Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Неділя 15-та після П’ятдесятниці (Мф. 22:35–46)

До Ісуса приступив законник і запитав: яка найбільша заповідь у Законі? Це питання для них було надзвичайно актуальним, бо від його вирішення залежало, яку заповідь можна залишити без виконання, якщо не буде можливості виконати всі чи хоч дві з них одночасно. Але, запитавши Спасителя, вони не стільки хотіли почути правильну відповідь, скільки щось таке, щоб пізніше Його в цьому звинуватити.

Господь довго навчав старозавітних людей через пророків розуміння Його святої волі. Він дав людству через пророка Мойсея Закон і заповіді, виконання яких мало би зберегти людину в істині. Важко було людям досконало виконати ці заповіді. Тоді в Новому Завіті Господь дав нам теж Свої заповіді. Але, на відміну від десяти старозавітних, новозавітні зводяться до двох простих заповідей любові, на яких, за словом Спасителя, «утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22:40). На перший погляд, ці заповіді прості і зручні для втілення в життя, але на практиці виконати їх нелегко.

За словами Спасителя, любов до Бога є першою і найбільшою заповіддю. Першою – тому що служить основою для всіх інших заповідей, а без неї неможливо звершити жодного угодного Богу добродійства. Найперше ми повинні любити Бога через почуття вини і боргу, через почуття нашої залежності від Нього, адже Він як Творець і Владика всього світу створив нас, привів нас до життя, подарував нам усе, що ми маємо. Любити Бога нас спонукає вже саме розуміння і знання про наше створення. Наше життя, наше здоров’я, наше багатство і все, що нас оточує, підтримує і забезпечує нам життя – це дар Божий для кожного із нас. Бог є джерелом усіх благ. Він полюбив нас не тільки перш, ніж хтось із нас зміг би полюбити Його. Він полюбив нас перш, ніж людство отримало буття, а існуємо ми тільки через те, що Богу так угодно. «Бо ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17:28), – каже апостол Павло.

Окрім того, Бог дав нам багато такого, чого не мають інші творіння: Господь створив світ для людини і зробив її владикою світу, наблизив нас до Своїх небесних ангелів і навіть дав нам можливість єднатись із Ним.

Другою «найбільшою заповіддю» є любов до ближнього, як до самого себе. Без любові до Бога любов до ближнього не може бути повною, досконалою, бо тільки через любов, пізнаючи Бога, зможемо дізнатися, що означає любити істинно. І тільки навчившись від Нього цієї любові, ми зможемо вилити її на ближніх.

Любити ближнього, як самого себе, означає не шукати собі вигоди в цій любові. Якщо ми говоримо, що любимо, але шукаємо в тій любові радості й користі для себе, то ця любов буде не спроможною перетерпіти ніякі, навіть найменші, спокуси, вона не здатна на жертву. Дуже часто буває так, що люди любов до себе перетворюють на самолюбство. А самолюбство – це спотворення справжньої любові. Через таке спотворення часто страждає сама людина, бо інколи найгірший ворог не скоїть людині того, що вона може скоїти сама собі. Істинна любов до себе виходить із самовідречення і любові до Бога. З цією любов’ю повинна порівнюватись любов і до себе, і до ближнього. Хто любить ближнього, як самого себе, той усією душею співчуває йому в усьому: радіє з тим, хто радіє, і плаче з тим, хто плаче. Заклик Спасителя любити ближнього, як самого себе, – це заклик навчитись не бачити в своєму ближньому його спотвореності гріхом і пристрастями, а бачити велич образу Божого, який він носить у собі.

У повсякденному житті нам не завжди вдається відповісти любов’ю на любов, а ще важче відповісти любов’ю на зло. Нам важко любити тих, хто ненавидить нас, важко любити тих, від кого ми не отримуємо любові, ми ображаємось, коли нам не відповідають взаємністю на проявлену нами любов. Але подумаймо, чи завжди ми відповідаємо на любов Божу, чи пам’ятаємо ми Його незліченні благодіяння до нас. Якщо ж ми не можемо в собі виховувати почуття вдячності, то не потрібно вимагати цього від інших. Преподобний Антоній Великий говорить, що неподобством є вимагання від інших робити те, чого самі не виконуємо.

Всі дані Господом закони, заповіді й повчання виходять із любові. Вона є матір’ю всіх заповідей. Найбільшою мірою любов до Бога ми можемо проявити в ближньому, в любові до нього. Адже в ближньому, як ніде більше, ми бачимо Бога, Його образ і подобу. Господь говорить: «…­Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40). Ось найкращий спосіб показати любов до Всевишнього на ділі! Бо «той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20). Саме тому істинна любов до Бога не мислиться без любові до ближнього, а любов до ближнього – без любові до Творця. Любити потрібно не тільки тих, хто любить нас. Як написано у Священному Писанні: «І коли ви любите тих, хто вас любить, яка вам за те дяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить. І якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те дяка? Бо і грішники те саме роблять… Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього» (Лк. 6:32–33, 35).