Полікарповича як людини була глибоко християнська. Цю високу мораль заклали йому батьки – прості працьовиті хлібороби з Полтавщини. Саме тому в одному з віршів він визначив себе «людиною назавжди, людиною – наскрізь». Цю елегію, переспів з Федеріко Гарсія Лорки, написав 1966 р. в свій день народження у в’язниці (публікується вперше).

Поете! Любити свій край –
не є злочин, коли це для всіх.
Antonio Matshado
В нав’юченій кров’ю північній богині
На сірому тлові скелетів-беріз
Лиш сорок і сім продзвеніло людині,
Людині назавжди, людині – наскрізь.
А хтось позира крізь скирту протоколів,
Крізь ліпори ракових тлустих пухлин,
Крізь сморід кав’ярнь і горласті футболи,
Крізь стяг коньяку з кров’яних копійчин,
Крізь клітки парканів, бушлатні ряднини,
Крізь сиві багнити й ціанистий яд, –
Не сорок і сім вшанувати людині,
А слово зв’язати і руки скувать.
Дух слова зв’язати? І руки-умільці?
І айстрові очі під плугом чобіт?
І проліски серця? І рани на серці?
І чуйність квіткову? І лагерний піт?..
>Ха – ха!
Бабахнуте сміхом каміння бухкоче,
А ріки не з гір, а на гори струмлять.
Смереки розвіюють пам’ятку ночі,
І знов над чолом табунці ангелят!
А ангели мовлять слова голубині,
Лавруючи будні в поденній судьбі,
І ангели, щирі коханці Вкраїни,
Ласкаво нашіптують вічність тобі.
Уже будучи на пенсії, педагог працює на Поліссі: спочатку в Камінь-Каширському, а потім Ратнівському районах. П’ять років зігрівав його серце, відкрите до молоді, учительський та учнівський колектив Луцької гімназії № 21. На початку 90-х викладав українську мову у Волинській духовній семінарії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Дуже радів, що в нас росте чудова молодь, засмучувався, коли бачив відсутність духовних устремлінь і павутиння міщанства.

Помер 12 липня – у день первоверховних апостолів Петра і Павла, найбільших учителів християнських, бо, напевно, заслужив у Бога, не отримавши за життя звань і титулів, називатися у серцях своїх учнів – Великим Учителем.