Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Мародери (новела)

«І набоїв лишилось обмаль, і до наших далеко. І вечір настає, невідомо якою ніч буде. А якщо знову посунуть, чим будемо відбиватись? А сепаратисти онде лежать, при зброї, вже застиглі…»

«Вважай, купи оружия – на мертвяках. Кожен обвішаний. А в нас усе пощитано, і щот малий. Якшо сепари по своїх вернуться – заберуть і трупи, і оружиє, і ше по нас ударять…»

– Ти, Степаненко, про те саме думаєш, що і я?

– Про те саме, Куманишин.

– То що, поповзли?

– Поповзли, трясця його матері.

І вони де по-пластунськи, де пригнувшись, попрямували на охололе поле бою.

Вороги лежали хто як: то кілька навалом, то поодинці, хто ницьма, хто горілиць, хто скорчившись на боку… Чимало в балаклавах, а дехто – без. Темні лиця, світлі… Втім, усі зарослі, та й сутінки заходять: у степах темніє рано.

Спершу брали тільки зброю: знімали автомати, відчіпляли ріжки’ з набоями… І все – у мішок, і тягнуть за собою. У когось (мабуть, якогось командира) забрали сумку-планшет: а що як там важливі документи? Потому прийшло на ум, що документи можуть бути і в рядових, у кишенях, за пазухами. У трьох-чотирьох – нічого, лиш якісь ампули, у п’ятого Степаненко намацав гаманця, покрутив хвильку – і туди ж, у мішок. У шостого…

– Ого… Ну й ну… Ото да…

– Що там? – підповз Куманишин.

На шиї мертвого сепаратиста гронами звисали золоті хрестики, медальйони з іконками різної величини – десятки, десятки.

– Давай-но ше глянем його вєщмєшок, – заходився трясти Степаненко.

Однак із рюкзака, що лежав поруч, вивалилась лише якась книга, товста, дебела, в окованій важкій оправі. Розгорнули – що воно таке? Явно не військове, щось, певно, теж церковне.

– А, поняв. Ти згадуєш, Куманишин, був у нас недавно в бліндажах батюшка, сповідав там, все таке, і казав, шо бандюки розграбили десь тут у районі церкву.

– Ну?

– То, видно, з тої церкви. Мародер, карочє. Шо з нею робити, з книгою?

– Казала моя бабця: що Бог дає – все в торбу.

– Ну, в торбу, то в торбу.

Торба, чи пак добрячий лантух, була вщерть набита, тож мусили вертатись назад, бо вже геть сутінки настали. Тягли її, тягли, по вигорбках, по кущах – аж забовваніло щось попереду, високе й широке. Такого біля їхніх бліндажів не було й близько.

– Схоже, заблудились.

– Давай-но переждем.

Вони пригинцем та навколішках добрели, дотягли до того високого й широкого – то виявилась скирта сіна. Ну гаразд. Притулилися, відпочили. Ніч можна переждати, а світатиме – зорієнтуються.

Лежали, мовчали. Знову, мабуть, обидва про одне й те ж.

– Ну, боєприпаси – то ясно, роздамо кожному, хто скільки потребує, – порушив мовчанку Степаненко. – Але знай, Куманишин: тим, шо було в нього на шиї, я не поділюсь. Це моє. Фронтовий трофей. Хочеш – забирай гроші.

– Ти б не дурів ото. Не маєш хрестика на шиї? То вже візьми одного. А від тих усіх шия до землі не пригнеться?

– Бери гроші, Куманишин, і не видєлуйся. Туди я не один гаманець вкинув.

– Ні! – сяйнула думка Куманишина. – Я візьму ту книженцію. За пазуху, замість броніка.�

Так і зробили: той надів хрестики й медальйони, той – поклав на груди книгу.

Тиша. Заснули. Поринули в теплий сон. У теплий. У гарячий! У нестерпно жаркий!!! Куманишин схопився від кошмару: снилась пожежа у його хаті.

Ні, це не сон! Горить скирта!

– Степаненко! Степаненко, горимо!

Побратим не озивавсь, а сіно палало над ним, за ним, обабіч нього.

– Степаненко!

Куманишин потяг його за собою, потім мерщій вернувся по лантуха з боєприпасами, потім мерщій знов за побратима… І раптом серед того жару холодом обдало усвідомлення, що тягнути далі треба тільки боєприпаси.

…На ранок із бліндажів ще було видно, як жевріла та далека скирта.

– Вони стріляли не по вас, просто по скирті, щоб загорілась, безшумними запалювальними, – сказав майор Дмитрук. – Влучили в Степаненка ненароком, куля пройшла навиліт і запалила сіно. Ну а ти, мабуть, в броніку був?

Куманишин згадав і вийняв з-за пазухи свого «бронежилета». Куля пробила карбований мідний оклад і запалила книгу зсередини. Усе спопеліло й ранковий вітер розвіював над бліндажем те, що донедавна було Псалтирем. Лиш на одній обвугленій сторінці ще можна було прочитати: «Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться».