Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Одне життя

Нарис

У селі стояли передові німецькі частини. За будь-якої зручної нагоди вони охайно готували їжу: нація любить добре поїсти. Під час обіду привели полоненого радянського льотчика; обшукали і знайшли в його сумці, замість належного за нормою шоколаду, суху солену воблу – так Сталін піклувався про своїх «славних соколів». Зі сміхом німці передавали один одному рибу, били нею по халявах, а потім віддали полоненому. Німецький повар налив повний казанок горохового супу, наполовину з м‘ясом, і передав льотчику, проте той заперечливо похитав головою. Він відщипував по шматочку суху рибу, жував і повними очима сліз вдивлявся у блакитне небо, де нещодавно згорів його фанерний винищувач. Очевидно, його непоказна гідність розчулила переможців і вони з розумінням замовкли, адже у всіх воїнів одна доля.

Потім прийшов командир і віддав наказ – полоненого в табір. І потрапив льотчик кудись у Майданек чи Треблінку; там він буде голодувати і помирати; два рази спробує втекти, випробує на собі побої та укуси злих вівчарок, а потім дочекається своїх – визволителів.

Молокосос-слідчий НКВД буде бити рукояткою нагана по столу і кричати: «Боягуз! Зрадник! Чому не застрелився?!» – «Жити хотів», – відповів льотчик. – «Будеш жити на лісоповалі, гнидо!». І відсидить «славний сокіл» ще п‘ять років, уже в сталінських таборах, як «зрадник Батьківщини».

Повернеться він додому після амністії у свою ленінградську комуналку, що на Василівському острові, у знайомий кам‘яний колодязь, в якому з вікна видно лише клаптик неба, і зустріне його донезмоги постаріла дружина Катя, і тихо, немов велику таємницю, повідомить, що їхня єдина дочка померла від голоду в блокаду і спочиває тепер на Піскарьовському кладовищі у братській могилі. І вперше в житті льотчик, комсомолець-атеїст захоче, щоб був Бог, щоб Він зібрав їхні страждання у Свою чашу спокути. А ввечері принесе пляшку, вона заведе старий патефон, поставить вищерблену платівку і вони будуть слухати знайому до болю мелодію:

Ночь коротка, спят облака,
И лежит у меня на ладони
Незнакомая ваша рука.

Вони довго стоятимуть обійнявшись, злегка похитуючись, наче два спраглих один за одним пінгвіни після довгої полярної ночі; теплі сльози стікатимуть по їхніх обличчях, та вони не будуть витирати їх.

А незабаром він помре. Виразка шлунку, набута у концтаборі, переросте у рак, і поховає його Катя, вже зовсім зморщена старенька, і замовить панахиду в церкві, адже він так хотів, щоб був Бог, Який оцінив би його страждання. Вечорами вона заводитиме старий патефон і з болем у серці слухатиме знайому мелодію:

В этом зале пустом
Мы танцуем вдвоем,
Так скажите хоть слово,
Сам не знаю о чем.

Незабаром помре і вона. Я багато разів бачив стареньких, що так само закінчували своє безрадісне життя, яких виносили з ленінградських комуналок, і над могилами яких можна було лише написати: «Так скажіть же хоч слово, сам не знаю про що».

Так закінчилося ще одне життя – болісно довге і напрочуд коротке, щоб усвідомити його мету і призначення: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас … і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11:28).