Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

НА ШЛЯХ БЛАГОДАТІ
Працівники ЗМІ стали ченцями. Їхній учинок викликав широкий резонанс по всій Україні

Андрій ГНАТЮК

6 червня, коли відзначається День журналіста, єпископ Луцький і Волинський Михаїл звершив монаший постриг двох працівників луцької газети «Аверс-прес».

Остання ніч роздумів

Ця ніч була безсонною. Хвилини одна за одною збігали, наче швидкоплинна гірська річка, наближаючи мить, коли треба було остаточно сказати: «так» чи «ні». Душа нуртувала – то закипала, то заспокоювалась, а серце чітко відбивало ритм кожної хвилини і наче підказувало відповідь – так.

Темряву швидко змінив день. У небі з’явилося яскраве сонце – і все навколо почало радіти. Легкий вітерець гойдав віти дерев, а щебет птахів вітав початок нового дня. Іван та Олег уже були біля собору – тут на свіжому повітрі легше думалось, а душа налаштовувалася на одвічне. Потрохи почали сходитись люди. Здебільшого то були журналісти, які зазвичай 6 червня збиралися на свій молебень. Прийшли навіть ті, кого рідко зустрінеш у цьому храмі: обидва хлопці – то ж їх колеги, Іван Марченко працював журналістому газеті «Аверс-прес», а Олег Дядюсь – менеджером з її збуту...

Іван каже, що останньої ночі перед постригом дуже хвилювався, адже зробити такий крок без хвилювання неможливо. Настрій був змінний: одні п’ять хвилин була переконаність, що все правильно, інших п’ять – вагався.

Послушництво

Владика Михаїл править короткий молебень, після чого вітає журналістів з професійним святом. Роздає проскурки та іконки. Підходять усі, хто в храмі. А Іванове й Олегове серце відстукує останні миті світського життя. Найчастіше Іван бував у монастирі останніх три роки, а остаточно оселився 1 травня 2007-го.

– Основоположною є віра, – говорить Іван. – Є бажання виразити свою віру саме таким чином. Звичайно, можна жити в миру і вірити так само в Бога, але це якесь внутрішнє покликання, що хочеться глибше служити Богові, глибше допомагати людям. У світі це трошечки буде важче, бо треба думати про якісь інші проблеми.

Приблизно стільки ж у святій обителі був і Олег:

– Перебуваючи в монастирі, відчуваєш, що ти набагато ближче до Бога, ніж у світі. У світі – це суєта, турбота,і вона заважає зблизитися з Богом, якось віддаляє від Нього. А тут постійно перебуваєш у молитві, постійно ближче до Бога, постійно біля Нього. Люди приходять з турботами, теж линучи до Бога, і приходять до тебе, питають, як зробити, що зробити. І самому підтримка є, молитва більша, і поривання більше, і бажання більше. І взагалі, в монастирі підтримують один одного браття. Так теж набагато легше спасатися.

– Життя в монастирі – це обмеження себе певними рамками, певним стилем життя. Чи не боїтеся Ви того, що буде спокуса виникати зі світу, що схочеться того чи іншого, – а не можна?

І.: – У будь-якому випадку життя християнина – це стримання від чогось, тобто це не обмеження. Це – стримання. Якщо є справжня віра, то неважко від чогось відмовитися. Те, що передбачає устав, – не лякає.

О.: – Як каже отець Іван, стримуватися від чогось – це подвиг християнина. На мою думку, якщо постриг вимагає від чогось стримуватися, то треба цього прагнути, з цим змирятися, від чогось відмовлятися, бо через подвижництво дійсно з’єднуєшся з Христом.

І.: – Монастир це не гуртожиток юнаків чи гуртожиток дівчат. Це вираження свого християнства у глибшій формі. Хтось може на це наважитись, а хтось не може.

Постриг. Перші побажання мирянам

Іван і Олег – уже в білому, такому собі крижмі, яке символізує народження, нову віху на шляху спасіння. І нічого дивного: адже постриг у ченці – це друге народження. Четверо ченців, мов воїни Христові, стоять при входів храм. Попереду – намісник Жидичинського монастиря Святителя Миколая Чудотворця ієромонах Марк та намісник Луцького Замкового монастиря Різдва Христового ієромонах Святополк. У руках – великі свічі. Між ними на підлозі обличчями додолу – Іван та Олег. Руки розкинули, наче розіп’ятий Христос. Відтак хлопці по-пластунськи, опираючись лише на лікті, під задушевний піснеспів повзуть до амвону, де стоїть владика. Ніби все далі від народження, від мам, які виколисали.

Владика їх піднімає і запитує: «Чи вірою і вільною своєю волею приступаєш до Господа?» – «З допомогою Божою, преосвященнійший владико», – відповідають Іван та Олег. «Чи будеш у цьому монастирі виконувати все, що тобі від святого послуху наказано, і будеш перебувати в пості навіть до останнього твого подиху?» – далі запитує архієрей. – «Так, з допомогою Божою, преовященнійший владико», – знову відповідають послушники. Подібних запитань значно більше. Вони допомагають пізнати чернече життя і змушують ще раз подумати про готовність стати на такий шлях. «Належить тобі розпочати путь, що веде до Царства Небесного, – і немає шляху назад, бо втратиш Царство Небесне. Не надавай перевагу чомусь більше, ніж Богу, не возлюби ні батька, ні матір, ні братію, ні когось з своїх, ні сам себе більше, ніж Бога». Це остання настанова, яку читає владика Михаїл перед вирішальним моментом.

І ось він нарешті настав – кульмінаційний момент. Архієрей тричі кидає ножиці, щоб послушник приніс їх. У нього є остання можливість відмовитись від чернецтва. Але і втретє кожен з них приносить ножиці. Отже, каже «ТАК». І владика навхрест постригає спочатку Олега, потім Івана, уперше називаючи їх нові, чернечі імена – Макарій і Константин. Після того нові монахи одягають чернечий одяг, отримують молитовник і постригальну свічку. Обох ченців архієрей доручає наміснику жидичинського монастиря отцеві Марку. Він відповідатиме за них у День Судний. У Жидичині новопострижені спочатку й житимуть. Але перед тим цілу ніч молилися в храмі. А вже наступного дня отримали послух і зажили, як уся братія. Після постригу підходять присутній починають вітати пострижених словами: «Яке ім’я твоє?»А вони відповідають: «Макарій», «Константин».

– Постриг відбувся. І на серці спокій, – ділиться враженнями о. Макарій, в миру Олег Дядюсь. – Просто дійсно такий спокій, навіть нічого не доповню до цього. Серце наповнилося якоюсь благодаттю, спокоєм, чого шукаєш усе життя. Як люди взагалі прагнуть ніби пристані тихої, де можна було б сісти й відпочити! А, виявляється, пристань та в серці. Бог дає цю пристань, дає це почуття, дає цей спокій. Коли ми давали обітницю Богу, ми там казали – «з допомогою Божою». Тобто ми будемо робити зусилля, але з Божою благодаттю і силою будемо намагатися робити, бо тільки в Ньому можемо встояти і зміцнитися.

– А я, – зазначає донедавна Іван, а тепер Константин, – як ваш колега, а тепер ще й монах, чий обов’язок нести мир серед людей, звертаюся до вас більше писати про щось добре, бо сьогодні дуже вже модно стало писати про один негатив. І від того створюється якийсь такий у суспільстві настрій – буквально негативний. То щоб ми не стидалися на релігійні свята писати про релігійні свята. Якщо гарні речі відбуваються – писати про них, не сприймати це як рекламу, що ми когось «піаримо». Я скільки пропрацював серед журналістів – помітив, що ми трішечки боїмося на своїй роботі бути православними християнами.

Тепер як ченці ієродиякони Константин і Макарій нестимуть різні послухи. Але враховуючи їх сан і фах, два послухи будуть для них обов’язковими. Насамперед – дияконський обов’язок під час Богослужінь і поза ними. А крім того, – газетна справа. Отець Константин вже ниніє прес-секретарем Жидичинської обителі.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 7 (32)