Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Який контраст!..

Років з десять тому вирішив я поїхати до Почаєва на свято Покрови. До того я кожного року був у Почаєві разом з батьком, православним священиком. Він брав участь у Богослужінні, а я був на Сповіді.

Перш за все вирішив подати записку за упокій моїх батьків. Але застережна табличка попереджала, що «католики, уніяти, розкольники, ворожбити, екстрасенси» і т. ін. не мають на це права. Монах, який приймає записки, видно, добре вишколений: зразу визначив, що я не їхнього Патріархату. Тому мені не вдалося здійснити свій намір. Думаю, піду до Сповіді й там розповім про свої жалі. Та і там не вдалося.

Ми завжди брали воду із криниці біля лаври. І там не вдалося, бо поруч є кіоск, де продають, саме продають розфасовану в пляшки воду. А ми ж брали воду безкоштовно і скільки потрібно, бо вода – дар Божий, і на цьому робити бізнес не годиться. Мене це так вразило, корінного українця: якісь зайди порядкують у святині, яку Матір Божа захистила від нападників. Видно, ми дуже згрішили, навіть тим, що підступного агресора стільки років називали «старшим братом», точніше, змирились з брехнею, що ми – молодші брати. Виявилося, що так званий старший брат – це вовк в овечій шкурі.

Згадались мені 1960–1962 рр., коли був найбільший розгул антирелігійної пропаганди. В монастирі не могло бути більше ченців, ніж зареєстровано. Зупинитись на нічліг не було можливості. Люди спали на підлозі в лаврі. А які знущання були над монахами, то просто жах! Це було просто катування. Тепер ці залишки комуністів відстоюють Церкву агресора. Все забулося, і тепер російськомовні ченці ненавидять нас – братів. А як же заповідь Божа – «полюби ближнього свого, як самого себе»? Себе то вони люблять, а нас – ні. І як же вони люблять Бога, Якого ніколи не бачили, а нас бачать – і ненавидять за ті блага, які створені нами і дістались їм? За воду – плати, дав записку поминальну – плати, за проскурку – плати. Все поставлено на матеріальну основу.

Це мені було б якось легше сприйняти, якби не було з чим порівняти. Минулого року з Божої ласки мені пощастило побувати на Святій Землі. Ізраїль – країна безводна. Проте в Назареті біля криниці Богородиці води можна брати скільки хочеш. А я ще не мав посудини, то ченці дали пляшку. А в пустині, де Ісус Христос молився сорок днів, є невеликий монастир. То ченці раді прочанам і пригощали навіть кавою.

І в самому храмі Воскресіння ставлення доброзичливе. І це при тім, що паломники – з цілого світу і різних конфесій, але я не чув застереження «Не подходи!». Ми були на свято Воз­движення чесного хреста. По закінченні Богослужіння Патріарх Єрусалимський у супроводі єпископів виходив із храму з букетом пахучих трав, що були під хрестом. Ми попросили гілочку, а він люб’язно роздав усім бажаючим. І не запитав «Откуда Вы?», і не сказав, що я «розкольник».

Кожного дня правилась Літургія. Нас у групі було половина православних, половина – греко-католиків, а відправи проходили в капличках римо-католиків (братів францисканців). Вони також не питали, якої ми конфесії, давали вино, воду тощо.

Ось такі контрасти. Ось такі думки і спогади.

З любов’ю і пошаною Андрій МИХАЛЕВИЧ