Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЯК НЕОПАЛИМА КУПИНА
Понад 360 років стоїть храм у с. Підбереззя, та тепер... напівпорожній

Андрій ГНАТЮК

Здавна славиться Волинь святими перлинами. Змінюються покоління, епохи – а вони стоять, мовчазні свідки подій, вбирають наші болі, наші сльози, обертаючи це в намолену благодать. І нуртує душа, сильніше б’ється серце, коли серед мирської суєти, серед сірої сучасності переступаєш кілька століть – і опиняєшся в незвіданому середньовіччі. Одним із таких острівців блаженства є Аннозачаттівська церква в селі Підбереззя Горохівського району. Про її будівництво не збереглося відомостей, а от освячена була 1644 року. Це одна із найстаріших святинь Волині, якій вдалося вистояти під час багатьох воєн та гонінь.

Старожили села пам’ятають про деякі перипетії навколо храму. Анна Литвин, яка дякує тут 35 років, згадує:

– Десятирічною почала ходити до церкви на клирос співати. Тоді при церкві діяла своєрідна недільна школа і саме там навчали дітей співу. І ми «Отче наш…» співали і все інше. І ті, хто любив церкву, так і лишилися. 1970 року в моєму житті сталася велика біда: я поховала сина. Він загинув в армії. І з того часу я дала обітницю перед Богом, що буду ходити до церкви, поки буду жити, поки мені Господь дасть сили. 1972-го я вже стала дякувати. Запропонував цей послух отець Микола, який на той час правив у цьому храмі вже 45 років. І я погодилася.

Свою святиню селяни ще величають Неопалимою купиною: вогонь воєнних лихоліть, який не раз злизував своїми язиками сільські будівлі, так і не зміг охопити церкву. Її як могли боронили самі віряни.

– То Божа сила, що та церква зосталася цілою, – мовить далі Анна Литвин. – Під час війни навколо горіли хати. Згоріла неподалік і клебаня велика (хата священика). А церква стояла, як то хтось тримав її посеред вогню. І хоча кулі продірявили її під час фронту, але Господь її нам зберіг.

– Церква залишилася неушкодженою, як Неопалима купина, – приєднується до розмови настоятель Аннозачаттівського храму священик Василь Ревага. – На початку Великої Вітчизняної війни німці, які були гнобителями, були завойовниками, хотіли так само знищити пам’ять людську, те, що людей об’єднувало, – цю стародавню і велику святиню. І знайшлася така жінка, – напевно, була знаряддям в руках Божих, – яка вийшла до німців і сказала їм: «Які ви носії культури, коли хочете знищити церкву?!» Напевне, її знання німецької мови (була вчителькою) і врятувало ту святиню.

Нелегко було й за радянського режиму. Храм свого часу належав до УАПЦ, що далося взнаки. Отця Івана Концевича, який правив тут з 1936 до 1941 року, і двох його синів за те, що були свідомими українцями, розстріляли в луцькій тюрмі.

– Доповнювати бідний розпис дозволялося лише червоною фарбою. Але найбільше громада натерпілася через те, що храм належав свого часу до автокефалії, яку очолював митрополит Полікарп (Сікорський). Уповноважений у справах релігії наказував завершувати службу о 9-й годині ранку. І в жодному разі щоб не правилось українською мовою, – говорить Анна Литвин. – Тому священик змушений був надійно ховати всі україномовні книжки. А громада нехтувала радянськими вказівками, завдяки чому вкраїнська мова у храмі не стихала.

– Церква після війни знову мала гоніння, турботи, тому що обкладалася великими, непосильними податками, – розповідає отець Василь. – За свідченнями парафіян, священик неодноразово виходив і з сльозами на очах казав: «Ще трохи – і церкву закриють, тому що не вистачає коштів». Але люди збирали і щораз оплачували нові податки. Люди розуміли, що поки стоїть у селі храм, існує мораль. І коли накладали на церкву такі великі податки, то нічого дивного немає в тому, що вона не могла розмальовуватися, не можна було купувати якісь дорогі речі для Божого дому. Та церква вистояла і дає надію, що буде існувати й надалі – і як спільнота, і як будівля.

– 55 років не ходила до церкви, – ділиться спогадами парафіянка Анна Мельничук. – То був такий час. Я в бібліотеці працювала. То одразу переслідували, з роботи виганяли. А вже як стала Україна – стала ходити. Уже 15 років, як ходжу до церкви співати. Я і раніше вірила в Бога. Мене мама вчили. Вони ходили до отця, завжди літературу читали, розказували. На роботі до мене комуністи придиралися за віру. Приїжджали з роботи за ікони. То я ікони мусила зняти в хаті.

– Колись не пускали в церкву, – десь неподалік чути старосту Івана Кузьмича. – Учителі казали: «Не можна!» Бабуня ж приводили мене. Я любив до церкви ходити. І зараз працюю в церкві.

– Для мене церква – святиня. У телевізор не заглядаю, бо не хочу. Йду сюди Богові молитися. І на роботі була – ходила. У мене така робота була, що могла ходити, – згадує ще одна парафіянка Лікерія Вовчук.

Ділиться спогадами й Олена Кушнір:

– Мене батьки з дитинства виховали в такому дусі. Мама мені заплетуть коси і ведуть до церкви. Це для нас найсвятіше, що в нас така церква, що вона пережила стільки, перестояла оті всі біди, напади турків, татар... Мене ще змалку навчили, що таке Великий піст. Я коли була мала, то постила зі своїми батьками. І надіюсь, що наші діти теж звернуться до Господа Бога і будуть ходити сюди.

Мусило минути багато років, поки ситуація почала змінюватися. Ворота пекельного атеїзму нарешті подолано. Як і дві тисячі років тому, Христос знову розірвав диявольські пута і проклав народу шлях до спасіння. Щоправда, рани в душах людей задавнені, у їх розмовах ще досі відчувається біль минулого.

– Я без церкви не можу тепер, – зі щемом у серці говорить Анна Литвин. – То є святиня така, що тут повинна я бути й повинні бути люди. Але зараз трохи не так воно. Чи то люди так занедбали, чи то не мають часу – трохи менше ходять.

– Церква об’єднувала і буде завжди об’єднувати, – продовжує отець Василь Ревага. – Колись багато людей не мали змоги йти до храму Божого, не мали змоги вільно вінчатися чи проводити в останню дорогу своїх близьких. Маємо тепер можливість робити все це відверто. Але чому на початку ХХІ століття храми порожні? І багато людей мають сумнів у тому, чи віра протримається декілька десятиліть. Роздуми багатьох невтішні: відійде те покоління, яке ходить у храм Божий, – і церква буде лише пам’яткою для села і для великих свят. Але будь-які спокуси людина повинна долати і відганяти. Чому? Тому що були для Церкви Христової завжди важкі часи. Хоча тепер немає гонінь, як було в ХХ столітті, майже аж до здобуття Україною незалежності, але є інші чинники – людська байдужість. Але я ніколи не зневірюсь у тому, і завжди ми служимо й молимось, тому що може бути декілька людей, а Богослужіння йде саме заради них.

Мабуть, недарма Бог дає так, що найдовше серед усіх споруд зберігаються церкви. Вони завжди, мов матір дітей, горнули до себе струджених і немічних, ображених, знедолених, тих, хто впав у відчай. І тепер свою основну роль – духовне лікування – храми аж ніяк не втратили. Це тільки сюди можна зайти з тягарем у душі, а вийти радісним. Тому не дивно, що для багатьох святині стають духовним осередком, осередком єднання, символом їх віри. І тепер храм – духовний осередок селян, які упродовж багатьох століть залишають тут під час покаяння частинку своєї душі. Правда, нині їх значно менше, ніж було раніше. Із двохсот дворів на звичайні Богослужіння приходить чоловік зо тридцять...

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 1–2 (38–39)