Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Почути Донбас

Новела

Коли після скаженого обстрілу блокпост зайняли сепаратисти, Ілля Захарук лежав нерухомий, а його уніформа тліла й димілася. Він лише побачив, як хтось у балаклаві нагнувся над ним, зняв йому каску, за голеним по-козацьки чубом переконавшися – це доброволець, поглянув йому в очі й сказав:

– Этого в лазарет. Он не обгорел почти что, но сильно контужен.

Але козак нічого не чув і не міг спромогтись хоч на слово.

До нього підійшли, поклали на носилки, у медичну машину й повезли.

Так Ілля Захарук опинився серед ворогів, у ворожому шпиталі. Бачив тільки, що до нього підходили у білих і зелених халатах, про щось говорили між собою, знімали з нього пропалений одяг, робили уколи, – однак Ілля нічого не чув і не міг спромогтись ні на слово. Немов було це не з ним, а десь в паралельному світі. Потому провалився у сон.

Коли прокинувся (хто зна, скільки минуло часу), побачив медсестричку, що нахилилась до нього. І знову ж – неначе в іншому світі: ні звуку й ні слова.

Дівчина взяла аркуш паперу й великими буквами написала: «Ты в Донецке в госпитале, сильно контужен, не можешь слышать и говорить. Лечение будет, наверное, долгим, и еще не известно, чем кончится. Хочешь, я научу тебя языку глухих? Меня зовут Света».

Ілля прочитав, поглянув на миловиду сестричку й кивнув. І так почалась їхня учбá.

Ілько спершу почував себе малою дитиною, що тільки-но починає говорити. Либонь, зараз кумедно белькоче, мов дитя, лиш мовою глухих. І ці помилки змушували Світлану всміхатись, як маму, коли вчиться говорити її дитя.

Але сестричка, певно, добре зналась на сурдопедагогіці, бо навчання йшло доволі швидко. Вона малювала якийсь предмет, або показувала картинку, чи й сам предмет, якщо був під рукою, і кілька разів виразно робила рухи. Серце: вказівним пальцем двічі торкнутись там, де серце; тиск: правою рукою двічі стиснути ліве передпліччя; високий тиск: по лівій долоні вгору правою і двічі стиснути ліве передпліччя; температура: праву руку – під ліву пахву; температура падає: те ж і дві розкриті долоні, одна проти одної, – донизу; говорити: вказівним пальцем два кругових рухи від губ; слухати: праву долоню буквою С притулити до вуха; «Я одужую»: показати пальцем на себе й по лівій долоні вгору, обидві долоні стиснувши – від грудей уперед… Вивчали й жестову абетку:а – пальці в кулак, б – схрестити вказівний і середній, в – долоня прямо, г – вказівний донизу… І склали кілька перших слів: С-в-є-т-а, І-л-л-ю-ш-а, Д-о-н-е-ц-ь-к, У-к-р-а-ї-н-а.

Одну годину на день, переважно зранку, тривали їхні заняття. Потім Світлана йшла, учень же відразу починав чекати наступного ранку. Заходили інші медсестри, і лікарі, переважно сердиті, щось зло говорили між собою та глипаючи на Ілька, однак він не чув і думав лишень про завтрашній ранок.

Мабуть, і Захарук був здібним учнем. На кінець другого тижня вони вже розмовляли – не розмовляли, а балакали, – не балакали, а базікали, часом збиваючись і повторюючи одне й те саме: про погоду й сніданок, про лікування, про собак, про спорт… Не говорили тільки про війну, а вибухів, що лунали раз-по-раз, він не чув.

«Ти. Дуже. Красива», – якось сказав жестами Ілько.

«Спасибі, а ти мужній і розумний», – відповіла Світлана.

Після цих успіхів вона принесла в палату ноутбука і декілька дисків. Тепер учень зміг навчатися і коли немає вчительки. Тут виявилися й уроки з уже пройденим, і нові захопливі розповіді про тварин, про різні країни…

Серед усього цього багатства натрапив Ілля на Євангеліє. Щоправда, Євангеліє від Матфея було перекладено на американську мову глухих, трохи відмінну від тієї, що навчила його Світлана, однак майже все із тих жестів Ілля зрозумів. Не все зрозумів щодо змісту, деякі вислови здались йому парадоксальними й зовсім не очевидними, проте змушували добряче задуматись. (Він досі, можна сказати, не чув і не читав Євангелія, хіба що коли-не-коли у тій церкві, що в його містечку, але там правилось по-церковнослов’янськи).

Особливо його збентежили такі слова Ісуса Христа: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас…» (Мф. 5:44). Справді, парадоксально. І є над чим добряче задуматись… Особливо після всього, що побачив і пережив останніми місяцями.

«Принеси. Мені. Б-і-б-л-і-ю. По-у-к-р-а-ї-н-с-ь-к-и», – попросив він Світлану наступного ранку, і кілька тижнів читав Святе Письмо. Лише процедури, Світланині заняття і Святе Письмо.

А потім прийшов ранок, коли він попросив: «Покажи, як буде “В-и-х-о-д-ь з-а м-е-н-е з-а-м-і-ж”». Ось так, показала вона. Ілля це повторив, а Світлана у відповідь лише притулилась до вже зміцнілої, статечної фігури.

– Ну вы даëте, кто ж в такое время женится? – вразився працівник загсу. – Да и бланков новых у меня нет, только старые, украинские.

– Заповнюй українські! – раптом промовив молодий.

Вістка про те, що важкоконтужений, майже безнадійний, заговорив, миттю рознеслась по лікарні! Не інакше як любов, от що любов робить, цокотів увесь жіночий медперсонал, згадуючи, що вже чули десь про таке: чи то в тому серіалі, чи в тому, чи в журналі якомусь читали… Вже навіть збиралися йти вітати.

– Постой, постой, – раптом спинив цю ейфорію замполіт. – Значит, пленный Захарук уже не тяжело больной, он уже полностью здоров? Так что завтра, на бандеровский Дэнь Нэзалэжнасти, будет у нас идти по Донецку вместе со всеми пленными – коридором позора.

***

Він ішов у колоні серед понурих, потомлених і осунутих бранців та після місяців повної тиші усе вражався кожному звукові. Натовп обабіч щось кричав, скандував, улюлюкав… Трохи згодом став Ілля вирізняти з цього потоку слів окремі вигуки й уривки фраз:

– Фа-ши-сты! Фа-ши-сты! Фа-ши-сты!
– Твари! Твари!
– Добить их надо!
– «А Я говорю…»
– Фа-ши-сты! Фа-ши-сты!
– На колени!
– Уроды!
– «А Я говорю вам…»
– Фа-ши-сты!
– У-бий-цы!
– «А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас…»