Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

РУСЬ ОХРЕЩЕНА ЧИ ХРИСТИЯНСЬКА?
Кожному із нас про це варто міркувати і діяти

Віктор ГРЕБЕНЮК

Про те, що 28 липня – день хрещення Русі-України, знає далеко не кожен. Власне, термін «хрещення Русі-України» – неточний і до конкретної дати не дуже придається. Початки благовістя Христового на наших землях звичайно відносять до проповіді апостола Андрія Первозваного «над морем Руським», тобто на Північному Причорномор’ї. Згодом було хрещення князя Аскольда і його дружинників та деяких інших киян, і це часом називають «першим хрещенням Русі». Володимирове ж хрещення іноді йменують «другим хрещенням Русі». Та насправді воно розтягнулося на багато десятиліть, а 988 року було введено в хрест лише жителів столиці.

Нащо великому князеві була потрібна зміна релігії в Русі? Глава держави – це насамперед політик, тож його дії доводиться розглядати передусім з політичної точки зору. Князеві Володимиру дісталась у спадок велетенська, як на європейські мірки, але слабко поєднана країна. Звісно, усі були русичами, але усвідомлення національної єдності тоді ще не було: волиняни почувалися волинянами, дреговичі (жителі Полісся) – дреговичами, поляни (мешканці Київщини) – полянами і т. д., усі вони більше корились місцевим князькам, які мали над ними більше влади, аніж далекому, хоча за назвою і великому київському князеві. Не було в тодішній Русі ні мережі доріг, ні спільної економіки... Грамота, либонь, була, але одні писали слов’янськими рунами («чертами і різами»), інші – протокирилицею, ще інші – грецьким алфавітом...

Була, щоправда, нібито спільна релігія – слов’янське язичництво, але кожне плем’я одних богів шанувало більше, інших – менше, тобто не було спільноруського пантеону. Язичництво не мало ні свого святого письма, ні ієрархії священства, ні будь-чого, за чим воно могло б характеризуватися як церква. Це була радше невикристалізувана система однотипних вірувань, що була важлива для свого часу, але вже явно відживала своє. Володимир Святославич, сівши на київський престол, усвідомлював це і спершу спробував реформувати цю релігію: він наказав із різних частин Русі звезти ідолів найшанованіших богів і створити в столиці так би мовити центральне капище та, відповідно, вибудувати ієрархію священиків (волхвів). Але, вочевидь, князь побачив, що це нововведення вже не на порі: настала «повнота часу» для іншої релігії – Християнства. Адже майже вся Європа тоді була християнізована, тож і ближчі сусіди-королі, і дальші західні владики, будучи людьми середньовіччя, ставилися до Володимира без належної поваги – як до «нехристі». Отже, язичництво сильно гальмувало і внутрішнє об’єднання Русі-України під єдиноначалом великого князя київського, і зовнішньополітичні відносини країни.

Ні Мусульманство, ні Юдаїзм не могли з політичних мотивів становити інтересу для князя, тільки Христова віра. Християнство ж не було для Володимира якоюсь заморською дивиною. Як стверджує митрополит Іларіон (Огієнко) в монографії «Українська Церква», оповідь літописця про «вибирання віри» не можна вважати правдивою, бо і Мусульманство, і Юдаїзм, і Християнство були добре відомі у тодішній Русі й, зокрема, в Києві. Знаємо, що в той час у нашій столиці був християнський собор Святого Іллі, отже мали бути й парафіяльні храми. Частина дружинників великого князя була християнами. Бабуся Володимира була охрещена – це свята княгиня Ольга. Ба більше: із його п’яти офіційних жінок (а він мав ще й численних наложниць) четверо були християнками.

Проблема була інша. У тогочасному християнському світі діяло правило: від кого отримуєш хрещення – того ти і підданець, тож довго доводилося владарям новоохрещених країн виборсуватися з тієї залежності. Свідчення літопису про те, як же з цим клопотом дав собі раду князь Володимир, дуже плутані. Виходить так, що він мусив лавірувати між православними та напіваріанцями: «Коли ж охрестили Володимира в Корсуні (так русичі називали грецьке місто Херсонес, тепер у межах Севастополя.– В. Г.), [то] передали йому віру християнську, кажучи так: „Хай не спокусять тебе деякі з єретиків. А ти віруй, так говорячи: «Вірую во Єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця Неба і землі, – і до кінця цей символ віри». І ще: (наводиться інший символ віри.– В. Г.) ... «Син подібносущний  [єсть] до безначального Отця ... Дух єсть Пресвятий, Отцю і Сину подібносущний...“» Це – єретичний (напіваріанський) символ віри, по-православному має бути не «подібносущний», а «єдиносущний», причому тут же це напіваріанство проклинається.

Далі оповідає літописець, як охрещували киян: «...Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: „Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде“ ...І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли – ті до шиї, а другі – до грудей... А попи, стоячи, молитви творили».

Як бачимо, не було добровільності хрещення, не цілком православний і обряд: на той час у візантійській Церкві вже дуже давно усталився звичай індивідуального хрещення в храмах. Разом з тим, в обох епізодах діють корсунські священики й константинопольські.

Учені давно б’ються над питанням, як же узгодити ці слова з «Літопису руського», але факт лишається фактом: князь Володимир прийняв християнську віру, уникнувши при цьому політичної залежності.

Чи тільки політичні мотиви існували у князя для переміни релігії? Так стверджувати було б неправильно. Нам невідомі всі таємні порухи його душі, вони відомі лише Богу... Чи не означає все вищевикладене, що місія князя Володимира не співрозмірна з працею апостолів і що ми даремно величаємо його рівноапостольним? Не означає: він чинив як світський діяч своєї епохи, зрозумівши необхідність змін, і до його вчинку варто підходити, так би мовити, в системі координат його часу. Інша річ, що вольовий вчинок монарха мав бути наповнений великою і тяжкою підготовчою роботою Церкви, наполегливим навчанням народу хоч би азів Християнства – від столиці до найдальших поселень. Хто це мав робити? Священнослужителів, які могли б руською мовою і, знаючи руські життєві реалії, наставляти русичів на Христову віру, ще майже не було. Християнських книжок нашою мовою – теж. На таку велетенську перебудову давньоруського суспільства потрібен був час, великі державні кошти й належні кадри. Нічого цього не було. Але оте горезвісне «перемога за будь-яку ціну», оте «виконаємо-перевиконаємо» було серед княжих підлабузників і тоді. Тож охрещували часто-густо силоміць: «Путята хрестив їх мечем, а Добриня – огнем», – лишає нам літописець Нестор імена тодішніх «хрестителів».

Митрополит Іларіон із цього приводу пише: «Отож, як бачимо, на початку не було мирного поширення Християнства – його ширили вогнем та мечем. І зусиллями декількох віків Християнство таки поширили серед українського народу. Але поширили в основному номінально та зовнішньо – народ таки лишився при своїй батьківській вірі, рахуючи Християнство вірою тільки панською. А пізніше, коли народ наш до певної міри таки засвоїв собі головні основи Християнства, він, проте, не кинув і старої своєї віри, особливо дрібніших рис її, і витворив цікаве особливе двоєвір’я: поєднання Християнства з своєю давньою вірою, залишки якої ще й сьогодні скрізь знаходимо в нашого народу, особливо по глухих закутках».

Хоча ці слова владика Іларіон писав ще 1925 року, мало що змінилося відтоді. Нині перед кожним священиком і мирянином стоїть усе те ж велетенське завдання, що й у Х столітті: довершити політичний акт 988 року – формальне хрещення Русі – справжньою християнізацією нашої Батьківщини.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 8–9 (33–34)