Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Протоієрей Михайло Бучак: «Нам допоможе Господь»

…Ми довго не бачилися з отцем Михайлом. Кілька років. За цей час всі ми разом з країною прожили ціле життя. Він, настоятель храму Української Православної Церкви Київського Патріархату села Маяки, депутат луцької районної ради, а ще просто дуже освічена й цікава людина, до священицької ряси додав і військову форму. У його погляді з’явилася не бачена раніше втома, а у волоссі – сивина. Бо встиг за цей рік багато чого побачити там, на Сході, куди пролягає його шлях і як духівника, і як волонтера…

– Думала, не застану вас удома. Не їдете на Схід?

– Поки що ні. І священство, і капеланство, і волонтерство у повному обсязі – це праця з людьми. Духовна праця у першу чергу. Просто одні люди знаходяться на Сході, інші на Заході країни. Часу бракує. Якби добу можна було розтягнути до годин тридцяти, тоді було б трошки легше. Спочатку я думав, що завжди буде бажання їхати на Схід. Неправда. Є таке відчуття, коли ти не можеш переконати себе. Не тому, що там стріляють. Просто розумієш, що ця твоя поїздка нічого не дасть. Не хочеться даремно витрачати час. Тоді не їдеш і все. А буває – сьогодні це відчуття прийшло, а завтра ти поїхав. І ніхто не може вже зупинити. Інколи навпаки: тиждень переконуєш себе, що треба їхати, а бажання немає ніякого. Дійсно, люди потім приїжджають, розповідають і розумієш, що правильно вчинив. Бо в той момент ти як священик більше потрібен був тут. Не обов’язково кудись їхати за великими справами. Цікавий випадок читав, як в Росії, на Далекому Сході, де на тисячу кілометрів немає священиків, святий отець поїхав в Єрусалим на богомоліє. Люди в цей час помирають, ходять без сповіді, народжуються, а священик – на богомолії.

Ми часто робимо вибір розумом. А розумом не можна вибрати правильний шлях. Його можна вибрати лише серцем, яке належить Богу. Якщо серце належить Богу, воно підказує, як діяти далі. Аналітика сьогодні ж купується, продається, тому дуже обережно до цього ставлюся. Переглядаючи сторінки інтернет-видань, телебачення, не віриш на слово, а пробуєш пропустити через себе, віднайти, де там зерно правди, а де бадилля якесь непотрібне. І рухаєшся далі.

Інститут волонтерства у нас розвивається, як Майдан. Воно ж без всіляких державних програм виникло. Це самоорганізація людей, які люблять Україну. І відповідно готові її захищати. Але сьогодні відчуваємо певні проблеми. Людські ресурси не безмежні. Люди готові жертвувати й віддавати в критичній ситуації. Минулого року були бойові дії, йшла справжня війна і люди готові були допомагати. Зараз багато хто не розуміє, що відбувається. І допомога значно зменшилася… Проблема, яка зараз виникне у волонтерстві, – це масовий похід у політику. Зараз вони ідуть на місцеві вибори у списках різних партій. Отримали якісь хороші пропозиції, і все…

– Якісь політичні сили пропонують Вам йти у депутати?

– Дуже багато. Телефонують, питають: «Отче Михайле, куди ви йдете?» До церкви йду. А куди ще можу йти? Або гроші шукати, щоб щось хлопцям купити. Шляхтичів українських іду шукати. До речі, є дивовижні люди серед нас. До прикладу, уродженка Росії, російськомовна, але її можу назвати шляхетною українкою. Вона ніколи не дає права називати своє прізвище, тому просто звемо її Таня. Приємно, що такі люди є. Вони не з категорії мільйонерів. Це люди, які чогось досягли в житті. І вони діляться…

Бог має плани стосовно України. Завжди порівнюю біблійний момент – муки багатостраждального Іова. Чому це сталося? Щоб показати сатані на прикладі однієї людини: відбулася боротьба і ця людина, втративши все, не втратила Бога. Україна нині знаходиться у такому ж самому становищі. Є дві надпотужні сили, тобто сила Божа і значно менша сила диявольська, між якими відбувається спір за душі вже цілої країни. І сьогодні йде спір за цілий народ. Сатана каже: «Ти дав, Боже, Україні гарне географічне розташування, геополітику, тут можна розвиватися, землі прекрасні, клімат, мудрість людей дуже велика. Чим не новий вибраний народ Божий? А ти забери у нього». І помаленьку у нас почали забирати. Ми втрачали незалежність, ми не мали мудрих керівників, втрачали економічно, прийшли до зубожіння. Бабуся моя казала колись: «Аби був мир і хліб», а ми, малі, нічого не розуміли, сміялися з того. А тепер у нас забрали і мир. Що зробить український народ? Прокляне Бога чи скаже так, як сказав Іов багатостраждальний: «Бог дав, Бог взяв. Нехай буде ім’я Господнє благословенне віднині і довіку»? Він тим переміг сатану. Тобто якщо український народ не зневіриться, якщо використає навіть той самий заклик Степана Бандери «Бог і Україна», що означає: на першому місці Бог, а потім Україна, яка з Богом може розвиватися, якщо ми це зрозуміємо і на першому місці поставимо Бога – й Україну у різних аспектах, тоді все у нас вийде. Бог, люблячи нас, змушений допускати великі випробування…

Кожен має зайняти свою нішу. І внесок у цю перемогу матері, яка молиться за воїнів, не менший, ніж внесок воїнів, які воюють на передовій. Не всі священики зобов’язані їхати капеланами на фронт. Хтось молитиметься тут. Бог нам дасть відстояти Україну на світовому рівні, на світовій шаховій дошці. І ми не будемо пішаками. Поки що Україна не є навіть пішаком, ми дошка, на якій розігрується велика партія. Але світ недооцінює Україну, тому що дуже скоро вона буде ключовою фігурою в геополітиці. І не тому, що ми того хочемо. Того хоче Бог. Україна буде зобов’язана показати світові Христа. Не в розумінні звички, а Христа живого, жертовного, Якого так усім бракує. Європа більш секуляризована, більш світська, там євро, там долар, а в Росії – земний бог. А Україна має шанс. У нас не так багато часу, щоб показати світові перевагу Христа над дияволом, над мамоною, над грошима. Бог дасть нам ці сили й Україна стане на рівні Київської Русі Ярослава Мудрого. І, повірте мені, світ буде здивований. А чому ми побудуємо її не завдяки, а всупереч? Тому що є дуже простий принцип, він з Біблії: «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся. Бо з нами Бог». А хто проти Нього?..

Справа не лише у Путіні. Знаєте, прийшов нещодавно на сільське кладовище в Маяках – люди сміття викидають під чужі могили. І зараз кажу кожному українцеві: у тому, що відбувається війна, а вона може бути ще серйознішою, винен кожен з нас. Тому що любові до Бога і землі, дарованої Ним, у нас немає. Ми тільки філософствуємо: «Дайте нам хорошого президента, який виноситиме за нас сміття». Люди добрі, так не буває! Якось прочитав прекрасну істину духовного старця, до якого підійшов учень і запитав: «З чого починається істинна віра і духовність?». Старець відповів: «Не гримай так сильно дверима». І все? Поки що все. Українці, духовний розвиток починається з елементарних речей: не лихословте, бо до того часу, як в Україну прийшов москаль, ми не лихословили; не пийте так, бо до того часу, як до нас прийшов москаль, український народ не пив. Не смітіть на тій землі, наші прадіди боготворили землю, бо вона дана Богом. Тоді не буде війни. Думаєте, коли не стане Путіна, вона відразу закінчиться? Путіна то не стане, а чи не стане путінізму в кожному українцеві? Ось у чому проблема. Маленький Путін сидить у мізках кожного українця, і маленький Янукович. І ви хочете, щоб закінчилася війна? Та не закінчиться вона. Бо це сміття, накидане на могилках, було накидане вже під час війни. Нічого не змінилося. Ми не міняємося. Немає духовної єдності, немає національної єдності, мовної, моральної елементарної. Тому маємо стільки проблем. Так звана лінія розмежування, яка проходить на Сході, вона є і в Києві, Тернополі, Львові, Чернігові, Херсоні. Це лінія розмежування між двома категоріями людей: ті, які люблять Україну, і ті, які використовують Україну. І поки тих, хто любить Україну, не стане більше, у нас буде війна. От і все. Коли мене запитали: «А ви дуже любите Україну?», відповів: «Я не скажу. Вчуся любити». Сказати, що я люблю Україну – це бути готовим віддати за неї все. Я не кладу все на вівтар України. У мене є сім’я, двоє дітей, я земна людина, але даю собі чітку оцінку і моїм можливостям, я пробую навчитися любити. Можливо, якби я був сам, було б по-іншому. Бог дав мені сім’ю, я дякую Йому за це, і маю певну відповідальність за неї. А багато людей взагалі про це не думають. Дехто вважає, що він любить Україну, бо любить себе в Україні…

Попереду в нас дуже багато хорошого. Дай, Боже, до того дожити. Зараз відбувається процес очищення нації. І платимо ми за це дуже високу ціну. Гине багато хороших людей.

– Багато Ваших колег-священнослужителів стоять перед дилемою: служіння Богові чи народу? Як знайти в цьому золоту середину?

– Це дуже важко. Ловлю себе на думці, спілкуючись зі священиками, які на Сході: ми починаємо втрачати відчуття того, хто ми є. Чи ти воїн духовний, чи ти просто воїн? Дехто із священиків на фронті почувають себе зручніше у військовій формі, аніж у рясі. Багато хто геть не ідентифікує себе із воїном. І це правильно. Є священики-гречкосії, які переконані, що місце священика серед пастви, яка є тут. А є священики-воїни, яким не сидиться на місці, які йдуть у військові підрозділи, де не лише воюють, і не зав­жди освячують крашанки, а ще п’ють горілку, матюкаються, курять. Ти йдеш туди й на тобі відбиток цього всього. Але лікаря потребує хворий, а не здоровий. Чому тягне на Схід? Бо там багато хворих людей. Вони ж на зламі, там дуже тяжко. Якщо хтось осуджує воїна за якісь його недоліки, за той самий алкоголізм, поїдьте самі й покажіть. Вчи не словом, а ділом. От чую часом: «Я не буду помагати тим алкашам!» Братчику, сам автомат в руки – і вперед.

Начебто ми звичні до смерті, бо доводиться постійно хоронити людей і в мирному житті. Але коли ти на Сході, то розумієш, що стаєш більш жорстким, категоричним, не маєш гнучкості, стаєш дуже прямим, починаєш говорити речі, які багатьом не подобаються. Там все просто, бо там немає «понтів». І філософствувати немає часу, бо коли летить куля чи снаряд «Граду», а він летить удвічі швидше, ніж швидкість звуку, і якщо ти почув, як летить «Град», значить ти живий, – не до філософії.

Знайомий священик любить їздити у Донський монастир в Росії. Він розповідав, що його подивувало найбільше: на території цього монастиря завжди стояло стільки військової техніки, як у нашому Музеї війська, з написами «За Родину!» від такої-то церкви для перемоги над фашизмом. У тій війні Російська Церква формувала колони військової техніки, вносячи свою лепту в перемогу над Німеччиною. Зараз росіяни засуджують українське священство. Вважаю, Українська Церква нині має стати духовною бронею української армії.

– Наші хлопці повертаються з війни, але вийти з неї неможливо. Це знають ті, хто був на ній. Може, їм більше потрібна допомога священика у мирному житті, а не на фронті?

– Я весь час кажу: як може допомогти монах вирішити людині сімейні проблеми, якщо він сам ніколи не мав сім’ї? Як може допомогти бійцеві священик, якщо він не спав із ним в одному наметі, не їв з одного казанка, не ховався разом від «Градів», якщо він не бачив того, що бачили його очі? Те ж саме стосується капеланів, які приїздять на Схід. Після першого ж обстрілу більше допомагати треба капеланові, а не солдатові. Коли хлопці проходили підготовку на Житомирському полігоні, я вирішив стрибнути з парашута. Без підготовки будь-якої, бо ніколи не стрибав, у моєму віці та й при моїй вазі. Але для мене це було важливо. По-друге, це важливо було для інших, щоб вони розуміли: ти готовий переступити будь-який бар’єр, якщо треба буде переступати з ними. Солдати мають побачити в тобі побратима. Як мінімум ти не маєш стояти вище над ними. Не треба боятися зануритися в бруд війни й забруднитися заради духовного і фізичного життя людини. На війні немає напівтонів. Там або чорне, або біле. І священик не може допомагати собі на війні тими способами, якими «допомагають» собі хлопці. Священик, який починає вживати алкоголь, перестає бути священиком. Він має допомагати шукати Христа. Він є у них, його треба просто пробудити. Завдання священика – не навчити бійців вірити в Бога, а бути носієм Христа серед них. Принеси їм Христа. Хтось візьме, а хтось ні. І твоя молитва, може, збереже когось із них.

– Напевне, важко благословляти людину на вбивство?

– Я на вбивство ніколи не благословляв. Що таке вбивство? Це свідоме бажання забрати життя у людини заради своєї вигоди або заради своїх інтересів. На війні – це захист твоєї землі. Україна не веде загарбницької війни, а будь-яка визвольна війна виправдана. Я ніколи не вважав, що когось благословляю на вбивство. Так само, як і на Майдані. Я благословляв українців на те, щоб вони захистили Україну. Багато бійців звертаються до мене з цією проблемою, їх мучить те, що вони вбивали. Я їм кажу: «Твоє завдання – захистити свою землю. А коли війна закінчиться – помолитися за всіх, кого ти змушений був убити».

Серед сепаратистів є багато звичайних людей, обманутих, які теж думають, що вони захищають свою землю. Я б хотів розділити обидві сторони в цій війні за іншими ознаками. Я узяв би найкращих представників української і російської націй і поставив би по один бік, а по інший – всіх негідників, наших і їхніх. І тоді б я з піснею ішов на таку війну. Ми дуже скоро виграли б таку війну. Шляхтичі духу, українські й російські, прогнали б усіх негідників, і те національне об’єднання, що виникло б внаслідок цієї спільної перемоги, було б найпотужнішим на світі.

Нічого, ми все витерпимо, все пройдемо й здобудемо своє. І в цьому нам допоможе Господь.